(обитель божевільних -- притулок душевнохворих)
Відомий Шарантон, притулок для душевнохворих у часи Наполеона Першого, мав свій театр, ролі на підмостках в якому виконували самі душевнохворі. Директором цього театру був знаменитий тепер Донат-Альфонс Франсуа де Сад, що був (тоді) уже не маркізом, яким усі ми його знаємо, а громадянином. Як божевільний, оскільки сам позбавив себе свого титулу: відмовився від нього і став громадянином.
І хоча на сцені йшло (представлялося) життя не лікарняне, а те, що за зовнішнім боком паркану, божевільні партеру й гальорки шаленіли: те життя, що представлялося, було несхожим на їхнє життя в Шарантоні, в їхньому будинку для божевільних, оскільки (як вони вважали) їхнє життя було найнормальнішим!
-- Та це ж пропащі божевільні! Ви тільки подивіться на них! І де такі дурні беруться?! У божевільні місце всім їм, і ніде більше! -- кричали шарантонці (божевільні), дивлячись на те, що їм показували. Тим паче що (що відомо всім божевільним і небожевільним) всі душевнохворі вважають себе здоровими. Більше того, не позбавленими, а обдарованими, а своє життя -- яке тільки може бути -- нормальним.
І справді, що ж таке можна представити на сцені театру притулку безумних, що навіть вони, душевнохворі, божевільні, навіжені, вважали виставу ненормальною?! Більше того, гідною довічного ув'язнення в божевільні (зрозуміло, не в Шарантоні) автора разом з усіма виконавцями всіх ролей.
Отже, це була п'єса з того життя, що буде через двісті років, і яке можливе хіба що за межами Франції (оскільки наполеонівська цензура забороняла не тільки зображувати відомі боки життя у Франції сучасній, а й навіть невідомі боки невідомого життя майбутнього), і яка (як можлива) могла виникнути лише в голові навіженого. Тому що таке життя французи не могли навіть уявити собі, не те щоб десь воно було насправді. Тим паче у Франції.
Тому що на сцені було представлено громадян такої держави, в якій уже три покоління не було ні війни, ні революції й заразом кожне наступне покоління ставало дедалі бідніше. Тож уже третє стало майже поголовно злиденним і хворим, бездомним і безробітним. І якщо ще хтось в достатку й задоволенні, то це молодецькі розбійники й гулящі дівки. До того ж як ніколи колись і ніде більше.
І тому, як під час вистави, так і після закінчення, глядачі-обивателі кричали в усе горло, що такого не тільки ніде немає, а й навіть у божевільні бути не може! Тому що там, наскільки (!) їм відомо (хоча кому, як не їм, знати це найкраще?!), всі нагодовані, одягнені й, саме собою зрозуміло, з дахом над головою.
Так, справді, праві душевнохворі: адже я на їхньому місці (будь я в божевільному Шарантоні шарантонцем, а не в незалежній Україні українцем) кричав би те саме!
