«Україна» — це назва території, яка потім закріпилася за нашою державою. Вперше її використали в 1918 році. Тоді вона ніякого національного навантаження не мала, адже на нашій території споконвіку живуть руські люди. Свою державу вони називали Київська Русь, а державну мову — руською. Після втрати державності колонізатори не позбавляли нас національного самовизначення. Була примусова асиміляція до мов колонізаторів, але заміни національної назви за територіальною ознакою не було. В Російській імперії нас називали малоросами, а в Польщі, Австро-Угорщині та Румунії зберігалася споконвічна назва — русини. До того ж ні Тарас Шевченко, ні Іван Франко, жоден із класиків колоніальної доби не називав нашу мову українською.

Територіальна ознака «українці» почала використовуватися замість національної назви «русини» зовсім недавно, під час Першої світової війни 1914—1918 років. Тоді військовополонених в австрійських концтаборах розподіляли за національностями і віросповіданням. Тих, хто визнавався русином і греко-католиком, австрійці відправляли на фронт так само, як і своїх підкарпатських русинів-уніатів. Закарпаття тоді було колонією Австро-Угорщини. Українським русинам, особливо уніатам, у тих таборах було доцільно називатися українцями, бо такої національності серед підданих Австро-Угорщини не було. Таких полонених австрійці на фронт не відправляли.

Першими себе стали називати українцями русини Галичини, уніати, які опинилися військовополоненими в австрійських концтаборах під час Першої світової війни. 

Це вже потім цю підміну національної назви на територіальну ознаку використав Ленін. Більшовики одразу «перехрестили» всіх малоросів на українців. Та й російським українцям не подобалось називатися малоросами.

Коли нарешті всі русини стали українцями, Галичина та Буковина — в 1939, а Закарпаття — в 1945, вони стали громадянами СРСР, де державною мовою визнавалась тільки російська. А від 24 серпня 1991 року українцями стали всі громадяни України будь-якої національності. Та державотворча нація і її мова залишилися позбавленими своєї споконвічної національної назви. Тоді не вистачило розуму назвати свою державу Руссю, корінне населення русинами, а державну мову руською. Йдеться про єдину національну мову, яка покликана об’єднувати багатонаціональну державотворчу націю.

У світі немає жодної державної мови за територіальною ознакою замість національної назви, а Україна в Конституції узаконила забуття споконвічної національної назви своєї державної мови. Згадайте історію США, де населення майже повністю складається з різномовних емігрантів. Там засновниками державотворчої нації стали англомовні емігранти. Американці ж могли назвати свою мову американською, але ж не посміли. Бо державотворчу націю об’єднує національна мова, а не спільна територія.

Євреї розпорошені по всьому світу, але ж умудрилися відродити свою державу навіть через 2000 років після втрати державності, тому що зберегли національну мову. В Ізраїлі є проблема двомовності: іврит та ідиш. Ця мішанина є наслідком багатовікової бездержавності. Аналогічна проблема двомовності є зараз і в Україні, але ще гірша. Державну мову влада визначила за територіальною ознакою замість національної. Водночас сучасна російська мова, якою спілкується чимало українців різних національностей, і русинів теж, це — мішанина нашої руської мови з татаро-монгольськими та угро-фінськими. Та от тільки в Ізраїлі громадяни добровільно прагнуть говорити на івриті та позбавитись мішанини з ідишем, а в Україні, навпаки, більшість розмовляє російською мішаниною, а державною мовою користуються лише примусово...

Україна — це Русь, держава русинів, і державна мова повинна називатися руською. Українська в нас земля, а не мова. 

Державотворча нація і державна мова повинні мати національну назву, а не успадковану за територіальною ознакою. Інакше замість державотворчої нації може бути тільки безнаціональне населення, яке черговий раз втратить свою державність.