На їхніх плечах лежить важка ноша, і ніхто не питає: можеш її нести чи ні. Дуже часто все банально визначає місце народження. З’явився на світ у селі — то вже мусиш знати, що таке сапа, город, худоба... А ще з раннього віку маєш навчитись, що твій добробут залежить переважно від тебе і твоєї щоденної праці.
Мамині спогади
Хата Басіїв, що у селі Покутинці (Віньковецький район на Хмельниччині), — це таке собі типове жіноче царство. Не так давно голові цієї родини Антоніні Олексіївні було присвоєне звання «Мати-героїня». Про те, що вона — героїня, ніколи не думала. Та й тепер, маючи офіційний документ, не згадує. А знає тільки, що вона — мама, а ще — бабуся. І так життя її навчило, що саме вона має відповідати за всіх дітлахів у їхній немалій родині.
Коли збирається вся її сім’я — в домі людно і гамірно. Антоніна Олексіївна виховала п’ятьох дітей — чотирьох доньок і одного сина. А тепер уже й у них свої дівчатка народились та виросли. Скоро і правнучки з правнуками з’являться... Життя триває!
Антоніна Олексіївна не натішиться усіма ними. І тільки їй відомо, як важко було ставити на ноги дітей. Чоловік дуже рано пішов із життя, тож усі турботи лягли на її, мамині, плечі.
У селі жінці залишитися самій без чоловіка — це вже непросте випробування. Адже скрізь і завжди повно важкої фізичної праці. Спробуй закинь на плечі повний мішок, чи нарубай дрова, чи перетягни з городу до комори пару тонн картоплі, буряків, гарбузів... За що не візьмись — усе важко. Тому так важливо, щоб у домі був добрий та дужий господар. А якщо немає, зате є повна хата дітвори? Тут уже як хочеш, так і виживай. Без допомоги і без підтримки.
Антоніна Олексіївна дуже дбала, щоб її діти не знали бідності та злиднів, щоб не були голодні та холодні. А що вже натрудилася при цьому, то й нема що казати. Те, що сільським дітям доводиться рано ставати до роботи, змалечку допомагати батькам, — це аксіома нашого буття. Свого часу Тоня навіть десятирічку не закінчила: ще підлітком, після дев’ятого класу, пішла працювати на ферму. Спочатку дали «легшу» роботу — «всього» півтора десятка корів. А потім дійшла до групи у 25 голів. То хіба що старше покоління може знати: як це подоїти та доглянути таку кількість худоби. Причому все вручну! Та все одно, коли Антоніна Олексіївна згадує минуле, то розставляє свої акценти: не на тому, як тяжко було, а на тому — що була робота.
Те, що колись вона кипіла на покутинецьких фермах, молоді тепер навіть не віриться. У покинутих розвалених приміщеннях нині не побачиш і слідів колишньої завзятої праці. Та й на полях уже зовсім не та робота. Тепер про ті досягнення нагадують хіба що старі фото ветеранів праці з дошки пошани колишнього колгоспу. На них — переважно жіночі обличчя. Бо саме вони тягнули на собі цю важку ношу.
Доччині сподівання
Чи жалкує за тим життям молодше покоління? Як сказати. З одного боку, не тільки чули, а й бачили, як самовіддано трудились їхні мами та бабусі на полях та фермах господарства. І від тої відданості аж горбатіли спини, викривлялись суглоби на руках. За тією роботою ніколи було вгору глянути. З другого, буває, і позаздрять тому, що колишні колгоспники мали роботу, були не одноосібниками, а частиною великого колективу...
Діти Антоніни Олексіївни так само починали свій трудовий шлях на фермі: у селі — не великий вибір професій. Дві доньки, Людмила і Галина, так і залишилися на цій роботі. Щоправда, не у рідних Покутинцях, а у Віньківцях на молокозаводі. Добре, що тамтешньому підприємству вдалося вижити і витримати конкуренцію з боку сучасних гігантів молочної переробки. Тож люди тішаться, що мають роботу. Таким нині у селі мало хто похвалиться. Хоча всі намагаються прилаштуватись, як можуть. Ще одна із сестер працює у сільському дитсадку. І найменша донька Тетяна залишилась біля мами. Тепер уже в неї доньки підростають, і так само, як і всі попередні покоління Басіїв, змалечку знають, що таке сільське життя-буття.
Єдиний син Василь теж живе і працює у селі. Як каже Антоніна Олексіївна, він — при конях. А це значить, що без роботи і куска хліба не залишиться. Словом, живе селянський рід, трудиться. А жінки бережуть і продовжують його.
Онуччині бажання
Чи залишаться у Покутинцях ті, хто сьогодні ще ходить у садочок і в школу? Хто знає. Вони люблять свій дім, село, рідню, яка поруч. Але цього вже замало, щоб почуватись успішним і реалізованим. Куди підуть вчитися?
Чим займуться у дорослому житті? Де працюватимуть? Відповідей на ці запитання поки що нема. Молодь не відрікається від роботи, але повторювати долю бабусь і прабабусь, котрі мало що бачили в житті, окрім грядок, хліва та худоби, вже не хоче.
У селі дедалі важче знайти роботу. Ні, натрудитися можна завжди. А от мати постійну оплачувану роботу — це вже ледь не привілей. Сьогодні в області працездатне сільське населення становить майже 213 тисяч осіб. А зайнятими вважаються лише приблизно 187 тисяч. Це означає, що вони так чи інакше працюють. Але зовсім не означає, що отримують за це зарплату. Бо офіційна статистика вважає зайнятими і тих, хто трудиться на своїх городах, у садках, біля худоби. За це ж не платить ніхто. І такий робітник не має трудового стажу. І не може розраховувати на різні соціальні пільги і трудову пенсію в майбутньому. Словом, багатьом селянам доводиться жити насущним хлібом, що дає сьогоднішній день. А у завтрашній день вони навіть не намагаються заглядати.
Молодь така перспектива не вабить. Тож села старіють і меншають. Якщо торік у містах області з кожної тисячі населення у небуття відійшло одинадцятеро осіб, то в селах ця цифра була вдвічі більшою. І народжувалося сільських жителів набагато менше, ніж міських.
Але коли дивишся на родину Басіїв, не хочеться вірити у гірші варіанти. Жінки продовжують і володарювати, і водночас трудитись у своїх жіночих царствах. Хоч би якою важкою була ця ноша.
Хмельницька область.
На знімку: мати-героїня Антоніна Басій з дочкою Тетяною та онучками.
Фото з родинного альбому.
