Торік Тбілісі святкував відразу два ювілеї — 75 років Коте Махарадзе і 65 років Софіко Чіаурелі. Славетний коментатор і актор у день ювілею подарував своїй не менш відомій дружині живе ведмежа. Коте Іванович зазначив, що «довго думав»... А напередодні нинішнього «першого дня народження без Коте» Софіко приїхала до Києва. Так хотів Коте.

— Усі знають про вашу любов до Києва і про те, що вашим гідом був режисер Сергій Параджанов. Розкажіть, будь ласка, як перетнулися ваші долі.

— Ми зустрілися в Тбілісі, коли Параджанов починав знімати фільм «Саят-Нова». До цього він бачив мене в театрі й кіно. Саят-Нова — це поет Закавказзя, що володів трьома мовами. І кожен з трьох закавказьких народів — грузини, вірмени і азербайджанці — вважає, що це саме їхній поет. Параджанов знімав фільм на вірменській кіностудії. Тому, коли він заявив, що головного героя гратиме... Софіко Чіаурелі, там усі просто отетеріли. По-перше, чому жінка має грати чоловіка? По-друге, чому грузинка? Параджанов відповів, що на фресках обличчя чоловіків і жінок нічим не відрізняються: «Для мене головне —лице і очі!» «Якщо я не буду її знімати, то не буду взагалі знімати», — заявив Сергій і переміг. Так я зіграла в цьому геніальному фільмі відразу шість образів, і так переплелися наші долі. Ми настільки розуміли одне одного!.. Рідко коли був потрібен другий дубль.

Про цей факт я згадала пізніше, під час гастролей театру Марджанішвілі в Ленінграді, де мені довірили провести інтерв’ю з Джульєттою Мазіною. Вона розповіла, що була завжди невдоволена процесом зйомок. Фелліні ніколи не подобалося те, що вона робить перед камерою. І тільки на десятому-дванадцятому дублі він заспокоювався. Усе б нічого, але Мазіна злилася на свого партнера — Марчелло Мастроянні, який за всіма цими муками спостерігав здалеку, десь тихесенько дрімаючи. Коли ж Фелліні кликав його в кадр, то він з першого дубля виконував усі завдання режисера... Мазіна розповідала, а я згадувала, що, як Мастроянні, з першого дубля завжди вдовольняла запити Параджанова.

Після «Саят-Нови» він назвав мене своєю музою і сказав, що фільми без мене більше не зніматиме. Навіть коли у фільмі не було ролі для мене, він її вигадував. Я стала для нього талісманом. Таким, як, скажімо, для мого двоюрідного брата режисера Георгія Данелії був Євген Леонов. Хоча б в епізоді, але завжди обов’язково знімав його.

Після «Мучеництва святої Шушаник», що не відбулося, Параджанов написав сценарій автобіографічного фільму «Сповідь». Я мала грати його матір. Ми працювали усього три знімальних дні. Після цього йому стало погано і він пішов з життя.

Справді, це він закохав мене у вашу столицю. Ми дуже багато з ним ходили по місту. Чомусь ночами. Як він любив Київ! Як обожнював кожен камінчик! Мені було дуже боляче, що тоді в Києві до нього ставилися погано. І я дуже рада, що сьогодні він визнаний не тільки в усьому світі, а й в Україні. У Голландії я була на вечорі його пам’яті. Там говорили про двох великих режисерів — Фелліні і Параджанова. Втім, вони схожі один на одного своїм почерком.

— Ви закінчили Всесоюзний державний інститут кінематографії, а хто з відомих акторів учився разом з вами і з ким з них ви спілкуєтеся?

— Льоня Куравльов. Пізніше ми з ним разом знімалися. Сільва Сергейчикова — українка. Валентина Малявіна, Таня Бестаєва. Вони в театрах працюють у Москві. На жаль, відтоді, як виїхала до Грузії, я ні з ким з них не підтримую стосунків.

— Ви були на багатьох міжнародних кінофестивалях. Маєте багато престижних нагород. А «Оскар» хотіли б одержати?

— Поїзд пішов! На жаль, сьогодні грузинського кінематографа майже немає. Але я сподіваюся, що чутки про його смерть передчасні і він оживе. З’являться люди, які зрозуміють, що треба вкладати гроші в кіномистецтво.

— Ви зіграли більш ніж 100 ролей у театрі й кіно. Зокрема, у фільмах «Аревік», «Шукайте жінку», «Мільйон у шлюбному кошику». Характер якої вашої героїні найближчий характеру Софіко Чіаурелі?

— У кожній моїй героїні є частинка мене. А найближча, мабуть, героїня «Хевсурської балади». До речі, за цей фільм у Києві я одержала нагороду. Дорогий і найперший фільм «Мій двір» — я була молоденькою і грала сама себе. А от сценарій фільму «Кілька інтерв’ю з особистих питань» писали спеціально під мене. Там і героїню звали Софіко. До речі, коли Гія Данелія зняв фільм «Не сумуй!», він теж назвав свою героїню Софіко, хоча за сценарієм вона мала інше ім’я. Обожнюю фільм «Шукайте жінку». Моя Аліса Постик дуже симпатична жінка.

— Любите побалакати?

— Так. Побалакати люблю.

— Це правда, що спікер Ради Федерації Росії Сергій Миронов закоханий у вас і дивиться по відео «Шукайте жінку» щотижня?

— Я не знаю, чи дивиться, але так казав.

— Що ви могли б згадати цікавого про своє спілкування з так званими сильними світу цього — президентами, політиками? Правда, що у вашому будинку на Пікріз-горі бував навіть Джавахарлал Неру?

— Ні, — сміється Софіко. — Неру не був. Зате інші президенти до нас у гості часто приходили. Одного разу і ваш президент. Він був з дружиною. Ми веселилися. Кучма грав на гітарі. Його дружина співала «Тбілісо»... Я йому дуже вдячна. У страшні для мене жалобні дні він надіслав таку зворушливу телеграму. До речі, на сороковий день після смерті Коте я випустила книгу. Там телеграми-співчуття й усе, що було в цей день... Вона російською і грузинською мовами.

Президент Грузії не пропускає жодної прем’єри в нашому театрі. Шеварднадзе дружив ще з моїми батьками... А торік на ювілейному вечорі Коте раптом просто на сцені в нього задзвонив мобільний. Виявилося, що це Володимир Путін вирішив особисто поздоровити Махарадзе. Такого, по-моєму, не було ніколи і в жодній країні світу! Щоб акторові на сцену телефонував президент Росії.

— Театр — кохане дітище Коте Махарадзе. Як живе сьогодні ваш театр, чим живе і що потрібно, щоб восени ви, як задумали, привезли до Києва свої спектаклі?

— Потрібні гроші. А все інше є. У нас великий репертуар: «Гамлет», «Контрабас» Зюскінда, вечори поезії, три моїх вистави, одну з яких за Маркесом я зіграла в нинішній свій приїзд до Києва. «В’язень самотності» — це грузинська тема про самотню жінку, про інтелігенцію, що залишилася з простягнутою рукою. Але найголовніше — залишилися спектаклі Коте. Про Іллю Чавчавадзе, Багратіоні. Спектакль «Сталін»... Слава Богу, ми встигли все це зняти. Маємо величезний телевізор, і от по ньому їх і дивляться. Знаєте, створюється враження, що перед нами стоїть жива людина... Якщо в нас відбудуться гастролі в жовтні, а багато хто вже збирається нам допомогти, то ми хочемо, крім вистав, улаштувати і вечір пам’яті актора Коте Махарадзе.

— Коте Іванович ділив своє життя на до вашої ери і вашу еру. На які періоди ділите ви самі своє життя?

— У мене їх кілька. З першим і з другим чоловіком. Від першого шлюбу в мене діти — двоє хлопців. Я вже давно бабуся — онуці 20 років. Є і маленький Георгій. Цього року він піде до школи.

А ще, звичайно, період дитинства. Воно в мене було таке щасливе! Мені надзвичайно пощастило з батьками. Адже їх, як кажуть, не вибирають. Тут або пощастить, або ні. Я не пам’ятаю жодного брутального слова ані від батька, ані від матері. Батько мене просто обожнював, а мати... Завдяки їй я стала акторкою.

— Ніхто ніколи не бачив Махарадзе невдоволеним життям. Це була людина з разючим почуттям гумору. Чого варта лише його заява, що він єдиний у світі чоловік, який назвав театр ім’ям тещі!

— Для мене він завжди був променистою людиною. У його лексиконі не існувало слова «ні». Він на все погоджувався. Жити з ним було так чудово і так спокійно. Мабуть, життя влаштоване таким чином, що коли все добре, це переривається... Я вірю в долю.

— Що ви маєте на увазі, коли кажете, що вірите в долю? Я знаю, що обидва ваші брати померли в 49 років...

— Збіг обставин. Знаєте, перед смертю і одного й другого брата мені приснилися два абсолютно однакових сни. А от смерть Коте я зовсім не передчувала. Та й він сам був переконаний, що доживе до 80 років.

— Коте Іванович казав, що пішов Лобановський і закінчився український футбол. А зі смертю Махарадзе що пішло назавжди?

— Закінчилася ера дуже доброго репортажу.

— Чи намагаєтеся ви знайти ліки від самотності?

— Я ніколи не була самотньою. Весь час в оточенні дітей, друзів. Самотністю це не назвеш. Але те, що ви маєте на увазі, — душевна самотність без коханої людини... Я намагаюся реалізувати ті ідеї, про які він мріяв.

— Ваш онук Георгій. Ким він стане: актором, режисером, а може, спортивним коментатором?

— Це Актор Акторович і вождь червоношкірих. Він любить дивитися мої вистави. Це нелегко для п’ятирічного хлопчика. А ви знаєте, як він слухає моновистави?! Одного разу я репетирувала сцену з «В’язня самотності». Там я граю на скрипці, а мене слухає маленький хлопчик. Потім я запитую, чи подобається йому моя гра, він відповідає «так», і я дарую йому скрипку. На репетиції дитини, зайнятої в цій ролі, не було, а в залі був Георгій. Закінчивши грати, я покликала його: «Хлопчику, йди сюди!» Онук підійшов, і ми зіграли з ним цю сцену. І я зрозуміла, що він зі мною розмовляв не як з бабусею, а як з Акторкою.

Довідка «ГУ». Софіко ЧІаурелІ, народна артистка Грузії й Вірменії, народилася 21 травня 1937 року у творчій родині. Батько, народний артист СРСР Михайло Чіаурелі, був унікально обдарованою людиною. Мати — велика трагедійна актриса Веріко Анджапарідзе. Англійська Академія мистецтв назвала її серед десяти найкращих акторок XX сторіччя. Під час навчання у ВДІК Софіко вийшла заміж за студента режисерського факультету Георгія Шенгелаю. У них народилися два сини: Микола — нині художник і Олександр — актор. 1980 року Чіаурелі вийшла заміж за відомого спортивного коментатора і актора Коте Махарадзе.

У триповерховому будинку на горі Роздумів у Тбілісі, який її батько побудував для матері, одночасно розташований будинок-музей Чіаурелі й Анджапарідзе. Там само 1987 року Коте Махарадзе організував Театр одного актора «Веріко». Після його смерті Софіко стала керівником театру, котрий назвала театром крупного плану. Вона грає, майже торкаючись руки глядача.