«Я все своє життя поклала на виховання дитини, у всьому собі відмовляла, з ранку до вечора працювала, жаліла сина, пестила, любила. А він вчитися не хоче, грубіянить, допомоги від нього не допросишся... Що я зробила не так?» — запитує мати 15-річного хлопця.
На жаль, такі запитання — не рідкість. Одна з причин прикрих ситуацій — це вади у вихованні відповідальності.
Буває, що один із батьків або навіть обоє беруть на себе важкий тягар: вони відповідальні на роботі, у сім’ї, перед своїми батьками й друзями — розриваються на частини, щоб скрізь усе встигнути — і при цьому не залишають часу й сил на власний особистісний розвиток. Таких батьків діти бачать загнаними, втомленими і невдоволеними життям. Гірше того, вони не визнають право синів і дочок на власний вибір, свою думку, волю й особисту відповідальність. Ставши дорослими, ці діти часто виявляють нездатність будувати власне життя, досягати значних успіхів у професійній діяльності, налагоджувати гармонійні взаємини з людьми і своїми обранцями.
Виховання відповідальності починається з родини. З прикладу добрих справ, від яких кожному радісно і хочеться відповісти взаємністю. Діти спостерігають за батьками, вчаться в них не лише норм поведінки і взаємин між людьми. Вони навчаються відчувати серцем свою причетність до усього, що відбувається. Той зовнішній і, передусім, внутрішній «порядок», «закон совісті», якого додержуються у своєму житті мати й тато, стає надбанням дітей — їхнім, хоч як дивно це звучить, родинним спадком.
Відповідальність живе у люблячому серці. Справжня любов між чоловіком і жінкою, дітьми і батьками, сутнісні стосунки між ними нерозривно пов’язані з почуттям відповідальності. Той, хто кохає, відчуває відповідальність за рідну людину, за взаємини з нею, за свою поведінку, життя в сім’ї. Відчуття спільної радості, успіху об’єднує людей і робить відповідальність бажаною, природною.
Важливою в сімейному вихованні є не лише здатність брати на себе відповідальність, а й уміння, залучивши іншого до спільної справи, примножувати її. Це означає вміння поставити себе на місце іншого і відповідати за результат певної роботи на рівних. Так, виконуючи з дитиною разом уроки, батьки теж несуть відповідальність за наслідки. Донька, готуючи вечерю, коли мама хворіє, стає відповідальною за її звичні обов’язки. Взаємовідповідальність, як важливий механізм внутрішньосімейних стосунків, відбувається на основі довіри, співчуття, жертовності та любові. Любов, як зауважує відомий вчений Еріх Фромм, являє собою саме активну дію, а не пасивне прийняття. Отже, якщо у вашому серці є це світле почуття, то має бути й бажання огорнути турботою, підтримати й допомогти.
Тетяна Гурлєва, психолог.
