Мало кому відомо, що до складу миротворчих місій ООН входять не лише військові, а й поліцейські. В Об’єднаних Націях вважають, що припинення вогню — це лише перший крок. У країні, яка десятиріччями вела війну, треба навести лад: примирити ворогуючі сторони, унеможливити масові заворушення, протистояти бандитизму. Здійснити усе це без поліцейських нереально. Українські правоохоронці вже давно активно беруть участь у миротворчих місіях ООН: в Косово, Боснії та Герцеговині, Східному Тиморі, Судані. Кореспондент «Голосу України» побувала ще в одній колишній гарячій точці — Ліберії.
З порадою, але без зброї
Нині в цій країні служать 20 наших міліціонерів. Як розповіла майор міліції Олена Гвоздецька, основне їхнє завдання — спостерігати, радити та допомагати місцевій поліції. «Ми не беремо участі у затриманнях, не ведемо карні справи, не можемо навіть контролювати місцеву поліцію — лише радити», — каже майор. За її словами, найнебезпечніша робота — патрулювання разом з місцевими поліцейськими. Адже наші правоохоронці у Ліберії не озброєні, бо виконують функції радників. Проте, на щастя, випадків, коли б хтось постраждав, не було.
Водночас служба у таких екзотичних країнах, звичайно, має свої особливості. Майор міліції Віктор Синенький приїхав сюди вдруге. Нині він командир міжнародної поліцейської станції округу Ріверсес, його завдання — моніторинг та навчання місцевої поліції. А у 2009—2010 роках був радником з питань розслідування кримінальних справ в окрузі Фойя, що знаходиться на півночі Ліберії і віддалений від столиці та узбережжя Атлантичного океану, вздовж якого ще можна знайти хоч якісь ознаки цивілізації. Тому про роботу в таких районах майор знає не з розповідей, а з власного досвіду.
«Наприклад, є така змія, яку називають чорна мамба, — розповів він. — Якщо вкусить — у тебе є 15 хвилин, щоб зателефонувати і попрощатися з рідними. Протиотрути немає. Сам я чорної мамби не бачив, а ось зелену зустрічати довелося. Крім того, українцеві взагалі складно уявити, що таке джунглі. Здається, що це, як у кіно, ліс, яким прогулюються, розмахуючи тесаками. Насправді — це вирубана у хащах нора, якою доводиться повзти. Ось і уявіть, як дістатися місця злочину, якщо вбивство скоїли у джунглях». Крім того, нашим міліціонерам доводиться постійно пам’ятати про небезпеку малярії, укусів місцевих мух, після яких може утворитися пухлина, та багато чого іншого. Тим не менше, вони не лякливого десятка, і більшість у Африці вже не вперше.
До того ж наші спеціалісти там на високому рахунку. Так, одна ротація у міліціонерів триває рік з правом продовження кожні шість місяців до трьох років. А потім, якщо без цього спеціаліста обійтися не можуть, то керівництво місії у Ліберії надсилає спеціальний запит, підтверджений штаб-квартирою ООН у Нью-Йорку та Міністерством внутрішніх справ України, який дозволяє продовжити службу в цій країні. За словами начальника Спеціального миротворчого центру, підполковника міліції Руслана Воробйова, який також був миротворцем у Косово та Ліберії, запит означає, що спеціаліст справді висококласний і надзвичайно затребуваний. Такий документ, зокрема, надійшов на ім’я Олени Гвоздецької, яка в поліцейській місії ООН завідує кадрами.
У бідній країні квартира з кондиціонером — розкіш
Звичайно, не останню роль у рішенні вирушити миротворцем у гарячі точки відіграє висока зарплата. За день роботи поліцейський місії ООН отримує 128 доларів. Також міліціонери отримують стовідсоткове грошове забезпечення за останнім місцем служби в Україні. Однак величезною ця сума може видатися лише на перший погляд і порівняно з українськими реаліями. У Ліберії життя у пристойних умовах надзвичайно дороге. Якщо місцеве населення спокійно обходиться без світла (тобто без кондиціонера, холодильника та інших досягнень цивілізації), а часто й без житла, невибагливе до санітарного стану продуктів (і це ще дуже м’яко сказано), малярію переносить, як ми грип, то для українця все це неприйнятно. Зневага до бодай одного із перелічених пунктів може завершитися плачевно. Тому співвітчизники вимушені винаймати найдорожчі квартири — зі світлом, обладнані кондиціонером, з цілодобовим водопостачанням; купувати дорогі, але більш-менш якісні продукти.
Крім того, за високу зарплату доводиться й тяжко працювати. Зокрема, міліціонери у місіях ООН не мають вихідних — тобто працюють сім днів на тиждень. За такий повністю робочий місяць отримують вісім з половиною днів вихідних. Ці вихідні збирають, щоб потім узяти відпустку і з’їздити додому.
Наостанок запитала у Олени Гвоздецької, чи відчувають вони віддачу від своєї роботи у Ліберії: «Результати видно. Наприклад, раніше у них не було бази кримінальних справ. Кадрові співробітники допомагають впроваджувати цю систему. Це великий прогрес. Раніше, якщо вбили, скажімо, містера Пупкіна, не можна було нічого перевірити — йди і шукай вбивцю. Тепер заводяться справи, ведеться документація».
Звичайно, без спільних зусиль, з одного боку, ООН та ліберійської влади, з другого, мир у цій країні так би й залишався мрією. Проте не варто забувати, що його підтримка — це справа ще й понад тисячі поліцейських із 39 країн, серед яких двадцять — з України.
Ліберія—Київ.
Українські міліціонери, які зараз служать у Ліберії.
Наші правоохоронці сприяли встановленню миру в Косово: Руслан Воробйов спілкується з сербськими біженцями у селі Шилово (квітень 2007 року).
Олена Гвоздецька — один з найбільш затребуваних спеціалістів у поліцейській місії ООН у Ліберії.
Фото Олександра КЛИМЕНКА.
