Пе­ре­ка­зу­ю­чи ска­за­не Лі­о­ном Фей­хтван­ге­ром, мож­на ска­за­ти: що ви­ще за­ла­зить Мав­па на де­ре­во, то да­лі вид­но обид­ві її по­ло­ви­ни.

На від­мі­ну від нас, лю­дей, що жи­вуть та­кож під де­ре­ва­ми й між де­ре­ва­ми, мав­пи жи­вуть на де­ре­вах. На яких і про­во­дять біль­шу час­ти­ну жит­тя, як ми -- без де­рев.

Це -- на від­мі­ну від нас. Од­нак є у мавп і те, що з на­ми за­галь­не: ба­жан­ня за­ліз­ти як­най­ви­ще. На най­біль­шу ви­со­ту на де­ре­ві.

За­ла­зить мав­па на са­мий верх де­ре­ва так са­мо, як і ми в ди­тин­стві: по гіл­ках -- з тих, що ниж­че, на ті, що ви­ще, а з них -- на ту гіл­ку, яка ви­ще за всі ін­ші, і, зро­зу­мі­ло, мо­же вит­ри­ма­ти мав­пу. На­ша Мав­па, бу­ду­чи най­сприт­ні­шою у ла­зан­ні на са­мий верх, за­ліз­ла ра­ні­ше за всіх ін­ших на най­ви­щу гіл­ку най­ви­що­го де­ре­ва. Де й сі­ла. Щоб не швид­ко зліз­ти.

Як зна­є­мо ми й ін­ші та­кож, мав­па -- іс­то­та бе­зус­тан­но ді­є­ва, що всі­ма чо­тир­ма ла­па­ми, що хвос­том, що язи­ком. І то­му за­ліз­ла Мав­па й сі­ла на най­ви­щій гіл­ці не для то­го, щоб си­ді­ти не­ру­хо­мо й мов­чки, а да­ти всім зна­ти, що ніх­то ви­ще від її не си­дить, а зна­чить -- всі го­ло­ви ниж­че від її хвос­та!

Ледь усів­шись й вхо­пив­шись усі­ма ла­па­ми й хвос­том за гіл­ку, Мав­па по­ча­ла ки­да­ти суч­ки й лис­тя на го­ло­ви всіх, хто си­дів ни­ще. А ті та­кож по­ча­ли кру­ти­ти­ся на сво­їх гіл­ках, а от­же, і з їх­ніх гі­лок теж по­ча­ли си­па­ти­ся лис­тя й гіл­ляч­ки, отож у тих, що си­ді­ли на най­ниж­чих гіл­ках, вид­но бу­ли з-під усь­о­го цьо­го лис­тя і суч­ків, і те ж усь­о­го ін­шо­го всіх тих, хто си­дів ви­ще, од­ні ли­ше ву­ха, та ще но­си!

Од­нак від усі­єї ці­єї ме­туш­ні й су­є­ти пе­ре­па­ло не тіль­ки всім мав­пам, що ниж­че си­ді­ли, а й усь­о­му де­ре­ву та­кож. То­му що від роз­гой­ду­ван­ня гі­лок по­ча­ло не тіль­ки лис­тя від­ри­ва­ти­ся й суч­ки від­ла­му­ва­ти­ся, а й са­мі гіл­ки -- тріс­ко­ті­ти й ла­ма­ти­ся, а от­же, по­ча­ла тріс­ка­ти­ся їх­ня ко­ра, а са­мі во­ни -- вси­ха­ти. Зро­зу­мі­ло, спо­чат­ку по­віль­но, і то­му зов­сім не­по­міт­но для мавп. Які про­дов­жу­ва­ли так са­мо стри­ба­ти на сво­їй гіл­ці й та­кож на все, що ниж­че.

А гіл­ки, во­ни по­ча­ли пе­рет­во­рю­ва­ти­ся на су­ки, без лис­тя і без ко­ри, і які на­да­ють те­пер уже са­мі по со­бі. Тим па­че, з мав­па­ми звер­ху.

Мав­па, яка про­дов­жу­ва­ла си­ді­ти на най­ви­щій гіл­ці, кот­ра ще біль­ше кру­ти­ла­ся і ба­зі­ка­ла, опи­ни­ла­ся на го­лій вер­хів­ці, під якою вид­ні­ли­ся ли­ше су­хі суч­ки та ще не зов­сім всох­лі гіл­ки.

І то­му нас­тав час за­мис­ли­ти­ся Мав­пі над тим, як зліз­ти вниз так, щоб не роз­дер­ти об суч­ки те своє міс­це, на яко­му си­ді­ла і яким кру­ти­ла. То­му що во­на та­кож ви­я­ви­ла­ся си­дя­чою на суч­ку, який от-от об­ло­мить­ся ще й під її ва­гою, а от­же, упа­де во­на ра­зом з ним.

І хо­ча си­ді­ла те­пер Мав­па ти­хо й мов­чки, все од­но не дов­го про­си­ді­ла: по­рив віт­ру, що без­пе­реш­код­но пром­чав­ся крізь по­рож­нє під нею міс­це, здув її ра­зом із суч­ком, на яко­му во­на си­ді­ла, і та­кож з ін­шим, що ко­лись був вер­хів­кою, за яку три­ма­ла­ся обо­ма вер­хні­ми ла­па­ми. Вва­жа­ю­чи, що два ни­ніш­ні мер­тві суч­ки за­мі­нять ко­лиш­ню жи­ву гіл­ку.