Єжи Гофман: «Хмельницький сам був шляхтичем, та хіба в цьому річ?»

Я  не режисер розуму або інтелекту. Я режисер серця. Так охарактеризував себе в інтерв’ю «ГУ» відомий польський режисер Єжи Гофман. «Знахар», «Прокажена», «Пан Володиєвський», «Потоп» і, нарешті, «Вогнем і мечем» — знайомі й багатьма улюблені стрічки, чи не так? Їх створив майстер, якого дуже багато пов’язує і з колишнім СРСР, і з Україною, звідки родом була його дружина і де, як сказав мені пан Єжи, в нього безліч родичів і друзів...

Були пани — стали спекулянти

— Є в Польщі туга за сходом, — зітхає Гофман, під «сходом» розуміючи Україну, Росію та Білорусь. — Він завжди був трохи інший, аніж Польща. Більш слов’янський, чи що? За своєю душею, гостинністю, традиціями.

— Туга тугою, а українців недолюблюють у Польщі.

— Наші молоді люди дивляться на нинішнє життя не просто реалістично, а грубо реалістично: добре те, де добре. На Заході добре. Вони переконані, що там, де в економічному сенсі гірше, — все погано. Приміром, приїжджає перукар із Парижа, і поляки вважають його чимось особливо винятковим, бо він француз. А приїжджає професор, доктор наук із Москви або України — він уже не європеєць, і ставлення до нього відповідне...

У Польщі дуже швидко забувають своє минуле. Гадаю, це самозахист. Тут уже забули, що ще п’ятнадцять років тому поляки самі їздили і на схід, і на захід, щоб торгувати, і що вся Варшава була завалена розкладачками з товаром. Дуже багато польських капіталістів саме з цих розкладачок отримали свій перший доход. Тоді впродовж року можна було стати супермільйонером, мотаючись із Туреччини до Одеси.

Ніколи не забуду, як тоді я йшов Києвом разом з друзями і ми розмовляли польською. Раптом якісь українські хлопчаки, проходячи повз нас і почувши польську мову, весело крикнули нам: «Ей, поляки! Що, були пани — стали спекулянти?»... Це в нас уже забули... Але бачать українців, які приїжджають сюди на ринок, працюють по-чорному, й обурюються. Авжеж, ми ж бо вже Європа!

Без кривлянь і стрибків

До речі, без цього уявити собі Єжи Гофмана неможливо. Гадаєте, він спокійно сидів навпроти мене і статечно відповідав на запитання? Помиляєтеся. Він підводився, ходив, довго крутив у руках незапалену сигарету і зі швидкістю блискавки реагував на кожне слово й будь-яку репліку, емоційно жестикулюючи. В мене склалося враження, що його енергія, яка била через край, і життєва сила заповнюють кожну клітинку простору тієї невеликої кімнати на його кіностудії, де ми розмовляли.

— Яке у Вас було найсильніше враження дитинства і чи знайшло воно відображення у вашій творчості?

— Їх у мене було два. Уявіть собі: палаючі цистерни з нафтою або бензином, які від вибухів, що потрясають землю, з боку на бік ковзали по рейках... Так мені запам’яталися перші бомбардування Польщі в 1939 році, коли ми тікали на схід, де в нас були родичі. Цей вогонь, яким було охоплено залізничну станцію, досі стоїть у мене перед очима. Може, тому в моїх фільмах так багато вогню.

...А друге — тайга в Центральному Сибіру і лісостеп Алтайського краю. Їх неосяжна могутність! Вона незабутня і завжди асоціюється в мене з широтою сприйняття навколишнього світу. Я вважаю, що людина, народжена в країні, де є такі простори, сприймає дійсність інакше, ніж той, хто живе в маленькому обмеженому просторі.

— Ви випускник ВДІКу, а хто з режисерів радянського або західного кінематографа вплинув на формування вашої майстерності?

— У мене були чудові наставники. По-перше, Михайло Чаурелі. Це надзвичайної широти художник і людина величезної культури, закінчив Академію мистецтв у Парижі, співак, скульптор. Він нас навчав сміливості композиції. Після уроків акторської майстерності, де переважав метод Станіславського, він нам казав: «Усе, що ви тут робили, — начхати і забути! Треба широко, сміливо дивитися!»

А ще мій улюблений актор, режисер і людина — Чарлі Чаплін. Він знав секрет, як достукатися до серця кожної людини незалежно від того, хто вона — професор чи кухарка. Всі на його фільмах сміялися. Всі на його фільмах плакали. А головне, у Чапліна ніколи не було порожніх залів. Як режисер вважаю, що порожній зал — це поразка. Знаєте, улюблений мій фільм Фелліні не «8 1/2», який я дуже ціную, а «Ла страда» («Дорога». — Авт.) з Джульєттою Мазіною, бо цей фільм був надто чаплінський.

— Ваші фільми відзначено багатьма нагородами. А яка з них особливо дорога? І який фільм, на Вашу думку, незаслужено обминули увагою?

— З критикою я завжди переважно був навскіс. Хоча, як не дивно, за перший наш документальний фільм «Увага, хулігани!» ми отримали з Едвардом Скужевським — моїм багаторічним напарником — приз кінокритики Польщі. А найвище я ціную номінацію «Оскара» за «Потоп». Та найбільшою нагородою для мене була і є любов глядачів. І це правда без будь-яких кривлянь і стрибків. А найбільша розбіжність між думкою критики і оцінкою глядачів була у двох фільмах: «Прокажена» та «Знахар». Критика вилаяла мене, що я роблю мелодрами, а глядач валив до залів і писав листи...

«Своїм фільмом я зробив більше, ніж ваш МЗС і наш МЗС за десять років»

— Я чула, що «Вогнем і мечем» Ви вперше прочитали в дитинстві в Сибіру?

— Це не зовсім так. Там я прочитав «Пана Володиєвського» і «Потоп». Батько з фронту прислав мені всю трилогію Сенкевича, але саме «Вогнем і мечем» не пропустила цензура. І цю частину я прочитав тільки, коли повернувся в 1945 році до Польщі.

— У чому секрет успіху фільму «Вогнем і мечем»? Може, в його скандальності, адже фільм ще не було знято, а навколо нього вже кипіли пристрасті?

— Не думаю, що в скандальності, бо фільм було знято для молоді, яка і становила 4/5 всіх його глядачів. А молодим начхати на скандали та газетний галас...

... Знаєте, адже в нас вважали, що я цей фільм узагалі ніколи не зніму, бо не дістану грошей. А ще багато хто сподівався, що Гофман уже старий, і, навіть якщо зніме цей фільм, він буде слабенький. Ну і, нарешті, була «група підтримки», котра відверто боялася цієї теми. Тож ніхто із серйозно думаючих у нас людей не хотів, щоб ми відкопали сокиру війни між Польщею та Україною. Серед тих, хто дотримувався цієї думки, було багато таких, кого я дуже поважаю. Мені вдалося переконати їх — треба читати книгу Сенкевича дуже уважно. І кожен у ній може знайти те, що хоче знайти. Хто хотів там знайти антиукраїнські акценти, їх знаходив. А інші помічали антипольські. Але ні ті, ні ті не бачили однієї очевидної речі: Сенкевич просто показав дзеркальне відображення двох сусідніх народів — однакових і у своїх доблестях, і у своїх пороках. Адже в Польщі та в Україні кожна людина, котра свого часу носила зброю, вважала себе кращою за ту, яка орала землю. І українське козацтво було такою ж шляхтою, як шляхта Речі Посполитої. Тільки одні мали законно визнані права, а інші ні. Між іншим, Хмельницький сам був шляхтичем, та хіба в цьому річ?!

Коли я зустрівся в Києві з глядачами і розповів, який фільм хочу зняти, то двоє виступили різко проти цього. Один — польський критик, а другий — піп-батюшка. І я навіть не встиг їм відповісти! Їх просто висвистали із залу. При цьому батюшці кричали, що він не хрест несе, а меч...

І останнє. Збираючися знімати цю картину, я заздалегідь знав, що наживу чимало ворогів і в Польщі, і в Україні. А скільки Ступка отримував листів. Йому писали, що він продав себе! Але я сказав, що роблю фільми не для політиканів, а для нормальних людей, і вважаю, що таких більшість!

— «Вогнем і мечем» допоміг переламати якісь стереотипи поляків стосовно українців і навпаки? А може, фільм стереотипи зміцнив?

— Я не вірю, що мистецтво може вносити істотні корективи, але й не скажу, що мистецтво не має жодного впливу. Знаєте, від наших і ваших дипломатів я почув, що своїм фільмом зробив більше, ніж наш МЗС і ваш МЗС за десять років. Не можна змінити менталітет людини, яку, скажімо, поляки свого часу виселили з рідної домівки. Але, даруйте, ці люди поступово відходять, а моє кіно — для молодих.

Україна мене дуже розбалувала — я отримав орден, нагороду вашого парламенту. Втім, наш президент також вручив мені найвищу нагороду... Але те, що мені дякували прості українці й поляки, — найвища похвала.

Домогаров не мав грати Богуна

— Як Ви добирали акторів? Щось змінювалося під час роботи?

— Ні. Лише в одному випадку я замінив актора. Решту ролей було розподілено заздалегідь. Приміром, я знав, що ніхто інший не зіграє мені так Хмельницького, як Богдан. У мене стосунки з Києвом особливі: дружина-киянка, родичі, друзі. І всі мені казали: «Ступка, Ступка», а я його не знав. Нарешті ми познайомилися в Києві на річниці Бабиного Яру. Та перша зустріч закінчилася пізно ввечері: ми з Богданом лежали на більярдному столі і вели довгу чудову розмову про мистецтво, про кіно та життя взагалі... Потім я подивився його роботу в театрі й кіно і вже тоді зрозумів, що кращого Хмельницького мені не знайти.

Щодо Горпини, то Руслану Писанку я зустрів на кінофестивалі в Сопоті. Побачив, познайомився, згодом подивився її в якомусь фільмі і теж вирішив знімати у «Вогнем і мечем».

А ось роль Богуна мав грати наш польський актор. Але за три тижні до початку зйомок з’ясувалося, що він зніматися не може. І ми почали шукати Богуна. Я напевне знав, що тут, у Польщі, нікого не знайду, і почав дивитися акторів в Україні та Росії. Так ми вийшли на Домогарова... Всі інші, на щастя для мене, а я в цьому фільмі виступав і як режисер, і як продюсер, жодних сюрпризів не піднесли.

— Чому, на мій погляд, одного з найпозитивніших героїв книги Сенкевича Ярему Вишневецького Ви показали у своєму фільмі як лиходія?

— Ви знаєте, я нічого не додав до Вишневецького, не дописав йому жодного слова. Сенкевич не приховував його жорстокості, але й, безперечно, визнавав його здібності як організатора та полководця. Звісно, сцена, в якій він наказує саджати на палю, справляє сильне враження. Його жорстокість — це все, як було.

— Богун викликає у глядачів, і передусім у глядачок, більше симпатій, аніж його щасливий суперник. Так було замислено чи так вийшло?

— Відповідь шукайте також у Сенкевича. Лиходійську чарівність Богуна закладено в романі. До речі, Сенкевич писав так, як тепер знімають серіали: одна серія виходить на екран, а другу ще знімають. Тобто глави роману друкували в журналі в міру написання. Часом Сенкевич так поспішав, що не міг пригадати, що було в попередніх номерах. Тоді він надсилав термінову телеграму видавцям: «Підкажіть, де я залишив Заглобу?»... Я це розповів до того, що до редакції журналу надходили не тільки телеграми від забудькуватого автора, а й листи читачок. Так-от, усі жінки завжди обожнювали Богуна. Ми, звичайно, що могли, зробили, аби паперового позитивного героя-поляка Ксшетуського, скажемо так, олюднити. Але найважче робити фільми про святих... Завжди найцікавіші люди, котрі несуть у собі клубок суперечностей. Крім того, Домогаров чудово зіграв Богуна.

— Головна героїня фільму, яку грає Ізабелла Скорупко, також не залишає глядачів байдужими. А який тип жінок подобається вам найбільше?

— По-перше, у мене ніколи в житті не було жодного роману з актрисою. А з актрисою, яка грає в мене у фільмі, це просто неприпустимо. І, можливо, тому крізь усі бурі ми пронесли чудові стосунки з усіма актрисами, які коли-небудь у мене знімалися. Кожна роль просто потребує свого типу жінки.

— Якби Ви тепер знімали «Вогнем і мечем», що змінили б?

— Важко сказати. Я живу своєю картиною до прем’єри і ще два тижні потому. Далі фільм стає минулим, і я починаю думати про майбутнє.

Макбет язичеської Польщі

Запитання про актрис, судячи з усього, зачепило Гофмана за живе, і він показав альбом з фотографіями актрис, які знялися в його новій картині. Головну роль у фільмі виконала російська актриса Марина Александрова. Наші глядачі можуть пам’ятати її з ролі нареченої Фандорина в російській екранізації роману Бориса Акуніна «Азазель». Крім того, Марина брала участь у проекті «Останній герой-3», який нині транслює українське ТБ. Одну з головних ролей у новому фільмі грає і Богдан Ступка. А ще ми побачимо старих добрих польських акторів — Даніеля Ольбрихського та Анну Димну, котра свого часу грала у Гофмана в «Знахарі».

— Про що новий фільм»?

— Його знято за мотивами книги Крашевського «Давня легенда» і за старими переказами та легендами. Дія відбувається приблизно за сто років до хрещення Польщі. В язичеському суспільстві розвиваються всі людські драми, властиві людині й сьогодні. Тільки, може, в закамуфльованій формі. Адже раніше, щоб убити противника, треба було зробити це власноруч мечем у рівній боротьбі, а сьогодні можна за гроші найняти кілера. Я показав у фільмі боротьбу за владу — це лінія слов’янських Макбета і леді Макбет — князя та його дружини. Ще один ракурс — віче селян: питання обов’язку і честі, кохання і заздрощів, свободи, закону і моральності... Фільм уже змонтовано і озвучується.

— Коли плануєте прем’єру?

— 15 вересня у Варшаві. І ми хочемо показати його на вашому фестивалі «Молодість».

— Як Ви оцінюєте стан українського кіно і як справи з польським?

— З нашим недобре, а з вашим геть погано.

— Для Вас кіно — робота чи захоплення, любов чи хвороба?

— Усе це разом узяте. Кіно — це такий мікроб, який, якщо людина один раз проковтне, хворітиме до кінця життя. Кіно — сенс мого життя. Я дедалі частіше замислююся, що треба піти з рингу вчасно. Постараюся, щоб мені це вдалося.

Час збігає швидко, а між сімдесятьма і вісімдесятьма роками він просто летить. Я думаю, людина має знімати кіно, доки в ній щось горить, доки в ній є завзяття, доки їй подобаються жінки, і не тільки платонічно. А коли це починає згасати, то час іти.

Редакція газети висловлює вдячність Посольству України в Польщі та особисто радникові Олегові Мисику за допомогу в організації інтерв’ю.