Не дай Боже, пережити те, що пережив 22-річний Ігор Лавренюк із села Вишневе Демидівського району. Призваний на військову службу, він став бійцем 51-ї механізованої бригади, в її складі в зоні АТО спізнав, що таке нищівний артилерійський обстріл, де від вибухів живого місця немає; затим, беззбройний, холодний і голодний, потрапив у полон, ледь не загинув від найманців-чеченців, гідно вирвався із чужинських лабетів і готовий надалі захищати суверенність України. Тим часом армійські прокурори поспішили звинуватити його, як і ще 34-х його побратимів зі згаданої 51-ї механізованої бригади, спочатку в дезертирстві, а наразі, перейменувавши кримінальну статтю, — в ухилянні від виконання військової служби.

Згоріло все: і залізо, і люди

Село Вишневе, здається, наймиролюбніше, найспокійніше поселення в Україні. Втім, коли постає питання про зазіхання на Україну, готове завше постояти за неї, як-от тутешній мешканець Ігор Лавренюк. Його призвали до українського війська під час першої демобілізаційної хвилі — навесні 2014 року. Серйозно вплинула на призов Ігоря його попередня військова спеціальність — навідник гармати.

Дісталася призовнику для освоєння гармата 2С1 «Гвоздика», якою востаннє стріляли ще за часів афганської війни. За словами Ігоря Лавренюка, під час першого пробного пострілу з неї усіх довкола присутніх буквально обклеїла іржа, що вилетіла зі ствола. Надалі зброю настільки вправно «підлампічили», що вона жодного разу в зоні АТО не схибила.

— Хороша техніка, — каже Ігор, — б’є прямо в «десятку», водночас вона безсильна проти сучасної зброї. Якось на моїх очах почався артилерійський обстріл, мій армійський побратим, також Ігор із Волині, поспішив сховатися за бронею самохідної гаубиці. Перед тим як прикрити люк, подав мені рукою знак: все, мовляв, буде «о’кей», а вже за хвилину в броню влучив кумулятивний снаряд. Згоріло все: і залізо, і люди...

Ігор Лавренюк в зоні АТО пройшов довгий і тернистий шлях. Був і під сумнозвісною Волновахою, де вперше масово знищили український підрозділ. Далі його доля схрестилася з тривожним Маріуполем, прифронтовою Амвросіївкою. Був свідком героїзму рядових бійців і зради офіцерів...

Якось, за словами Ігоря, над територією поблизу україно-російського кордону, яку зайняв їхній підрозділ, аби окопатися, завис безпілотник. А безпілотник — це, вважай, знак біди; з його появою зазвичай починається обстріл позицій. Тож бійці почали радити командиру передислокуватися в інше місце. Утім, офіцер наказав не змінювати місце стоянки, ще й накричав на підлеглих, що вони, мовляв, починають «дрейфити». Опісля капітан — ніби у воду канув, і тільки-но він щез, як почалася канонада. Снаряди падали прямісінько на позиції артдивізіону. Буквально за годину, коли обстріл закінчився і настала тиша, з’явився капітан. Казав, що його по телефону викликало командування, але ніхто з рядових бійців командиру не вірив. Кидали на його адресу усе, що накипіло. Тому й надалі великої довіри до такого командира не було. Натомість, артилеристи з великою повагою ставилися до іншого офіцера, «некадрового», котрий переживав за своїх підлеглих, як за рідних дітей, робив усе можливе, аби вберегти їм життя. «Отакому б командувати батальйоном», — казали солдати. Але, на жаль, той офіцер загинув, підірвавшись на «фугасі».

Язиком злизували вранішню росу

Загалом історія з 51-ю окремою механізованою бригадою, в якій служив Ігор Лавренюк, — чи не найсумніша з усіх, місцем дислокації яких була зона АТО. В її гіркому послужному списку є вбиті, поранені. А ще — полонені. Загалом у  полон до бойовиків потрапило чотири десятки бійців.

Передувала цій жахливій сторінці важка ситуація на передовій, коли по розташуванню українських артилеристів почали масово і прицільно бити «Гради». «Вони гатили з території Росії, — каже Володимир, побратим Ігоря, — в мене була повна машина поранених. Я був ходячий, міг в окоп лягти, втім продовжував сидіти в машині. Кажу хлопцям: якщо помремо, то всі разом».

Після цього обстрілу з’ясувалося, що на терикон площею 200 квадратних метрів лягло дві з половиною сотні снарядів та мін. Як наслідок — чимало розтрощеної техніки, вбиті та поранені. До того ж підрозділ фактично опинився в пастці.

На тривалий час чотири десятки бійців залишилися без їжі, води та зброї. Ігор Лавренюк каже: по «мобільному» просили, аби авіацією скинули їм продукти та боєприпаси. Але цієї помочі хлопці так і не дочекалися. Дійшло до того, що, аби вижити, язиком злизували вранішню росу з трави.

У ситуації, що склалася, бійці зрозуміли: лишилися напризволяще. Відтак, вирішили самотужки добиратися до своїх. Врешті, цей похід тривав недовго. Біля села Хмельницьке, що на Луганщині, шлях сорока бійцям перетнули сім десятків сепаратистів, озброєних «до зубів».

— У мене єдиного була граната, я схопився за неї, — каже Ігор, — хотів чеку вирвати і підірватися на ній, але хлопці спинили мене. Мовляв, то не вихід...

Ось так і стали українські артилеристи заручниками бойовиків.

Навіть у полоні заспокоював матір

Бути в полоні — все одно, що бути на передовій, бо й там, і там твоє життя — як волосина на вістрі ножа. Такий висновок робить Ігор Лавренюк після того, як зі своїми побратимами став заручником.

Особливо нахабніли кавказці, що воюють разом із сепаратистами. Один із них підійшов до Ігоря, приставив ножа до горла і сказав, що відріже голову. Щоправда, якийсь російський офіцер спинив норовистого чеченця: мовляв, полонених треба живими передати до Москви... Через декілька днів загроза знову повторилася: полонених поставили біля стінки. Нібито для розстрілу. Тоді Ігор вже подумки вишукував напрямок, яким він має втікати, якщо почнеться стрілянина. Втім, до цього справа не дійшла, бійців просто залякували.

А ще Ігореві, дізнавшися, що він — навідник гармати, пропонували перейти на бік бойовиків: навідником у танк, бо таких «спеців» там не вистачало. Казали: платитимуть стільки, що йому навіть не сниться. Але українець навідріз відмовився.

— Про те, що син — у полоні, я довідалася випадково, — каже Галина Аркадіївна, мама Ігоря. — Взагалі, телефонуючи додому, він ніколи не розказував, де перебуває. Повторював лише: «У мене все добре. Не переживайте». Так було і того дня, коли, як пізніше з’ясувалося, сепаратисти дозволили зателефонувати додому і сказати рідним декілька заспокійливих слів. А буквально за півгодини на наш стаціонарний телефон подзвонили з Рівного, з координаційного центру, і запитали, чи знаю я, де знаходиться Ігор. Я їм відповіла, що тільки-но з ним говорила. І вже в кінці розмови мені повідомили, що він, вочевидь, перебуває в полоні. Якщо ще раз вийде на зв’язок, то треба повідомити в координаційний центр. Ось так і відкрилася трохи  правда. Зараз легко про це казати, а тоді від почутого серце ледь не розірвалося. Водночас, знаючи, як ніхто інший, свою дитину, я завжди була впевнена: Ігор, якщо і перебуває в полоні, то опинився там від безвиході. Зрадити він ніколи не міг і ніколи не зможе. Підвести тих, з ким в одній обоймі, — також. Просто він за характером — справжній боєць, мужній і небоязкий. Заодно я вірила, що він вирветься з полону. Щиро молилася за це. А на серці розвиднилося лише тоді, коли почула звістку, що в рамках обміну полоненими волиняків передали підрозділу Національної гвардії України.

У свою чергу Ігор Лавренюк про цю передачу згадує з двояким відчуттям. Бо свої ж відвели душу над бранцями, роздягнули їх майже догола, щось затято шукали. Ігор тоді звернув увагу на те, що усе (обмундирування, екіпіровка, озброєння) в нацгвардійців, на відміну від фронтовиків, — новеньке. А найбільше його вразили численні бутлі з мінеральною водою.

— Вони там мінералкою ноги миють, а ми тижнями знемагали від спраги, — не стримує свого обурення боєць.

Замість вдячності — кримінальна справа

Здається, вирвавшись із вогняного пекла, Ігор Лавренюк та його побратими можуть зітхнути з полегшенням. Але їх звинуватили в дезертирстві і віддали до суду. А ще дали наказ розформувати 51-шу бригаду і сформувати нову, з інших військовослужбовців, під іншим керівництвом. А це означає, що ти, хоч би скільки  подвигів не здійснив на фронті, залишишся таким, кому не довіряють. І, звичайно, не зможеш отримати банальних довідок, соціального захисту.

— А за що ми воювали, якщо до нас таке ставлення? Соромно за себе, що ти стоїш там, на передовій, Росію бачиш, в тебе бронежилета немає, форма на тобі гниє. А «воно» в тилу стоїть, у нього — бронежилет, балаклава, автомат, як новий, і він отримує учасника бойових дій... Де ж вона, ота справедливість, — кипить у душі Ігоря, — хто був в АТО, хто воював за свою Батьківщину — всім кримінальну справу замість вдячності? Скажіть, за що ми там воювали, за що наші товариші там полягли?..

Тим часом судовий процес довкола полонених волинян триває. Розглядає справу суд у Запоріжжі. Там, до речі, коли обговорювалося питання про обрання міри попереднього утримання підозрюваних у  дезертирстві, жінка-суддя, вислухавши розповідь воїна, пустила гірку сльозу і звернулася до обвинувача-прокурора: «Та які ж вони дезертири?!.»

Затим у ході слідства Ігореві, як і його однополчанам, не знайшовши аргументованих доказів, статтю про дезертирство замінили «ухилянням від несення військової служби». Але навіть і на це «ухиляння» аргументів немає! Відтак судові засідання почали переносити — з одного місяця на інший. Почалися умовляння, аби звинувачені підписали угоду, суть якої полягає в тому, що за визнання себе винними дадуть умовний строк. Інакше, мовляв, — справжня тюрма. При цьому ніхто із прокурорів не прагне докопатися до іншої істини, до винуватості високих військових чинуш, які фактично залишили рядових бійців на погибель...

— Слідчі прокуратури телефонували до всіх нас, говорили: якщо не підпишемо угоду зі слідством, нас відвезуть до Луганської області, де ми будемо півроку, а потім — суд. А далі в’язниця — років п’ять. Ми відмовилися. Хоча дехто з хлопців був схильний погодитися, бо в них — сім’ї, діти, потрібно працювати, а не роз’їжджати. Але я не вважаю себе винним у ситуації, в якій влітку опинилася наша 51-ша бригада. Виходить, ми винні тільки в тому, що залишилися живими, — робить висновок Ігор Лавренюк.

Чим уся ця справа закінчиться, засвідчить час. Варто сподіватися, що закінчиться справедливістю стосовно тих, хто пройшов усі кола воєнного пекла. Разом з тим час, вочевидь, уже ніколи не загоїть ран, що шрамами залишилися на душах воїнів.

 

Млинів

Рівненської області.

На знімках:  боєць 51-ї механізованої бригади Ігор Лавренюк; родина Лавренюків із села Вишневе Демидівського району (батьки Ігор та Галина, їхній старший син Андрій) в очікуванні миру, справедливості та повернення Ігоря додому; на касці бійця — географія його бойового шляху.

Фото автора.