Значення іноземного слова «бестселер» нині вже не потребує пояснень. Однак навряд чи багато наших земляків знають, що книга Михайла Осадчого «Більмо» у 1974 році не лише потрапила до першого десятка бестселерів Франції, а й опинилась у цьому почесному переліку на шостому місці. Якщо взяти до відома, що за тих часів пересічному західноєвропейцю слово «Україна» взагалі нічого не говорило, то успіх для української книги досі небачений.

 

Більше того, написану Михайлом Осадчим у 1968 році художньо-документальну повість переклали не лише на французьку, а й на всі без винятку найпоширеніші мови світу — англійську, німецьку, російську, іспанську, китайську. Жодна з книг українських літераторів не друкувалася за межами України таким шаленим накладом, як «Більмо». (Звісно, за винятком «ідеологічно-витриманих» книг, що видавались у тепер вже колишніх союзних республіках і країнах соцтабору не для читання, а виконання «рознарядки»).

Не випадково радянське «кривосуддя» напрочуд високо оцінило успіх Михайла Осадчого, який за своє «Більмо» отримав сім років виправно-трудових таборів особливого режиму та три роки заслання.

Отож доводиться лише дивуватись, що книга, яка багатьом у світі вперше відкрила Україну і здобула не лише гучний успіх серед читачів, а й визнання найавторитетніших критиків, продовжує залишатися маловідомою у себе на батьківщині. Що ж, скаже дехто, це типова доля багатьох бестселерів, про які через кілька років забувають. До того ж талановито зображені на сторінках «Більма» поневіряння автора у дантових колах тоталітарного режиму нині цікаві хіба що любителям історії. От лише навряд чи це правда, бо доля Михайла Осадчого багато в чому співзвучна долі тих романтиків, які стояли за правду на Майдані. А тому актуальна і нині. На щастя чи на жаль — це вже вирішувати кожному з нас...

«Я єсть народ...»

У молодого кандидата наук, який поєднував престижну викладацьку роботу у Львівському університеті з посадою інструктора в обкомі Компартії, не було жодних підстав виявляти невдоволення владою. Чи не єдиними справжніми «гріхами» 29-річного Михайла Осадчого на момент його арешту в 1965 році були лише патріотизм та властиве кожній творчій людині прагнення до нешаблонного мислення. Отож, хоч як парадоксально це звучить, можна навіть подякувати «невсипущим» органам КДБ, чиїми стараннями критично мислячий інтелігент перетворився на переконаного борця проти тоталітаризму.

Утім, як стверджував ще великий Шекспір, страх — це постійний супутник неправди. І саме цей страх, породжений неправдою, штовхає на наругу над волею своїх громадян будь-який злочинний режим, який у відповідь, за цілком об’єктивними законами природи і суспільного розвитку, врешті-решт отримує рівну за силою протидію — чи то у вигляді потужного дисидентського руху, чи то Майдану, що об’єднує в одне ціле всі здорові сили суспільства, від яких ще вчора, здавалося, ніхто не міг очікувати не те що організованого, а навіть стихійного спротиву нахабній нарузі.

Саме зображення цього процесу, як цілком закономірного явища, виділяє «Більмо» із багатотомної вже нині «табірної прози», де скрупульозність зображення подій та самомилування власним героїзмом начисто закриває навіть від вдумливого читача суть, що полягає у духовному відродженні етносу, який нарешті стає народом.

Театр абсурду

Можна сміятись чи обурюватись фразою офіційного протоколу допиту Михайла Осадчого: «Брал от Богдана Горыня антисоветскую литературу — «Договор Богдана Хмельницкого с царем Алексеем Михайловичем от 1654 года», як і включення до переліку вилученої при обшуку «антирадянської літератури» «Чорної ради» П. Куліша та «Історії» М. Грушевського. А можна згадати не менш абсурдні заяви про «наколоті апельсини» та оплачений американцями сценарій «помаранчевої революції» і задуматись: чи так вже давно ми відійшли від описаних Михайлом Осадчим у «Більмі» подій? Звичайно, якщо мати на увазі їх суть, а не час, що минув відтоді...

Можна порадіти, що нині розмови про русифікацію українських шкіл вже не вважаються кримінально караним антирадянським злочином, але погодьтеся, що проблема русифікації України залишається актуальною для давно вже незалежної української держави.

Перегортаючи сторінки літературної сповіді Михайла Осадчого, аж надто часто ловиш себе на думці, що читаєш розповідь не лише про його, а й про наш з вами сьогоднішній час, в якому чимало негативних «героїв» твору, набувши зовнішнього блиску, не змінили своєї гнилої суті.

Можна заспокоювати себе думкою, що єзуїтські методи «роботи» спецслужб, коли вагітну дружину Михайла Осадчого спочатку переконували не губити свою молодість і зректися чоловіка-злочинця, а потім весь день (з десятої до пів на п’яту!) протримали у приймальні заради лише десятихвилинної зустрічі з коханим, через годину після якої вона народила сина, вже залишились у минулому. А можна пригадати трагічну долю Георгія Гонгадзе, якому, на відміну від описаних Михайлом Осадчим часів, вирок винесли навіть без суду і слідства, але за все той само ненависний будь-якому режиму злочин — мати сміливість бути вільною людиною у підневільному суспільстві.

«Суддів не судять, засуджують лише час і оточення, яке мало їх на своїх берегах. І засуджують цей час і те ж оточення ті ж самі судді, які потрапили вже в інший вимір часу і в інше оточення». Коли у 1968 році Михайло Осадчий писав ці рядки, він аж ніяк не мав на увазі двох Леонідів — Кравчука і Кучму. Але саме про них обох — номенклатурних ідеологів комуністичного режиму, які стали найревнішими проповідниками «демократії», — перш за все згадуєш, коли читаєш ці рядки сьогодні і дивуєшся незбагненному дару передбачення, властивому лише справжнім талантам.

Оптимістична трагедія

Та, незважаючи ні на що, знаходились люди, які, добре розуміючи, чим це їм загрожує, ставали і стають на нерівний герць зі злом. А відтак старанно спланований суд над 19 представниками української інтелігенції, який, за задумом спецслужб, мав залякати всіх сущих в Україні вільнодумців, перетворився на суд над самим режимом.

«— Слава... слава... слава! — кричав натовп, що заполонив цілу Пекарську (вулицю, де розміщувався обласний суд — В. П.). Нам кидали квіти, вони падали на металевий дах машини. Коли ми йшли в приміщення суду, йшли по килимі з живих весняних квітів, нам жаль було їх нівечити, але ми не могли опуститися — нас вели міцно, аж до болю стиснувши лікті». Так описує Михайло Осадчий початок кожного (!) із п’яти днів судових засідань, на яких йому пощастило сидіти на одній лаві підсудних з В’ячеславом Чорноволом і братами Горинями.

Найняті владою адвокати, судді і прокурори старанно розігрували комедію правосуддя, виправдовуючи своє нечисте сумління тим, що винні у цьому не вони, а обставини. Тим часом на вулиці, під стінами суду, який вирішував долю «націоналістів-антирадянщиків» у закритому судовому процесі, стояли ті, чия совість була непідвладна жодним «обставинам». І серед них — Ліна Костенко, яка не прийняла жодних нагород ні від тієї, номінально народної, ні цієї, формально демократичної, влади.

«Її застерігали, лякали, вмовляли, натякали, їй говорили про її великий талант, якому ще треба розквітнути. А вона сміялася їм у вічі, а вона лютувала, як можуть лютувати лише поети. Вона дивилася людям у вічі, вона шукала в них совісті, і хай вони пробачать їй це...»

Хай що б казали на своє виправдання сьогодні ті, які ще донедавна були при владі, але аж ніяк не при чистій совісті, однак право вибору було у кожного. Добре відомий житомирянам, нині вже покійний, кореспондент районної газети «Сільське життя» Василь Оверчук свого часу теж виявився причетним до справи Михайла Осадчого, який був консультантом його дипломної роботи. За відмову лжесвідчити проти свого наставника молодий студент заплатив науковою кар’єрою, але зберіг чистим своє сумління.

До речі, на судовому процесі над Михайлом Осадчим лише один із свідків обвинувачення підтвердив, що підсудний давав йому читати «антирадянську» статтю. Та й той заплутався у брехні, коли зраділий прокурор з дурного розуму вирішив уточнити, як, власне, виглядала крамольна публікація. Що, однак, не перешкодило суддям включити до вироку як доведений факт всі висунуті слідством на адресу Михайла Осадчого звинувачення...

Заслужене невизнання?

Порівняно з іншими засудженими, які отримали до шести років ув’язнення, Михайло Осадчий, можна вважати, відбувся легким переляком — лише два роки виправно-трудової колонії. Судячи з усього, хтось із «режисерів» ганебного дійства вважав, що і цього буде достатньо, щоб добитися від «опозиціонера» каяття в неіснуючих гріхах.

А щоб засудженому краще «думалося», вже через рік у табір прийшла судова повістка з приводу примусового виселення Михайла Осадчого, як відповідального квартиронаймача, та членів його родини із львівського помешкання. Та навіть опинившись перед невеселою перспективою бути викинутою на вулицю із малою дитиною на руках, дружина не відмовилась від свого чоловіка. А приїхавши у далеку Мордовію відвідати засудженого, на заманливу пропозицію посприяти, щоб Михайло Осадчий написав покаянного листа і відразу ж опинився на свободі, гордо відповіла: «Нічого, я почекаю».

Відтак для обох Осадчих розпочалася довга дорога поневірянь, на якій було всього, крім неправди і зрад. Навіть після тріумфального успіху «Більма» і відбутих за нього десяти років ув’язнення, вже відомий всьому світу письменник і правозахисник ще довго працюватиме вантажником, двірником, землекопом, перш ніж омріяна ним Україна стане реальністю. Але навіть у новій державі Михайло Осадчий залишався «незручною» для влади людиною, яка сміла і могла відверто говорити прямо у вічі правду, незважаючи на посади і ранги.

Утім, найвищою відзнакою для Михайла Осадчого мають стати не посмертні звання, а наша пам’ять. А ще людські умови життя для кожного українця. Щоб ніколи більше не повторювалась анекдотична, але цілком правдива ситуація, зображена на сторінках «Більма». Політв’язень пише офіційну заяву: «В связі с тєм, што собак лучше кормят, чем заключонних, прошу перевести мєня на положєніє собакі... Обязуюсь ходіть в наморднікє і даже лаять». І отримує цілком офіційну відповідь: «В связі с тєм, что ваше заявлєніє виполнено в антисовєтском духє, по существу рассматріваться нє будєт».

На жаль, ще донедавна ситому життю міліцейських собак могли щиро позаздрити не лише українські пенсіонери, а й більшість працюючих. Про це не варто забувати ні простим українцям, ні, тим більше, «політичній еліті». Адже народ, який не пам’ятає своєї історії, приречений на повторення минулих помилок...