В останні тижні нинішнього року миргородці відзначають дві дати — 160 років від дня народження і 75 років від дня смерті свого земляка Івана Андрійовича Зубковського. Якщо вже за великим рахунком, таким сином може пишатися не тільки районний центр Полтавщини — Миргород, а й уся Україна.

За класифікацією довідника «Оздоровниці профспілок СРСР», виданого в 1986 році, курорту «Миргород» надавалося республіканського значення. Позначилася відносна молодість його порівняно з Трускавцем чи Єсентуками. З їх давньою історією лікування на водах. Задовго до точки відліку досягнень, взятої у радянських підручниках, до 1913 року, вони існували і квітли рясним цвітом. А Миргород прийняв перших хворих лише влітку 1917 року. Але якби не щасливий збіг обставин, сфокусований на військовому пенсіонерові І.А. Зубковському, є всі підстави припускати, що цей райцентр Полтавської області нічим не вирізнявся б з-поміж сотень своїх побратимів по колишніх повітових містах. Дуже може бути, що взагалі зник би з карти країни. У дореволюційному Миргороді не те що відпочивати і набиратися сил, жити було небезпечно. Не вистачало питної води, а річка Хорол перетворилася на болото і розсадник малярії.

Місту певною мірою випав щасливий квиток, коли поряд пройшла залізнична вітка з Києва на Полтаву. Але по-справжньому Миргороду пощастило тому, що тут, у глухомані й тиші, вирішив провести залишок життя дійсний статський радник, генерал-майор від медицини Іван Андрійович Зубковський. З посади корпусного лікаря він у 63 роки пішов (у 1911-му) на пенсію, у відставку. Добре, що генеральської пенсії — 1353 карбованці 60 копійок на рік — для безбідного і спокійного життя за тими мірками більш ніж вистачало. Крім того, відставному військовому лікарю належало по 753 карбованці на рік з так званої емеритальної каси військово-сухопутного відомства, своєрідної пенсійної скарбнички тих років, до якої тридцять два роки, поки служив, робив внески.

Неважко уявити, яких зусиль коштувало різночинцю, синові провінційного священика здобути середню освіту, вступити в університет і закінчити його з дипломом лікаря. У документі, отриманому Зубковським після звільнення зі служби, перелічено, крім орденів та інших нагород і чергових звань, ще й період перебування у відпустках — двомісячних, шеститижневих, а частіше двотижневих або семиденних. Канцеляристи незмінно зазначали, що військовий лікар «повертався з відпустки на три, п’ять чи навіть сім днів раніше терміну».

Хоча нас із вами, думаю, вразила б інша інформація, не відзначена штабними писарями. Протягом століть солдати російської армії носили в ранці дубові баклаги з водою — важкі й незручні, що були інкубатором для всілякої зарази. На пропозицію і за наполяганням генерала Зубковського їх замінили алюмінієвими. Або скляними, обтягнутими сукном. Відтоді форма одягу багато разів змінювалася. І зброя теж. А фляга Зубковського продовжує нести свою безстрокову службу.

Ім’я І.А. Зубковського сьогодні відоме хіба що його землякам-миргородцям. (Ну ще відвідувачам курорту його прізвище запам’яталося — портрет висить у питному бюветі.) А жаль. Життєпис земського лікаря і генерала Зубковського гідний бути виданим у серії «Життя видатних людей». Хоча б через згадану вище солдатську флягу.

Поневіряння військової служби, яка і в мирний час легкою не буває, взяли своє. За плечима — військовий госпіталь на передовій у роки війни з Туреччиною за визволення слов’ян на Балканах, гарнізони від Риги до Криму. Людина нарешті отримала змогу відпочити від чергувань, що вимотували, від лекцій, від постійних відряджень. Та здійснити мрію не судилося.

Скільки себе пам’ятав Іван Андрійович, службові обов’язкові заняття поєднував із громадськими. До додаткових неоплачуваних навантажень треба зарахувати курси сестер милосердя, які доктор Зубковський не стомлювався вести. Або створення різних безплатних для населення лабораторій при госпіталях.

Сам не помітив, як виявився в клопітливому кріслі миргородського голови. І завертілося колесо. Спалахнула і розгорілася Перша світова війна. Містечко наводнили біженці, багаторазово погіршивши його санітарний стан. І без того жителі страждали від малярії та інших нещасть, від нестачі питної води, а тут ще вимушена скупченість і брак житла.

Міська управа не сиділа склавши руки. Викликала фахівців із Харкова, оплатила буріння артезіанської свердловини. Через рік вийшли на велику підземну лінзу води, але з’ясувалося, що пити її не можна. І солонувата, і теплувата, і з неприємним запахом.

Неважко припустити, яка доля очікувала б свердловину, що не виправдала сподівань, якби не опинилася поряд людина зі знаннями і життєвим досвідом Зубковського. Невдачу він зумів перетворити на перемогу. Переконав миргородців, запалив ідеєю будівництва курорту біля мінерального джерела.

Збереглися свідчення самого Зубковського, написані, до речі, на настійну вимогу українського поета Павла Григоровича Тичини.

Отож уявіть (бодай із фільмів про війну) ситуацію. Заштатне містечко. Фронт далеко, але ешелони з пораненими і біженцями постійно прибувають. Речі, одяг, будматеріали, продукти харчування одне за одним зникають із продажу. Цукор — тільки за картками, по два фунти на місяць на людину. В розряд дефіциту потрапляють і зникають з продажу то цвяхи, то нитки, то мило.

А потім навалилися Лютнева і Жовтнева революції, жахи Громадянської війни. Перелічені вище потрясіння і складнощі були зведені в ступінь, помножені на зіткнення, спричинені цими суспільними катаклізмами.

Якими ж знаннями (і зв’язками!) потрібно було володіти, скільки сил покласти, щоб паралельно з турботами про облаштування водогону в місті миргородський голова Зубковський залучив до аналізів мінеральної води кращі лабораторії від Одеси і Катеринослава до Києва і Петербурга, домовився з інженерами про проект майбутніх споруд курорту, знайшов кошти для облаштування приміщень для ванн, чекальні, різних кабінетів. І влітку 1917 року (!) курорт Миргород прийняв перших відвідувачів.

Засновник усі роки, а дожив він до 85 літ, активно працював на курорті. Приймав хворих і призначав процедури, піклувався про будівництво їдальні, купував дерева для алеї й особисто брав участь у їхній посадці. До останнього дня життя виконував обов’язки головного консультанта курорту. Був при ділі. Як лікар, нікому не відмовляв у прийомі. За викликом виїжджав на тарантасі в далекі села.

Напрацювання Зубковського, намічені ним проекти, нехай не в повному обсязі і не з таким розмахом (і користю!), але здійснилися ще за життя першовідкривача. У 63 роки людина почала з чистого аркуша. 22 роки життя, відведені долею для заслуженого відпочинку, присвятив своєму місту, його розвитку і перспективам, став засновником курорту, залишивши нащадкам такий безцінний подарунок...