Віталій СУДДЯ.
Сон був химерний. Я сидів у величезній, наче Циклоповій кравчучці, яку тягнув коридорами газети наш редактор молодіжки Юрко Семиволос. Силкуючись зіп’ятися на ноги, я волав: «Якого біса? Ти вже не мій редактор, ти ж покинув «Молоду гвардію», а я вже в «Голосі України»!».
— Ти, Вітько, — хекав Семиволос, — не балуйся!..
Я вже, було, знову роззявив рота, щоб...
Коли Юрко різко став, як вкопаний:
— Чуєш?!
У коридорі несамовито гупали. Сон, наче рукою зняло. Тією, що ото виламувала двері. Я обережненько, ніби справді із кравчучки, зістрибнув з ліжка і, ковтаючи слину, на ходу видавив:
— Хто?!
— Тьотя Люся!
Тьотя Люся — це вахтер нашого Бомбея. Так ми називали гуртожиток, де мешкали вперемішку журналісти і роботяги з друкарні «Київської правди». Отож я вперше бачив всю тьотю Люсю. В усій вахтерській красі. З коротких ніг до сварливих губ бантиком. Раніше ж бо завжди з віконечка стриміло лише її обличчя. Вона могла поглядом зупинити все, що рухалося повз її засідку... А тут тьотя Люся власною персоною аж на 9-му поверсі.
— Тут тобі від прокурора.
І, тицьнувши в руки папірець, Люся стрельнула: «Хто б міг подумати!?.».
Насправді це було повідомлення з’явитися такого-то, о такій-то годині до старшого слідчого М.М.М. одного із столичних РВВС.
З моєю появою у кабінеті М.М.М. мало не очманів від радості.
— Ага, ну де «Соні»? — чи не з порога атакував мене слідчий.
— Яка Соня? Ви про що?
— Ясно, — враз спохмурнів М.М.М. — Тоді ось «бумага», все чин-чином: рік народження, місце, батьки, школа, освіта, все-все, і думай, думай, голубе, куди поділися з редакції «Соні».
— З якої редакції? З «Голосу»?
— Ти мені мізки не пудри — з «Молодої»! «Молодої гвардії», яку ти, голубе, півроку тому, в листопаді 1990-го, покинув. І не з порожніми руками, — М.М.М. війнув перед самісіньким носом кількома змереженими густим почерком аркушами...
— Так дайте почитати, — рука смикнулася, було, за тим, що хвацько зникло в бездонній шухляді слідчого.
— Ні, сам, сам, голубе... І ось що, давай зробимо перерву, провітрися, подумаєш ловко, а завтра зустрінемося, і ти все-все згадаєш... Ось тутечки розпишися... Все, як на духу. Завтра. «Соні», путівки на Мальдіви.
При слові «Мальдіви» мене наче переїхала ота кравчучка Циклопа.
— Я зрозумів, — і тихо простогнав.
— От і добренько, завтра, голубе, завтра...
А наступного дня я вручив М.М.М. папку із написом «Дело».
— Тут моє пояснення, — і без запрошення плюхнувся на стілець.
М.М.М. довго не міг розв’язати шнурки «Дела», відверто кажучи, я спеціально їх зав’язав зав’язом. Нехай, помучиться, гад...
— Цікаво, голубе, цікаво, що тут у нас.
Його розтягнуті в усмішку губи нагадували ті шнурки, які М.М.М. щойно повиривав «із м’ясом».
Слідчий читав. Інколи навіть ворушив своїми губами-шнурками. Час від часу він виймав із шухляди свої вчорашні помережені папірці, щось звіряв, далі ховав, затим знову виймав.
— То що це, конкурс, розіграш? Що за фігня — «Пико-морда-90»?!!
— Ну ви ж бачите, ось вирізка з газети — сторінка гумору «Чортів млин», 1 квітня. Конкурс. Хто надішле в редакцію фото зі своєю гримасою, зможе взяти участь у розіграші призів.
Перше місце — теле-, відеоапаратура фірми «Соні», друге — путівка на Мальдіви, а за третє — машина часу.
— Яка ще машина часу? Про неї в заяві не згадується. Повідомляють, що ти... ви путівки продали наліво, «Соні» присвоїли...
— Так ось же докази, дивіться, пико-морди, — і розкладаю віялом знімки на столі. Ми теж думали — продовжую, — що один раз 1 квітня надрукуємо розіграш у газеті, народ порегоче та й усе... Коли ні, пішли листи, чудернацькі знімки, редактор Юрій Cемиволос каже: «Давай далі веселити люд, не викидати ж такі пико-морди». І вирішили, що конкурс триватиме далі, а 1 квітня 1991 року підіб’ємо підсумки. Усім переможцям вручимо наш третій приз. За «Соні» і за путівки просто вибачимося.
— Який ще третій приз? — закліпав очима М.М.М.
— Так ось же написано — машина часу, — і знову показую «Чортів млин».
— Ага, ну далі...
А далі, восени 90-го, покинув газету наш Семиволос, я перебрався в «Голос», а новий редактор К. послав конкурс під три чорти разом із «Чортовим млином»!
Але К. не на тих читачів натрапив. 1 квітня, не дочекавшись жодних призів і пояснень, вони почали обривати редакторський телефон, бомбити всіх і вся: міськком, обком комсомолу, партії... Видно, в бідолахи здали нерви і К. накатав вам оту депешу.
— А я й сам гадаю, ну звідки в якійсь редакції задрипаній... вибач... те «Соні», путівки на Мальдіви? Хе-хе!.. Тільки не поняв: 1 квітня, туди-сюди, а машина часу, це що, просто так, для гарного слівця?
— Кому як заманеться, — відказую. Нам вона подобалася, тому що ми просто могли гуртом у редакції скинутися і купити її, цю машину часу — кравчучку — як приз на конкурс «Пико-морда-90».
— Ось тутечки підпишіть, ось пропуск і... щасливо. Хе, — і руки слідчого потяглися до шухляди...
І вже коли я стояв біля дверей, М.М.М. несміливо бовкнув:
— Я теж можу... Так можу — і миттю розтягнув губи-шнурки кудись аж за носа! Вийшла дивовижно-чудернацька пико-морда.
Я реготнув і кулею вискочив з душогубки на вулицю. Назустріч мені тюпали дві жіночки із кравчучками...
«Соня», блін! Сон, з твоєю пико-мордою і машиною часу! Тьху!
