«Старість не радість» — з цим твердженням важко не погодитися, особливо зважаючи на умови життя наших пенсіонерів. Але, попри всі негаразди, найбільша мрія для цього старенького подружжя — доживати вік у парі, злагоді й взаємопідтримці.

Касян Степанович та Софія Павлівна ГрабовІ — найстарше подружжя у Гранові. Свої долі пов’язали вони ще у далекому 1954-му, і ось уже 63 роки нерозлучні. Касян Степанович народився 1929-го, Софія Павлівна — 1933 року. Голодне дитинство, гірка воєнна юність, не менш важка повоєнна молодість — на їхню долю випало чимало поневірянь та випробувань.

— Оцю хату ми збудували власними руками, — розповідає Софія Павлівна, — і на подвір’ї все гарно зробили. Важко було, але ж і ми були молоді, для себе, для дітей робили.

— Я часто їздив у відрядження, — долучається до розмови Касян Степанович, який більше 30 років пропрацював водієм у «Сільгосптехніці», — тож нерідко вся робота лягала на плечі дружини, а згодом і доньок.

А роботи у селі чимало: після трудового дня у колгоспній ланці жінка поспішала додому. Нагодувати худобу, попоратись на городі, приготувати їсти. Стало легше, коли трохи підросли діти.

— Наталю і Марію я змалечку до роботи привчала. Хоч і шкода їх було, проте обставини тоді змушували. Важкі часи були... Тож коли доньки вже самі мамами стали, я їм казала: «Шкодуйте своїх дітей. Ви за них змалку відпрацювали. Нехай вони отримують радість від дитинства».

Софія Павлівна як гостинна господиня показує мені невеличкі, проте дуже затишні й охайні кімнати, бідкаючись, що вже не в змозі сама навести лад у хаті: «Доньки раніше частенько приїжджали, білили стелю, допомагали прибирати, мити, прати. А останніми роками дедалі рідше стали навідуватись». Наталія і Марія із сім’ями живуть у Криму, тож тепер їхня батьківщина є для них «закордоном». Вони й раді забрати до себе стареньких батьків, але Касян Степанович і Софія Павлівна нізащо не хочуть залишати своє село і рідний будинок.

— Та й куди ми своє господарство подінемо? — сміються старенькі. — Воно ж у нас чималеньке: 10 курок, собака і двійко кошенят-непослухів.

А ще Касян Степанович має невеличку пасіку — з десяток вуликів. Такий подарунок при виході на заслужений відпочинок йому зробив брат, щоб чоловік не сумував на пенсії. Ще однією пристрастю дідуся, яка непідвладна часу, є їзда на старенькому, майже раритетному «Москвичі-42140». Понад сорок років вірою і правдою служить автомобіль господарю, а все тому, що досвідчений водій турбується про свою техніку. Гранівчани нерідко бачать 88-літнього односельчанина за кермом. Виїжджає в магазин чи аптеку, а головне — поспілкуватись із людьми, дізнатись, що нового у селі, чим живе район. Активний дідусь не лише цікавиться проблемами рідного села, а й прагне у міру своїх сил допомогти. Так, Касян Степанович, професійний водій із багаторічним стажем, вирішив зробити свій внесок у ремонт сільських доріг, які сьогодні вщент розбиті. Він приніс у сільську раду гроші (краплина — як для вирішення проблеми, але значна сума як для пенсіонера) і заявив: «Я понад піввіку їжджу цими дорогами своїм «Москвичем», тому хочу хоч чимось допомогти». І хоч як переконували його службовці, старенький був незворушний у своєму рішенні.

— Сьогодні ми вже нічого не можемо зробити для села, — кажуть Грабові. — Але сільська влада про нас дуже турбується, завжди допомагає. А ми не звикли бути дармоїдами — тож вирішили ось так трохи віддячити.

Що ж, вчинок старенького подружжя гідний пошани. Це, мабуть, і є справжній вияв патріотизму — істинного, щирого, безкорисного. Таким, зрештою, є і їхнє життя. Адже лише справжні почуття, переборовши важкі випробування, можуть не ослабнути, а стати ще сильнішими. Навіть через шість десятків літ...

Оксана КОБЕЦЬ.

Гранів Гайсинського району Вінницької області.