Кого ви уявляєте, коли чуєте слова «супергерой» або «людина із залізними нервами»? Сталлоне? Бонда? А я — невисокого чоловіка без гори м’язів у звичайному діловому костюмі. Саме такий вигляд має наш український супергерой, який побував у Космосі, Леонід КАДЕНЮК. Нині він — віце-президент Аерокосмічного товариства України, нагороджений багатьма урядовими відзнаками, Герой України, генерал-майор, кавалер ордена «За мужність» І ступеня.

 


Леонід Костянтинович легко і спокійно розповідає про роботу льотчиком-випробувачем, хоча статистика виживання після польотів на випробовуваних винищувачах завжди була не на користь льотчиків. За рік гинуло по 100—150 осіб.


«Напруження не повинно і не може зникнути повністю, адже воно допомагає зосередитися. Постійне відчуття небезпеки провокує виникнення прихованого напруження. Зовні ти ніби лишаєшся спокійним і навіть думаєш, що спокійний. Але до розслабленості мені завжди було далеко. Летів я, наприклад, на МіГ-21 на висоті 50 метрів зі швидкістю 1200 км/год — це майже звукова швидкість, і отримував у польоті величезне задоволення. А спускаюся по драбині з кабіни — сходи аж тремтять! Відпускав цей стан через півтори-дві години».


Леонід Костянтинович досі пам’ятає всі ті небезпечні ситуації, які ставалися за 30 років роботи. Їх було немало, але всі вони закінчувалися добре. Леонід пояснює це тим, що з часом його нервова система притупилася:
«Ну, відмовив один двигун — зараз запущу, не запуститься — на одному посаджу, не вийде — катапультуюся. Але напруження мене ніколи не відпускало по-справжньому. Особливо ці почуття посилювалися, коли гинули мої друзі. Бувало так, що снідаєш із людиною, а в обід дізнаєшся, що товариш розбився... Щоразу після відпустки, коли повертався з рідного села, зупинявся в кінці вулиці навпроти рідної домівки, дивився на маму, яка стояла біля хвіртки, і думав: «А раптом бачу будинок і маму востаннє!..»


Із мамою у Леоніда Костянтиновича особливий зв’язок. Адже саме вона допомогла справдитися мрії маленького хлопчика із буковинського села, який так хотів підкорити небеса. І нині, коли говорить про мамині пиріжки, улюблену мамалигу, про те, як із братами допомагали батькові по господарству, у його голосі чутно ностальгію і глибоку любов.


«Мама моя, як і будь-яка нормальна мама, зовсім не хотіла, щоб я був льотчиком. Вмовляла вступати до Чернівецького університету на лікаря. Я закінчив школу зі срібною медаллю. І, як усі радянські хлопчики, від 12 квітня 1961 року (день польоту в Космос Юрія Гагаріна. — Авт.) мріяв стати космонавтом. Утім, саме мама й допомогла мені здійснити мрію».


У 16 років Леонід закінчив школу і пройшов у військкоматі комісію. Парубок хотів вступити у льотне училище, адже в космонавти набирали тільки з льотчиків. І хоча вступати можна було лише з 17 років, уже тоді Леонід демонстрував неабиякі здібності: його одного взяли, хоча бажаючих було не менше десятка.


«Майор Міхєєв сказав, щоб я приходив на наступний рік. Я почав умовляти. Що на нього подіяло — не знаю, але він подзвонив у РАЦС і почав домовлятися за мене, додавши: «Може, колись ми будемо зустрічати його на космодромі з квітами». Я запам’ятав це на все життя. Але в РАЦСі мені документів не дали — сказали, щоб прийшли батьки. Утім, і батькові не пощастило. Тоді поїхала мама... Коли вона повернулася з новою метрикою, я дивився телевізор, і там саме повідомляли, що загинув космонавт Комаров. Мама насупилася: «А ти ще в космонавти хочеш!» Я швидко вирвав у неї з рук перероблену метрику і терміново почав збиратися в училище. На жаль, майор Міхєєв до мого польоту не дожив, а я дуже хотів би йому сказати, що через 30 років той хлопчина таки полетів у Космос».


За польотом нашого космонавта на шатлі «Колумбія», його виходом у «прямий ефір» без перебільшення стежила вся країна. Для українців це стало історичною подією. Що вже казати про родину Каденюків. Звісно, вони всі переживали: професія льотчика-випробувача життя рідним не полегшує. Як в атаку йдеш: повернешся чи ні — невідомо. Можливо, тому професії трьох синів Леоніда Каденюка не пов’язані з авіацією, хоча старший закінчив авіаційне училище (інженерне відділення), середній — авіаційний інститут, наймолодший — юрист.


Цікаво, чи вистачало Леоніду часу на сім’ю при такій роботі... Виявилось, що вистачало — це його гордість і втіха. Лише в колі рідних тепер можна відчути справжній спокій, якого так не вистачало в молоді роки.


«Нас із братами батьки з дитинства до роботи привчили. Були сини маленькі — я з ними возився, готував... Пам’ятаю, якось приготував синові бульйон і питаю: «Як воно тобі? Смачно?» Він відповідає, що смачно, тільки листочки дуже несмачні були — він з’їв лаврові! Зараз моя радість — онучка Діся. Їй 12 років, і вона у нас дама зайнята, багато чим захоплюється, англійську вчить...»


Ось такі вони — справжні герої — відважні та цілеспрямовані, люблячі та турботливі. І хоча час повального захоплення Гагаріним — у минулому, а Космос — далекий як ніколи на тлі загострення земних конфліктів, зоряне небо вабить завжди. 


Спілкувалась Галина ТЕЛИЧУК.


Фото з архіву «Голосу України».