9 жовтня цього року виповнилося 110 років від дня народження Миколи Платоновича Бажана, видатного українського поета, блискучого перекладача, державного і громадського діяча. У його послужному списку чимало поважних посад, які він обіймав у різні періоди свого життя, зокрема, заступника Голови Ради Міністрів УРСР (1943—1949 рр.), заступника, а згодом голови правління Спілки письменників України (1949—1959 рр.), головного редактора «Української Радянської Енциклопедії» (1957—1983 рр.). Микола Бажан мав почесні звання й високі урядові нагороди. Життєвий шлях людини такого масштабу відтворити водночас і легко, і складно. Легко, оскільки майже кожен крок знаного митця на державній і творчій ниві достатньо повно відображено у численних публікаціях. А складність полягає у намаганні зрозуміти на підставі аналізу відомих фактів, додаткового вивчення архівних документів, що залишилося за лаштунками парадної біографії цієї непересічної особистості.
Микола Бажан народився в Кам’янці-Подільському в родині військового топографа. Його юнацькі роки пройшли в Умані, куди було переведено полк, в якому служив батько поета. У своїй автобіографії він так згадував цей період: «Я, проживаючи в Умані, до 1918 р. вчився в Уманській гімназії, згодом перейшов до Уманського кооперативного технікуму, який закінчив у 1921 р. Одночасно з навчанням працював у повітовій політпросвіті та в Уманській драматичній студії. У 1921 р. переїхав до Києва, де вступив до Київського кооперативного інституту. Закінчив два курси й перейшов до Київського інституту зовнішніх зносин, на близькосхідний факультет. Провчився там також два роки, але, захопившись літературною роботою, залишив навчання і зайнявся літературою». Ось так одного разу обраний шлях стане сенсом всього його життя.
Початок творчої діяльності М. Бажана виявився досить потужним. Його перший вірш було опубліковано в «Жовтневому збірнику панфутуристів», який вийшов у світ 1923 року в Києві. Згодом у Харкові виходить перша книга поета — «17-й патруль» (1926 р.), присвячена темі громадянської війни. Пізніше, майже одна за одною, публікуються нові книги молодого літератора — «Різьблена тінь» (1927 р.), «Будівлі» (1929 р.), «Дороги», збірка «Поезія» (1930 р.) та інші, які за визначенням критиків стали справжньою сенсацією в літературі того часу. В ці роки він входив до літературних об’єднань панфутуристів, а пізніше — Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ).
Талановитий поет, який у літературних колах швидко набув фахового авторитету, не міг не привернути уваги радянської влади. Правлячий режим вдався до вже апробованого способу залучення яскравого митця до обслуговування власних ідеологічних інтересів. Творчість М. Бажана починає піддаватися нищівній критиці. На його адресу лунали звинувачення у відриві від радянської дійсності, абстракціонізмі, ідеалізмі та навіть націоналізмі. До психологічного тиску додалося й певне залякування можливою фізичною розправою. Розпочаті репресії проти колишніх соратників по ВАПЛІТЕ призвели до усвідомлення М. Бажаном небезпечності не тільки свободи творчого процесу, а й вільного життя без дотримання усталених правил тогочасного соціалістичного буття. До речі, загроза арешту була для Миколи Платоновича не жахливою примарою, а мала цілком конкретні обриси. В архівно-слідчих справах репресованих літераторів, що зберігаються в Центральному державному архіві громадських об’єднань України, зафіксовані «свідчення» про належність М. Бажана до групи «троцькістів та націоналістів». Так, під час допиту у 1936 р. фігурант однієї зі справ зазначив: «...говоря о людях, на которых рассчитывают опереться в Союзе писателей, назван также Бажан. Я уверен, сказал мне Сенченко, что несмотря на все якобы советские выступления Бажана, он крепко стоит на своих прежних националистических позициях». В огляді у справі А. А. Хвилі, колишнього заступника народного комісара освіти УРСР та начальника управління у справах мистецтв Ради Народних Комісарів УРСР, заарештованого у 1937 р., вказувалося, що під час слідства А. А. Хвиля серед учасників націоналістичної, право-троцькістської і військово-змовницької організацій назвав і М. Бажана.
Микола Платонович гостро відчував зростаючу навколо нього небезпеку і... не витримав, приречено прийнявши запропоновані владою умови співіснування з нею. Відтоді дедалі гучніше у творах поета звучить гіперболізована пафосна патетика оспівування соціалістичного будівництва, радянського ладу і його вождів. На світ з’являються поетична трилогія про С. Кірова «Безсмертя» (1935—1937 рр.) та поема «Клич вождя» (1939 р.). Але таку данину за нестабільну можливість безпечного та дещо забезпеченого життя партійно-державне керівництво вважало замалою. М. П. Бажана активно залучають до кампаній із цькування митців та викриття «буржуазного націоналізму» в літературному, культурному та науковому середовищах. Так, у березні 1944-го на зборах письменників Києва, присвячених обговоренню підсумків пленуму правління Спілки радянських письменників СРСР, він долучається до нищівної колективної критики поглядів та «шкідливих творів» О. Довженка, хоча під час роботи у Всеукраїнському фотокіноуправлінні (1929—1932 рр.) М. Бажан виявився одним із перших відкривачів і захоплених пропагандистів кіномистецтва О. Довженка, а 1930-го навіть видав книгу про нього.
1947 року в умовах посилення ідеологічного терору, загострення морально-політичної ситуації в Україні, що відбувалося за часів перебування Л. Кагановича на чолі республіканської партійної організації, відвертого публічного шельмування зазнали М. Рильський (за твори «Мандрівка в молодість», «Київські октави»), Ю. Яновський (роман «Жива вода»), І. Сенченко (повість «Його покоління»), О. Довженко (кіносценарій «Україна в огні»). Підсилити цю кампанію партійне керівництво вирішило виступами у пресі літературних «велетнів». У випусках газети «Радянська Україна» за 13 та 14 грудня 1947 р. з’являється розлога критична стаття за підписом М. Бажана «Проти націоналістичних перекручень в сучасній науці про історію України». До кінця своїх днів Микола Платонович мучився через появу цього ганебного «твору». Але найбільше він карався тим, що дозволив собі заплямувати ім’я талановитого письменника Ю. Яновського — свого найближчого друга. Багато років потому, в надрукованих спогадах, присвячених пам’яті товариша, М. Бажан публічно визнає: «Мені нелегко про це писати, але і я тоді виступив так, як не повинен був виступати. Не зітер і не зітру цього зі своєї пам’яті, не скину цього тягаря».
Аналізуючи архівні документи, співставляючи їх зі спогадами Миколи Платоновича, висловлюваннями про нього його сучасників, можна зрозуміти, що він жив з почуттям глибокого внутрішнього каяття. Це не було практиками пошуку душевної рівноваги рефлексуючого інтелігента. Його спокута мала дієвий характер. У червні 1952 р. М. Бажан звернувся до секретаря ЦК КП(б)У Л. Г. Мельникова з проханням відзначити на належному рівні 50 років з дня народження і 30 років літературної діяльності видатного українського радянського письменника Ю. Яновського. Він також запропонує видати до ювілею двотомник його найкращих творів і внесе клопотання щодо відзначення літератора урядовою нагородою — орденом Трудового Червоного Прапору.
Після ухвалення у травні 1954 р. постанови Ради Міністрів СРСР «Про перегляд кримінальних справ на осіб, засуджених за контрреволюційні злочини, що утримуються в таборах, колоніях і тюрмах МВС СРСР і знаходяться в засланні на поселенні» М. П. Бажан як голова правління Спілки радянських письменників України вже у вересні того ж року написав листа секретареві ЦК КПУ І. Д. Назаренку, в якому просив розглянути питання про видання творів та введення до курсу історії української радянської літератури творчих біографій В. Чумака, М. Ірчана, М. Чернявського, І. Микитенка, П. Капельгородського. Відповідь на листа він отримав через півтора року — у квітні 1956-го, коли процес реабілітації жертв сталінських репресій набув наймасовішого характеру. М. Бажану повідомили, що питання про видання творів В. Чумака та І. Микитенка вирішено позитивно, а стосовно М. Ірчана, М. Чернявського та П. Капельгородського порекомендували звернутися до Військового трибуналу з клопотанням про перегляд їх справ. У липні 1956 року він знову звернеться до ЦК КПУ з питанням розглянути справу щодо реабілітації заарештованих і засуджених письменників. Проте цього разу їх список став значно більшим. Микола Платонович брав активну участь у проведенні реабілітаційних заходів. В архівно-слідчих справах репресованих діячів літератури і мистецтва збереглися характеристики, відгуки про творчу діяльність, власноруч підписані і надані М. Бажаном під час проведення їх реабілітації. Згодом, перебуваючи на посаді головного редактора «Української Радянської Енциклопедії», він розмістить на її сторінках статті про репресованих літераторів і тим самим не дозволить їх іменам канути в Лету.
В останні роки життя, незважаючи на численні хвороби, Микола Платонович продовжував напружено і творчо працювати. 23 листопада 1983 р. поет відійшов у вічність. Його доля — яскравий приклад одвічного протистояння митця і влади. На відміну від багатьох інших, хто не витримав його, М. П. Бажан не «зменшив» себе ні як особистість, ні як поет, а тому залишається помітною постаттю в українській історії.
Нижче подаються документи, які зберігаються в Центральному державному архіві громадських об’єднань України, що відображають окремі епізоди життя М. П. Бажана.
Витяг зі спецповідомлення наркома внутрішніх справ УРСР В. Сергієнка першому секретарю ЦК КП(б)У М. Хрущову про відгуки української інтелігенції на призначення П. Тичини та М. Бажана на керівну роль в уряді УРСР. 17 травня 1943 р.
«Назначение поэта БАЖАНА на пост заместителя председателя Совнаркома УССР по вопросам культуры, а поэта-академика ТЫЧИНЫ на пост Наркома просвещения УССР не вызвали широких реагирований среди украинской интеллигенции в связи с тем, что никаких официальных сообщений по этому вопросу не было.
[...] Писатель СМЕЛЯНСКИЙ расценивает назначение БАЖАНА и ТЫЧИНЫ как специальное выдвижение украинцев, которые, по его мнению, якобы «до сего времени были в загоне».
СМЕЛЯНСКИЙ отметил: «...Наконец-то украинцам дали дорогу. Давно бы следовало так сделать. Вот это будет настоящее украинское правительство, если только не остановятся на полпути и пойдут дальше в этом направлении. БАЖАН — это фигура. Если вместо БУХАЛО сядет такой «великан», как ТЫЧИНА, — это тоже солидно. Такие фигуры создадут авторитет украинскому правительству. До сего времени украинцы были в загоне, а те украинцы, по происхождению которые сидели у нас в правительстве, они лишь дискредитировали его».
По поводу назначения БАЖАНА и ТЫЧИНЫ, композитор ВЕРИКОВСКИЙ говорил: «...Давно нужно было сделать так. Давно следовало укомплектовать наше правительство солидными, серьезными людьми. Такое правительство являлось бы авторитетом не только для нас всех, но и для заграницы.
Теперь немцы нас и этому научили. Немцы многому научили нас: как воевать нужно, как окружать и как, наконец, правительство формировать [...]»
Лист голови правління Спілки письменників України М. Бажана до ЦК КПУ з проханням розглянути справу про реабілітацію заарештованих і засуджених українських письменників.* 2 липня 1956 р.
«Президія спілки радянських письменників України звертається до Центрального Комітету КП України з проханням розглянути справу про реабілітацію свого часу заарештованих і засуджених письменників — Бобинського В., Епіка Г., Кириленка І., Слюсаренка О., Гофштейна Д., Кулика І., Куліша М., Влизько С., Загула Д., Пилипенка С., Чечнянського В., Антоненка-Давидовича Б.
На закритому засіданні Президії СРПУ було розглянуто творчий доробок зазначених письменників».
* На листі зроблено примітку щодо результату розгляду: «Питання розглядалось на Президії ЦК 14.11. Постанови не приймалось. Доручено відділу слідкувати за вирішенням цих питань Спілкою письменників».
Характеристика на культурного діяча Миколу Христового, підготовлена депутатом Верховної Ради СРСР М. П. Бажаном.* 13 серпня 1956 р.
«Я знал Николая Федоровича Христового приблизительно с 1928 года, с Харькова, где он работал в Народном Комиссариате просвещения, заведывая управлением по делам искусства. Более близко познакомился я с ним уже в 1930 году, когда он переехал в Киев на работу сначала директора Музея западной живописи, а потом директора Киевского оперного театра.
Николай Федорович Христовой всегда казался мне, тогда молодому беспартийному писателю, выдержанным, дисциплинированным членом партии. Никогда никаких высказываний антипартийного, националистического или какого-нибудь иного антисоветского характера я от него не слышал.
Думаю, что и арест, и осуждение Н. Ф. Христового были необоснованны, и поэтому поддерживаю ходатайство об его реабилитации».
*Характеристика зберігається у кримінальній справі М. Ф. Христового.
Ольга БАЖАН, заступник директора Центрального державного архіву громадських об’єднань України.
Фотографія М. П. Бажана 1950-х років. Автобіографія від 10.01.1953.
Фото надане архівом.
