І сьогодні, коли країна веде війну за свою свободу й незалежність, вони не спостерігають здалеку – вони у війську, волонтерять, рятують та фіксують свідчення.
І продовжують писати не дивлячись ні на що.
Вони створюють тексти у бліндажах і на позиціях в коротких перервах між обстрілами, у волонтерських центрах, у дорозі на ротацію, в шпиталях, евакуаційних потягах, у тимчасових помешканнях далеко від рідного дому. У будь-яких обставинах українські письменники знаходять можливість, щоб занотувати рядки, які стають свідченням часу.
Дякуємо, що попри ризик, втому й небезпеку ви продовжуєте писати.
Дякуємо тим, хто після полону знаходить у собі силу розповісти про пережите – аби наші наступні покоління знали й пам’ятали, якою ціною здобувалася їхня свобода.
Ми не маємо права забути тих, чиє перо зупинила розв’язана росією війна: Володимир Вакуленко, Вікторія Амеліна, Максим Кривцов, Артем Довгополий, Євген Баль, Микола Кравченко, Олександр Бережний, Гліб Бабіч, Богдан Слющинський, Наталія Харакоз, Михайло Жало, Юрій Руф, Максим Петренко, Ілля Чернілевський. Та ще десятки й сотні імен…
Їхні голоси продовжують звучати через книги, які перекладаються різними мовами світу. Через тексти, що стають доказами, пам’яттю й частиною нашої історії.
Письменництво сьогодні – це ремесло відповідальності. Це здатність назвати зло злом, біль – болем і залишити для світу правдиве свідчення про Україну.
Купувати книги українських авторів, читати їх, дарувати, радити іншим – це спосіб зберегти голоси, які формують нашу пам’ять і нашу культуру.
За матеріалами Міністерства у справах ветеранів України.
