Найприємнішою зустріччю в цьому невеличкому селі на межі Волинської, Рівненської і Брестської (Білорусь) областей було знайомство з 79-річною читачкою «Голосу України» Ольгою Шмат.

Мальовничішого села, ніж Сваловичі, на Волині важко знайти. З одного боку до нього підступає ліс, з другого — Прип’ять, яка приймає тут у свої обійми річку-красуню Стохід. Болота чергуються з високими піщаними дюнами, котрі колись нагорнув сюди льодовик. Та й самі Сваловичі більше схожі на музей просто неба, щось на зразок того, що в Пирогові під Києвом. Лише тут ще можна побачити криті очеретом дерев’яні хати, клуні і навіть льохи. Колись це було багатолюдне село. Мало навіть початкову школу. Тепер у Сваловичах мешкають лише 48 людей. Переважно — пенсіонери. Дітей шкільного віку немає зовсім. Молодь давно виїхала до райцентру Любешів, до Луцька, а також до сусідньої Білорусі, до якої, як кажуть, звідси рукою подати. Навпрошки кілометрів десять не буде. Ще менше до найближчого села Млин, що в Зарічнянському районі Рівненської області. Тільки дістатися до нього можна хіба що човном. Колись Прип’яттю звідсіля ходили катери аж до Пінська. Та коли побудували добротні шляхи, Прип’ять перестала тут бути судноплавною. Немає поблизу і жодного моста. А в міжвоєнний період було аж сім, один з яких — для вузькоколійки. В Першу світову німці підвозили нею боєприпаси на передову. Фронт на Прип’яті стояв кілька років. Про жорстоку січ тієї війни нагадують лише дзоти, потужні стіни яких не в змозі зруйнувати навіть час.

А колишні сваловичівські поля поволі заростають лісом. Немає кому за ними доглядати. Та й чим удобрювати? Тутешні піски без гною не родять. У селі ж лише п’ять корів тримають. Тож ліс щороку дедалі ближче підступає до нього.

— Ось на цих землях, де ростуть сосни, у повоєнні роки сіяли жито, просо, овес, садили картоплю, — показує на вже немолодий бір майстер лісу Дольського лісництва Сергій Шкльода. — Тепер навіть дикий звір у сусідню Білорусь втікає. Там краща кормова база.

Сергій Іванович — уродженець Сваловичів. Не раз був секретарем і головою виборчої комісії. Пригадує, що п’ятнадцять років тому в селі було 88 виборців. Тепер майже удвічі менше. Шкода, бо місця тут чудові. А скільки спогадів залишили шкільні роки! Адже на уроки доводилось діставатися в сусіднє село Бучин. Щодня п’ять кілометрів човном проти течії Прип’яттю і Стоходом. Не раз мокрими поверталися додому.

Сьогодні у Сваловичах багато хат-пусток. Останнім часом їх охоче скуповують на дачі мешканці райцентру і навіть Луцька. Рибалка тут класна, в лісі багато грибів, ягід. Повітря чисте, настояне на чебреці, полині, лепесі, а також живиці і хвої довколишніх лісів.

Ми завітали до однієї з 32 хат Сваловичів, де в печах ще палає вогонь і живі спогади про минуле. Її господиня Ольга Сергіївна Шмат, яка саме поралася на подвір’ї, охоче розповіла про село, про своїх п’ятьох синів.

— Нелегко нам з чоловіком було їх ростити, а ще важче десять років чекати з армії, бо служили далеко від дому, навіть у Німеччині, — розповідає жінка. — Але, слава Богу, повернулися цілими, здоровими. Правда, розбіглися всі з батьківської хати. Провідують часто. Ось і сьогодні Степан завітав. Допомагає батькові порати город. Маємо 11 внуків, 2 правнуки. Найбільша наша з дідом втіха. Питаєте, як живемо? Хотілося б краще, щоб діти мали роботу, а не моталися по світах у пошуках заробітків. А так ніби все гаразд. Хоч село наше віддалене, але без хліба не сидимо. Двічі на тиждень його привозять. Та й усе інше. Аби грошей вистачило. Буває, за раз накуплю майже на всю пенсію. Газети теж читаємо. Ваш «Голос України» майже з самого початку передплачуємо. Агітували за іншу, але навіщо міняти, коли мені з чоловіком «Голос» подобається.

Хата Ольги Сергіївни і Василя Тимофійовича передостання в селі, метрів за тридцять від Прип’яті. Добре, що на горбочку, тож у повінь вода не дістає. Не раз і до них приходили покупці. Надто вже красива тут місцина. Та подружжя Шматів не збирається покидати рідного гнізда. Та й дітям і внукам є куди приїхати. І не лише їх вабить цей край. У кінці подвір’я біля річки кілька човнів.

— Це з Любешова просяться поставити, — пояснює господиня. — Хай прив’язують, хіба нам шкода. Гостям завжди раді. Аби люди добрі були.

Жовтневий день короткий, а їхати назад — неблизько. Тож, попрощавшись з гостинними поліщуками, повертаємось назад у Луцьк. Дорогою думалось, як прикро, що обезлюднів такий чарівний куточок Волині, що поступово вмирають Сваловичі, а разом з ними і частинка нашої з вами історії.

Сваловичі

Любешівського району

Волинської області.