Традиція сформувалася в культурно-природному середовищі Дніпровсько-Бузького лиману, де морський ландшафт поєднується з небесною панорамою. Характерний для цього регіону розпис вирізняється легкістю, динамікою та орнаментальністю, що відтворює поєднання морських хвиль і степових мотивів.
Унікальна стилістика розпису спирається на природну палітру Миколаївщини – кольори моря, лиману, Дніпра, степу та сонячного світла. Попри домінування морської тематики, у ній виразно присутні елементи степового ландшафту, що підкреслюють різноманіття регіону. Плавні лінії та мотиви відображають зв’язок людини з довкіллям і традиційним побутом, формуючи цілісну художню композицію.
Спочатку таврійський розпис використовували для прикрашання стін будинків. У середині ХХ століття для декорування хат застосовували білу глину з середини і звичайне вапно ззовні, до якого додавали синьку, мідний купорос, щоб створити синьо-блакитні відтінки, а також місцеві глини, що давали охристий колір. Фарби наносили саморобними пензлями з шерсті, сіна, соломи, тканини, а також долонями й пальцями.
Коли з’явилися нові методи будівництва й помешкання почали оздоблювати новими матеріалами – місцеві жителі поступово відходили від розпису стін та перенесли його на інші поверхні, зокрема, глину, дерево, ужиткові речі. У 1990-х роках його почали використовувати також на тканині, одязі та прикрасах.
Сьогодні майстри використовують вже більш сучасні матеріали: гуаш, акрил, ангоби, спеціальні фарби для тканин та здебільшого синтетичні пензлі.
Основу розпису становлять п’ять базових мазків – «краплинка», «човник» («хмаринка»), «хвилька», «гачок» і «руки берегині», з яких створюють складніші образи: «рибки», «вітрильники», «квіти» та інші.
Нині таврійський розпис практикують понад 100 носіїв – переважно жінки віком 20–60 років. Традиція побутує в Миколаєві, на Очаківщині, Вознесенщині, Первомайщині, у Галицинівській та інших громадах області, а історично походить із Кінбурна та прилеглих територій Очаківщини.
За матеріалами Міністерства культури України.
