Жила в одному селі вродлива юна жінка. Парубки та молоді вдівці задивлялися на неї, але ніхто не наважувався привести в свою хату жінку, в якої, як казали раніше, є нагуляна дитина. Хоча всі добре знали, що Тетяна — ніяка не повія. Вона зустрічалася з хлопцем із сусіднього села, який не крився, що її братиме за дружину. Але, дізнавшись, що дівчина чекає дитину, покинув.
Тетяна мужньо зносила погляди односельців, їхні перешіптування за спиною, виховувала синочка Ваню. Доля усміхнулася їй. Вона щиро покохала Степана, молодого чоловіка, який переїхав у їхнє село. І йому запала в душу Тетянина врода. «Ти будеш моєю», — сказав якось Тетяні, зустрівши на вулиці. Та злякано відсахнулася: жартує чи знущається? Намірилася тікати, та Степан міцно тримав її за руку: «Від душі кажу тобі: стань моєю дружиною!»
Невдовзі побралися. Почали будуватися, завели хазяйство, раділи кожній миті, коли випадало побути наодинці. Не помічали, як спливали роки. Господь подарував їм аж п’ятьох синочків-красенів. Та вирізнявся серед них вродою, добротою, вмінням робити все, за що лишень брався, Тетянин син — Іванко.
Жив він у сім’ї якось відокремлено, але без нього брати не уявляли свого життя. І за няньку, і за мамку він їм був. Поки батьки на роботі, і їсти варив, і малюків годував, і іграшки майстрував... Тетяна раділа, що має такого первістка. Не балувала, але й намагалася, як могла, оберігати від образ. Шкодувала, що для чоловіка малий так і не став сином, хоча хлопчик одразу серцем потягнувся до Степана, батьком називав.
Було, принесе Степан гостинців, рідним дітям роздасть, а Івана наче й не існує. Накоїть хтось із менших шкоди, а відповідає завжди старший Іванко. Інколи повертався Степан напідпитку. Завжди врівноважений, тут він втрачав здоровий глузд, кричав і погрожував «вигнати ледацюгу з дому». Хоча жодного разу не підняв на пасинка руку, але словами шмагав, наче батогами. Потім, тверезим, просив вибачення у Тетяни, але напідпитку знову дошкуляв хлопцеві.
Тетяна на те мовчала, боялася, що й справді вижене з дому Івана. Не дай Боже, таке станеться, вона піде з ним. А як же п’ятеро інших її синів?..
Від сусідів лиха не приховати. Всі знали, як ставився Степан до хлопця. Не раз казали, що Бог його за образи покарає. «Не верзіть дурниць! Та й що про байстрюка говорити?..» — казав на те Степан і квапився піти геть або переводив розмову на інше.
...Спливали роки. Підростали сини і один за одним відлітали з родинного гнізда. У кожного тепер були свої сім’ї, свої клопоти. А невдовзі, як одружився та виїхав із села найменший із синів, Тетяна злягла. Лежала у світлиці тихо, нічого не просила, нікого не звала. У великих синіх очах часто поблискували сльози, а спрацьовані покручені пальці міцно тримали дерев’яного коника — іграшку, яку колись давно змайстрував Іван.
Якогось вечора, попоравшись, до оселі повільно зайшов Степан — боліли йому ноги. Сів на краєчок ліжка біля кволої дружини, погладив шаршавою долонею її щоку, спитав: «Як тобі, Таню? Може, що з’їси?» Тетяна з останніх сил притиснула до спраглих губів іграшку, видихнула: «Прости!» — і відійшла у вічність.
Після похорону, залишившись сам у хаті, Степан занедужав. Сини навідували його зрідка і якось поспіхом, посилаючись на зайнятість.
«Добрий вечір, батьку!» — почув старий. Розплющив очі. Наче з туману проступив перед ним силует чоловіка. І коли той підійшов ближче, впізнав у ньому Івана.
«Добрий вечір», — озвався стиха.
«Батьку, а я за вами приїхав. Дружина не заперечує, та й діти зраділи, що дідусь житиме з нами», — лагідно промовив Іван.
Щось наче обірвалося в Степанових грудях, перехопило дихання. Відвернувся до стіни, закляк. А за хвилину хатню тишу розітнуло голосне Степанове ридання...
Надіслала Наталія РОЗТОРГУЄВА.
Суми.
Мал. Миколи Капусти.
