Серенаду для струнних Валентина Сильвестрова виконано в концерті до 65-ліття композитора. Небо пронизує музику Серенади фоном звучання оркестру, відлунює кристалом скрипкових соло і промовляє тишею. Заворожений, ти перестаєш відчувати межу, яка відділяє твоє єство від дихання музики. Але чому так невимовно самотньо серед сяючого безмежжя довершеності? Твоя душа готова вигукнути: «Мене лякає холодна порожнеча цих просторів...»
Вечір Сильвестрова відбувся в столичному Будинку органної та камерної музики. Виконавці: ансамбль «Київська камерата» (диригент Валерій Матюхін), Іван Кучер (віолончель), Інна Галатенко (сопрано).
Про Валентина Сильвестрова написано чимало. Дослідники відзначають медитативність, символізм, просвітленість композицій. Його музику порівнюють з прощальним відблиском посмішки Краси, яка народжується і зникає в лоні Вічності. Один із виконаних в концерті творів — «Медитація» — не звучав на публіці літ двадцять п’ять. Автор тут буквально грає спалахами звуку й світла. Коли зал раптово поринув у темряву, в руках диригента й оркестрантів з’являються запальнички, і поодинокі вогники формують музичне тло. У нагромадженні звуків струнної групи, дзвонів і клавесина вчувається пошук матеріалу для Всесвіту, що народжується, і відгук структур, які відбули. «Медитація» — це розгорнена в часі точка перетину, мить, коли всі можливості рівноправні. Але здійснитися дано лише кільком із них. Решта опиниться в можливих світах...
Стан межі, яка переходить у безмежність, і є сферою існування музики Сильвестрова. Певно, тому композитор захоплений граничними моментами буття, де миттєвості танцюють вальс (твір 2002 р.), звучить «Епітафія» епосі минулій (1999 р.) і «Гімн 2001 року».
Нове тисячоліття прийшло суєтно і відчайдушно. Країни і народи наперебій змагалися у грандіозності видовищ і святкувань, так і не наблизившись до суті. На відміну від цієї тріскотні, «Гімн 2001 року» Сильвестрова вражає тихою ніжністю. Це музика-благословення, сповнена всеосяжної любові й тепла.
