Михайло Сирота увійшов у нашу історію зі званням батька Конституції. Наполегливість, витримка, зібрані воєдино, в міцний кулак, нерви і воля голови Тимчасової спеціальної комісії та його понад 15-годинний марафон за парламентською трибуною тієї пам’ятної червневої доби справді були сильнішим каталізатором народження Основного Закону, ніж «не зовсім коректні методи стимулювання конституційного процесу», якими погрожував тодішній керівник держави.
Цей почесний титул залишається за Михайлом Дмитровичем довічно, наче геройська відзнака полеглому на полі бою звитяжцеві. Залишається попри всі відомі спроби підпасувати українську Конституцію під мінливу політичну доцільність. Залишається навіть тоді, коли сам «батько» передчасно відійшов у ті засвіти, де всі «статті Основного Закону» його небесний Гарант зберігає у незмінному, предвічному варіанті.
Мабуть, усі пам’ятають телевізійні кадри: Михайло Сирота після остаточного тріумфального голосування повільно сходить з трибуни і, не дійшовши до першого ряду депутатських крісел, закриває очі рукою і здригається від ридань. Та поза камерою залишилася інша картина: в той самий момент у його черкаській квартирі в унісон з ним ридала, прикипівши очима до екрана, дружина — Ірина Сирота. Невидимий для сторонніх «телеміст» між двома чутливими душами став ще однією сув’яззю у їхній спаяній з юності долі.
Ті неповторні миті й нині Ірина Євгенівна згадує зі сльозами на очах. Ми розмовляємо напередодні свята не тільки про Сироту-політика, а й про те, яким він був у непублічному житті — сином, чоловіком, батьком, товаришем... За всю нашу розмову Ірина Євгенівна жодного разу не вимовила слів «помер» чи «загинув»: для неї її Михайло живий, він просто перейшов з цього світу в інший і з того боку земної межі оберігає свою родину. Як раніше, коли відчувала поряд тепло його рук...
— Я навіть уявити собі не могла, що колись писатиму вірші, — Ірина Євгенівна дарує свій перший поетичний збірник «Тільки разом», присвячений чоловікові. — Через сім місяців після автокатастрофи, в один з вечорів, мене раптом осяяло: «Сідай і пиши». На якомусь клаптику паперу, що потрапив під руку, я вивела свої перші поетичні рядки. Слова лилися легко й невимушено; я наче розмовляла з Михайлом, зізнавалась йому у тузі, у своїй нестерпній скорботі, вимовляла тихі слова любові: «І нема на теє ради, І немає значення, Що любов твоя на небі, я ж землею зв’язана...». Розумію, що не фахівець, що творчість моя далека від досконалості, але слова мої щирі, вони від глибин душі. Я винесла вірші на суд читачів — у тій хронологічній послідовності, як вони з’являлись на світ. Книжка починається з біографічної поеми про чоловіка «Крізь терни». Там цілий розділ присвячено ухваленню Конституції...
Людина, запрограмована на Вчинок
— Напевно, ви нечасто бачилися в ті місяці, коли Михайло Дмитрович очолював Тимчасову спеціальну комісію і, як стверджували його колеги, «поза межами людських можливостей працював над узгодженням протилежностей» у тексті майбутньої Конституції?
— Хоч я тоді перебувала на відстані, в Черкасах, але була в курсі всіх його справ. Михайло Дмитрович постійно мені телефонував, розповідав, ділився. Я незримо, заочно, в тіні, була причетна до його роботи і, звичайно, дуже вболівала і за чоловіка, і за результат його зусиль. Пам’ятаю, ще до тріумфу 28 червня Михайло запросив мене на засідання Конституційної комісії. Я принишкла в куточку і слухала, затамувавши подих. Було надзвичайно цікаво. Величезний напівкруглий стіл. Довкола нього поважні люди, фахівці, знані юристи, представники різних партій. Ліві, праві. Дискусія. Здавалося, ще одна незгода і все спалахне, як від сірника. Але Михайло Дмитрович спокійно вислуховував кожного і, коли думки не збігалися, так майстерно повертав справу, що справді протилежності мирно зшивалися в одну позицію. Він пропонував свій варіант, прийнятний для всіх, і всі сходилися на ньому. Я сама дивувалась, як таке може бути?
— За словами його друга і кума Сергія Паська, Сирота був людиною, запрограмованою на Вчинок, на виконання місії, яка, можливо, випадає раз на життя. І він, як переконалися, блискуче її здійснив...».
А пам’ятаєте, коли приймали проект у першому читанні? З яким гумором Михайло Дмитрович відповідав на особливо каверзні запитання!
— Наші знайомі, затяті театрали, між іншим, тоді казали, що з такою цікавістю навіть вистави не дивилися...
— Як ви дізналися про народження Конституції? Навряд чи Михайло Дмитрович встиг вам зателефонувати прямо з трибуни...
— Я майже не спала тієї ночі. Вранці увімкнула телевізор й одразу, на весь екран, показали Михайла. Серце вискакувало з моїх грудей. Що далі буде? Приймуть? Не приймуть? І тут у залі з’являється Президент. Грає гімн, і — сльози мого чоловіка. Наші сльози...
А потім — довгоочікуваний дзвінок. Втомлений до нестями. Каже, про все потім. Іду спати...
— Даруйте, невелике уточнення: спершу Михайло Сирота пішов на інтерв’ю...
Із власних спогадів
Ми познайомилися з Михайлом Дмитровичем 1994 року, коли автора цих рядків призначили відповідальною за висвітлення у парламентській газеті діяльності депутатської групи «Центр», яку очолив ще не відомий тоді завсідникам журналістської ложі новообраний мажоритарник з Черкас. Головний «центрист» до моїх обов’язків поставився з підкресленою серйозністю (фахівець із залізобетонних конструкцій, як він себе називав, узагалі був людиною надзвичайно тонкого гумору): зібрав колег і попросив «прислухатися до всіх побажань нашого головного куратора». Завдяки цьому наказу «кураторство» завжди пробивало дорогу до інформації, навіть, зізнаюся, тієї, що не стосувалася безпосередньо діяльності «Центру». І, врешті-решт, наша тісна співпраця привела до журналістського успіху — ексклюзивного інтерв’ю з «батьком Конституції» відразу ж після затяжних «пологів» у сесійній залі парламенту.
Уранці 28 червня фізично виснажений і захриплий від нескінченного рефрену: «Не думайте за себе, а думайте за Україну! Схаменіться... Комісія просить підтримати...», — Михайло Дмитрович, пробиваючись крізь щільний стрій колег-журналістів і вибачливо переносячи всі коментарі на пізніше, сам підійшов до мене: «Якщо хочете інтерв’ю, давайте зустрінемося десь поза «куполом», і я піду спати...». Так «Голос України» одержав від іменинника найактуальніший на той момент подарунок.
Кілька цитат з інтерв’ю «Неможливо стати на шляху історії»:
«Коли я стояв цієї ночі за трибуною, і взагалі протягом цього тримісячного періоду, я казав собі: можу впасти мертвий, але витримка і нерви мої не здадуть. Коли ми прийняли символіку, всі зааплодували, я не зміг. Коли прийняли Конституцію в цілому, перестав контролювати свою нервову систему — і зал побачив мої сльози. Для мене це було дуже дивно: я не припускав, як чоловік може плакати на людях...
Кажуть, що всі ми об’єднані в житті, а перед смертю кожен залишається на самоті. Перед Богом ми також стоїмо наодинці. І кожному треба було робити свій вибір, уже не дослухаючись до вказівок партійного лідера, голови депутатської фракції чи до наказів виборців. Ось є ти і ти мусиш зробити ось так — від цього залежить твоє майбутнє...
Сьогодні народжений Основний Закон є віддзеркаленням реальності і поглядом у завтра. Тому свою місію Конституція виконає і в найближчі десятиліття...».
...Не вина Михайла Дмитровича, що він тоді помилився у двох пророцтвах. Обличчя смерті через дванадцять років він побачить не в самотності: її нещадна коса не обріже «пуповинного» зв’язку з дружиною і через межу двох їхніх світів. Він невловимий для інших, але відчутний для неї, наче «телеміст» між ними щасливого червневого ранку. А місію Конституції почали піддавати сумніву вже протягом першого десятиліття. І це також є віддзеркаленням гіркої і сумної реальності, в яку майже ніхто не вірив сімнадцять років тому...
Нас поєднали небеса
— Ірино Євгенівно, знаю, що ви познайомилися з майбутнім чоловіком мало не в дитсадівському віці. Під новорічною ялинкою, яку влаштовували в інституті — місці роботі ваших батьків.
— Справді, наші батьки працювали разом і приводили нас на дитячі свята. Але я б не назвала це знайомством: діти у 4—5 років ще не усвідомлювали важливості тих моментів. По-справжньому ми зустрілися і познайомились у 18-річному віці й довго не знали, що ми обоє з одного минулого. Пізніше це з’ясували з допомогою батьків. Зустрічалися чотири роки, одружилися, народили сина. Зараз у нас уже двоє онуків: кажу «у нас», бо вірю: десь там, на небесах, Михайло щиро радів народженню нашого вже майже півторарічного Данилка. Так само розчулився, як він це робив за фізичного життя; як тоді, коли одинадцять років тому вперше взяв на руки Михайлика — свого повного тезку: Михайла Дмитровича Сироту-другого. Знаєте, його обличчя світилося, коли бачив малого. І малий обожнював дідуся. А яким він був турботливим і розуміючим батьком Дмитра, яким люблячим сином, як трепетно ставився до своїх батьків, до сестри! За першим покликом, наче «швидка допомога», мчав до них, підтримував, обігрівав невичерпною енергією доброти...
Розумієте, у нас з чоловіком не було ідилії напоказ, «на люди»: ми справді були одним цілим: у поглядах, у смаках, в оцінках. Я йшла по життю з ним поруч: усе, що могла, віддавала своєму Михайлові, але ще більше одержувала навзаєм: величезну любов, ніжність, повагу. Наше життя нагадувало роман: це визнавали довкола всі — родичі, друзі, знайомі, сусіди.
Ми ніколи не соромилися освідчуватись одне одному в коханні, не ховали своїх почуттів, Михайло все наше подружнє життя називав мене: «Коханнячко моє». Так, у молодості вирували бурхливі емоції, романтика, але з роками наша любов перетворювалася на шляхетне вистояне вино. Ставала всеосяжнішою, чистішою, підвищенішою, ми розуміли одне одного навіть не з півслова, а з погляду. Це те, що справді дається Богом, дається не кожному, і я безмежно вдячна Господу за неоціненний дар — за такого чоловіка і таке кохання. Ми — саме ті половинки, які з’єднуються не в
РАГСі, а на небесах.
Я і зараз кохаю його. Можливо, комусь це здається дивним, містичним, але я справді кохаю Михайла. Любов перейшла на якийсь ще вищий рівень — духовний. І це допомагає мені триматися, вчитися, удосконалюватися. Писати вірші, пестити онуків, уболівати за наших мам, за сина й невістку. Жити далі. Торувати свій земний шлях заради його пам’яті, заради його живої душі, яка дивиться на нас, на мене, і радіє кожному нашому подиху.
І на закінчення, в цей святковий день, проведу паралель між народженням Конституції і її «батька»:
«Ти прийшов у цей світ зачарованим літом, коли сонце світило і дощик з грозою пролив... День Закону прийшов у цей світ зачарованим літом, коли сонце світило і дощик з грозою пролив...» (Вірш «Доля»).
— Паралель символічна. Вранці 28 червня справді сяяло сонце, потім дощ і знову сонце. Мабуть, Всевишній поєднує не тільки людські половинки, а й добрі справи і їхніх творців. Дякую вам. Сил для життя і натхнення для творчості.
Розмову вела Людмила КОХАНЕЦЬ.
Фото з архіву Ірини Сироти.
Ірина і Михайло — дві половинки одного цілого.
«Батько Конституції» наприкінці марафону за парламентською трибуною.
