В українських засобах масової інформації знову замаячіли прикметники «нечуваний», «небувалий», «одностайний». А ще префікс «най». Йдеться про підтримку та оцінку представлених на засіданні Верховної Ради членів нового уряду та його програми, оприлюдненої Прем’єр-міністром України Юлією Тимошенко. Утім, чи треба робити закиди в цьому зв’язку журналістській братії? Вона лише повторює те, що почула в парламенті...
А почула, що уряд у нас суціль новий. Наче ми й не мали вже честі не лише жити в часи правління багатьох його членів, а й пожинати плоди їхнього правління. Ми очікували, що прийдуть обіцяні професіонали, натомість суспільству представили чимало новачків, котрі в керуванні державою навіть найнижчі посади не обіймали. Мабуть, треба-таки віддати належне їхній відвазі, щоб почати професійну кар’єру відразу з крісла... міністра. Утім, ще до представлення кабінету суспільство призвичаювали до думки, що воно має довіряти Президенту й прем’єру. Довіримося, хоч, зважаючи на обіцяну ними прозорість у діяльності, не зайве було б заздалегідь оприлюднити кандидатури претендентів на вищі державні посади. Але ми, пересічні громадяни, маємо сподіватися, що вибір Президента правильний. Принаймні нас, виборців, просять надати цій владі ще один аванс довіри.
Та чи можуть такими міркуваннями керуватися опоненти політичних сил, котрі нині прийшли до влади? Очевидно, що так, коли результати голосування за нового прем’єра справді виявилися небувалими та нечуваними: кандидатуру Юлії Тимошенко підтримали навіть ті, хто під час виборчої кампанії «нагороджував» її не найкращими епітетами, звинувачував у всіх можливих гріхах і підступних політичних іграх. Не певна, що така одностайність має заколисати пильність народної «улюблениці, принцеси, обличчя помаранчевої революції». Принаймні сумніваюсь, що вона може покладатися на їхню щирість...
Скільки ще разів наше суспільство може наступати на одні й ті самі граблі? Ми забули, як одностайно скандували: «Ура, Сталін, Хрущов, Брежнєв, Андропов і вся решта владної компанії»? Ми забули, як населення неозорого СРСР реготало, коли вкотре навішували нагороди «найдостойнішим»? А хто посміявся, коли новий прем’єр, представляючи чергового кандидата на пост міністра, як лише одну з багатьох його чеснот називала наявність нагород від «злочинного режиму Кучми», хоч не таємниця, що всі ці новітні ордени важать не більше, ніж значок із зображенням Міккі Мауса в кіоску?
А який вигляд мали народні обранці, котрі, відхрещуючись від старої влади та пристосовуючись до нової, перебігали з однієї парламентської фракції до другої? Утім, тон у цьому «русі» зовсім недавно задав їм ще чинний прем’єр, котрий перейшов в опозицію до... свого ж таки уряду.
Не помітити такої мімікрії неможливо. Про це написав до редакції наш читач А. Ємельянов з Черкас: «Нова влада ще нічого суспільно корисного не зробила (дай, Боже. їй здійснити задумане!), а на її голову рікою полилася патока славослів’я. Панегірики лунають над усією країною — письмово й усно, друкованим словом і наочно. Сонм політиків і начальників усіх рангів готовий цілувати сліди від черевиків нового Президента. Скільки часу нам знадобиться, щоб, набивши гуль, нарешті змінити власну свідомість? Україна прагне до ЄС? Але в Європі така «любов» до начальства неприйнятна. І поки менш важлива персона повзатиме на пузі, розбиватиме лоба та оратиме носом землю в поклонах перед більш важливою, Україна буде азіатською країною у Європі...»
Мені до цього додати немає чого.
