Незважаючи на катастрофічну зайнятість, народний депутат України Наталія ВЕСЕЛОВА (у парламент прийшла в команді «Самопомочі») одразу відгукнулася на пропозицію про інтерв’ю. Крім насиченої законотворчої роботи, Наталія Василівна встигає займатися не менш важливими справами — очолює ВО «Фонд благодійної допомоги добровольцям батальйону «Донбас», підтримує переселенців. «Якщо не я, то хто?» — ставить собі запитання і з подвоєною енергією занурюється в роботу. Найчастіше — за рахунок особистого та сімейногоу часу.
Знайомтеся: Наталія Веселова! Діяльна, небайдужа, сильна й навіть відважна. При цьому напрочуд жіночна, відкрита і щира. З Наталією Василівною ми говоримо про ціну зради, про складнощі адаптації та її талановитих дітей.
Першопрохідник із душею оптиміста
— У вас дуже позитивне прізвище. Воно відповідає вашому характеру чи ж... просто із чоловіком пощастило?
— Я справді оптиміст, до людей ставлюся з довірою і відкритою душею. Підступу не чекаю, але... придивляюся. Моє дівоче прізвище — Грінченко, батько — з Полтавської області. Я ж народилася в Слов’янську. Втім, і з чоловіком мені теж пощастило!
— Які ще риси вашого характеру допомагають вам у житті?
— Я люблю все нове. Мені часто доводилося починати з нуля справу, яку до мене ніхто не робив (навіть якщо я сама до цього була не готова).
— Тобто ви — першопрохідник? Вас приваблюють новизна і складність?
— Так. Але коли робота налагоджена й стає буденною, рутинною, то я легко можу змінити вид діяльності.
Мами — це сила!
— У Верховну Раду приходять щось змінити, удосконалити в нашому житті. Ви — педагог за освітою, але багато років працювали в сфері соціального захисту. У цій сфері ваша програма-максимум? Із цією метою ви прийшли в законодавчу владу?
— План-максимум — повернути Донбас до складу України, а план-мінімум — звичайно ж, поліпшити життя наших людей. Але мені ніколи спокійно не жилося. Ще до всіх цих трагічних подій я брала активну участь в екологічному русі на Донбасі. Об’єдналися мами, які спілкувалися на батьківському форумі за інтересами. У нас не звикли до того, що народ може сам організовуватися й приймати рішення. А наш рух був успішний насамперед завдяки самоорганізації. Ми розібралися в ситуації, пов’язаній зі сланцевим газом, і виявили, що проблема не так в екології, як у корупції. Їздили по селах, пояснювали мешканцям, що в них забирають надра, якими безкарно розпоряджаються. Нас здивувала інертність людей... Поступово ми переключилися на Майдан. Він здався нам цікавим і правильним, бо завдяки самоорганізації й самосвідомості народжувалася НАЦІЯ — те, чого ми домагалися (хоч і відбулося це не там, де ми чекали).
«Робила все, що могла»
— Тобто ваша активна позиція як мами привела вас у громадську діяльність, екологію, а потім — у політику?
— Ще в лютому 2014-го стало зрозуміло: у Донецьку буде війна. Це висіло в повітрі. Я вже вийшла на той час із декрету й працювала в райвиконкомі. Коли в нас почалися захоплення держустанов, я чудово бачила, що це робили не шахтарі й бабусі, які живуть комуністичним минулим, а... держслужбовці. Усі знали — голова райвиконкому і його люди кількома машинами регулярно їздять у Ростов, привозять гроші, зброю. Просто з виконкому віддавали команди, де ставити блокпости. Це була зовсім не та самоорганізація, якою її намагалися подати... Я брала участь у проукраїнських мітингах і бачила, що на проросійські акції приходили переважно не місцеві жителі, а чужинці, яких привозили на автобусах із написами «Москва—Донецьк». Ті й не приховували, що приїхали з Астрахані, Бєлгорода, інших околиць РФ. Ходили із прапорами, орієнтувалися погано і з роззявленими ротами дивилися на наше гарне місто (а до Євро-2012 його взагалі зробили європейським)... Спостерігати це було важко. Хоча я робила все, що могла. Допомагала в створенні Самооборони. Але на одному з мітингів наших хлопців жорстоко побили — арматурою по голові, деякі досі лікуються. Були контузії, перший загиблий...
— На роботі про ваші погляди знали?
— Так. Поки не почали бігати люди зі зброєю, я без остраху висловлювала свою позицію. Багато колег, які ще в лютому захищали Януковича, уже в березні віталися зі мною «Слава Україні!» 8 березня разом співали гімн України. Але якось уранці прийшли на роботу й побачили над виконкомом прапор «ДНР». Так змінилася влада — без захоплень, «за домовленістю». Бюджетників неодноразово збирали й розповідали, що ми повинні брати приклад із Криму, що потрібна федералізація. Людям промивали мізки...
— Як створювали «Фонд благодійної допомоги батальйону «Донбас»?
— Усі чудово розуміли, що тут скоро почнуться бойові дії. І ми почали міркувати про те, як будемо чинити опір. Адже всі силові структури (СБУ, міліція) зрадили інтереси держави й перейшли на бік «ДНР». Ми звернулися у військкомати із пропозицією сформувати батальйон територіальної оборони — безрезультатно. Тому ухвалили рішення щодо створення партизанського об’єднання. Не очікували, що буде стільки бажаючих. За тиждень — 600 заявок. Прийшли далеко не всі. Але це й добре. Рішення йти на смерть має бути виваженим. Краще нехай людина одразу відмовиться, аніж підведе в складній ситуації. Один наш боєць був директором приватної шахти. Тепер у нього немає ні бізнесу, ні будинку (спалили), ні машини...
«Досі почуваюся донеччанкою»
— Коли ви прийняли рішення залишити Донецьк?
— У травні 2014-го. На той момент у підвалах захопленого будинку СБУ вже катували активістів. Ті люди, що побували там, неодноразово попереджали мене: «Наталко, тебе шукають». Я не стала чекати, поки знайдуть, зібрала родину, і 28 травня ми виїхали. Поштою я надіслала заяву про звільнення.
— Ви, як ніхто, розумієте проблеми переселенців.
— Мене нерідко критикують за те, що приділяю їм стільки уваги. Але хто, якщо не я? Начебто є багато законопроектів, якісь діри залатують, але насправді комплексно проблеми не вирішуються. Комусь здається, що переселенцям достатньо виділити допомогу. А потрібен діалог! Власне кажучи, так ми й налагодили роботу. Активно співпрацюємо з Міністерством соцполітики й приходимо туди з готовими пропозиціями для вирішення проблеми.
— Ви вже освоїлися в Києві?
— Я все одно почуваюся донеччанкою. Іноді такі обмовки бувають: «Скоро буду в Донецьку». Адже мене теж висмикнули зі звичного життя. І я поки що не можу туди повернутися (хоча б тому, що не поспішаю в підвали «ДНР»).
— А ваші близькі?
— Родина теж не адаптувалася. У Донецьку в чоловіка залишився бізнес, який у нас «віджали». І тут Сергію доводиться починати з нуля. Дітям трохи легше. Аріні — чотири роки, ходить у садок. Ще в червні я одержала довідку переселенця й завдяки їй влаштувала дочку в дитсадок. Уже коли стала депутатом і ми переїхали в інший район, довелося міняти й садок. Як депутату мені відмовили в пільгах, а от як переселенцю пішли на поступки — улаштували дитину. Садок дуже гарний, побудований 90 років тому. І за такий період у ньому було всього 4 директори! Це багато про що говорить.
— Як адаптується ваш 13-літній син?
— Ерику складніше. Він продовжує спілкуватися зі своїми донецькими друзями. Вони обговорюють багато проблем, але оминають причини їх виникнення — дотримуються нейтралітету. Діти не повинні на політичному ґрунті розривати свої зв’язки... Хоча, звичайно ж, війна накладає свій відбиток. Якийсь перелом у свідомості в людей на Донбасі відбувається. Класний керівник сина викладала українську і літературу, але «раптом» зрозуміла, що викладає «фашистську мову»... Ще був випадок у квітні. Син у школу їздив на автобусі. Якось уранці телефонує мені: «Мамо, я їду додому. Нас відпустили, бо по площі поруч зі школою бігають озброєні люди». Та якби я була вчителем, то закрила б усіх дітей у будівлі й видавала батькам особисто в руки. А вони просто випхнули на вулицю!.. Я вирішила, що більше не відпущу сина в школу, де не піклуються про безпеку дітей. Табель Ерик не одержав. Утім, усі, хто виїжджав рік тому, не забирали документи, бо сподівалися повернутися до вересня. Я теж на це розраховувала. У серпні стало остаточно зрозуміло, що тривають активні бойові дії й повертатися нікуди...
— Як ви проводите з дітьми спільне дозвілля?
— Дозвілля в нас, мабуть, немає... Діти бачать мене тільки вранці. Аріна іноді нагадує: «Мамо, не забудь повернутися!» Протягом останнього року ми не відзначали ніяких свят. Не тому, що немає настрою, — я вважаю блюзнірством влаштовувати зараз гулянки! Єдине, що зробили, — дні народження дітям, бо вони заслужили подарунки й не винуваті, що в країні війна. Про свій день народження я взагалі забула...
— Складно вашим дітям. Хоча б відпустку їм присвятите?
— Поки що не знаю...
Про юну художницю й музичного кухаря
— Давайте про позитив. Чому ви дали дітям такі незвичні імена?
— Ще коли ми познайомилися, чоловік сказав, що нашого сина зватимуть Ерик (на честь його друга). Ім’я для дочки ми вибирали вже разом із сином. Ерик сказав, що в його молодшої сестри ім’я має бути «таким само веселим», як і в нього. Тому зі списку в двадцять імен ми викреслювали «недостатньо веселі», поки не залишилася одна Аріна. Але ні Аріна, ні Ерик не вважають свої імена незвичними.
— Які ваші діти?
— З характером, упевнені в собі.
— Чим захоплюються?
— В Ерика — музичний талант. У Донецьку вчився в музичній школі по класу домри. Тут поки що не обрав собі справу до душі.
— Ким хоче бути?
— Раніше хотів стати музикантом, але нещодавно заявив, що стане кухарем! Не знаю, що буде далі.
— А дочка ще не говорить про свої плани на майбутнє?
— Поки що не говорить, але судячи з того, як активно вона малює!.. Коли шукали квартиру для аренди, то перевагу надали тій, у якій до нас не буде претензій через малюнки на стінах. Хоча ми постійно з нею проводимо бесіди про те, що для малювання є папір, дошка. Але Аріна воліє творити на стінах, меблях...
— Дизайнер інтер’єру зростає?
— Не знаю, дизайнер чого, але в нас навіть печиво помальоване фломастером! Тоді як Ерик за весь час не зіпсував жодної іграшки, не порвав жодної книги.
«Назад дороги немає — тільки вперед»
— Що буде потім, коли Донбас знову стане українським? Ви плануєте повернутися?
— Залежно від того, скільки мине часу... Кожна людина на новому місці обростає новими знайомими... З багатьма донецькими друзями ми вже розірвали стосунки через погляди. Поки що навіть не уявляю, скільки має збігти часу, щоб ми могли спокійно повернутися й почуватися в безпеці.
— У вас тепер і в Києві повно справ. Треба тут обживатися.
— Насправді це складно, адже дім залишився там... Але мости спалено, назад дороги немає — тільки вперед!
— Дім насамперед там, де діти й родина.
— І все, що я роблю, — це й для моїх дітей теж! Адже я хочу, щоб вони жили в мирній і процвітаючій Україні.
Розмову вела Юлія ПОТАПЕНКО.
Наталія Веселова із сином Ериком подорожують шевченківськими місцями.
Чотирирічна Аріна знає, що Донбас — це Україна.
Фото з домашнього альбому народного депутата.
