На Голосіївських озерах знову плаває жовте листя і розваги сонячного літа замкнуто на ключ. А вгорі, над озерами, в будинку номер сім по вулиці Рильського, знову тепло поетичного вогнища збирає і молодь, і старих на традиційні літературні читання «Голосіївська осінь». Молоді, щоправда, небагато, сучасні модерністи не поспішають відгукнутися, та й творча спадщина минулих літ не дається до засвоєння легко.
Відкрила «Голосіївську осінь» Ніла Підпала, директор музею Максима Рильського. Вона згадала добрим словом попереднього прем’єра Віктора Ющенка, котрий виділив кошти на ремонт садиби поета. Отак, мимоволі, була заявлена тема «божественного і земного».
Продовжив цю тему магнітофонний запис вірша «Рідна мова» у виконанні самого Максима Тадейовича. У вірші явно дисонувало слово «Ленін», і ведучий літературних читань, поет Петро Осадчук, звісно, не оминув це увагою: зробив екскурс у минуле, коли наші кращі майстри слова віддавали данину тоталітарному суспільству, але це, мовляв, не применшує вагомості поетової спадщини.
Про спадщину говорили багато. Звісно, першими брали слово ті, хто сам добре пам’ятає Максима Рильського —патріархи літератури Олекса Ющенко, Дмитро Білоус, Полікарп Шабатин, Леонід Вишеславський. Тема спадщини актуальна, тим паче що цьогорічна «Голосіївська осінь» — особлива, адже виповнилося сто років з дня смерті поетового батька, Тадея Рильського, теж поета, що писав свого часу під псевдонімом Максим Чорний. Можливо, тому й сина назвав Максимом. Утім, як сказала на літературних читаннях мистецтвознавець Надія Пазяк, на діда Тадея був дуже схожим не син, а онук — Богдан Максимович — «та сама чарівливість і добродушна м’якість». Нам легко це уявити — Богдана Рильського ще багато хто пам’ятає.
Отож спробуймо тепер уявити собі й постать пана Тадея Рильського, цього поляка з Житомирщини, котрий дев’ятнадцятирічним юнаком свідомо вступив у громаду «хлопоманів-українофілів», де були славні Антонович, Свидницький, Старицький, Лисенко та інші, хто щиро, як Богу, «служив простому народові».
Їхній нащадок, Рильський Максим, жив уже в інші часи, коли поети «служили народові» з примусу, а не добровільно, і знаменитий рядок майстра «...де сміявсь Іван Петрович — Тарас Григорович повстав» було написано вже тоді, коли «народ» вже розучився і сміятися, і повставати.
Тому, либонь, чиста й чесна поезія Максима Тадейовича й досі жива у його рибальських сонетах, а не в написаній тоді «Пісні про Сталіна». Втім, поет добре розумів, що відбувалося — з народом, з мовою. Якось Максима Рильського в Москві познайомили зі свіжим перекладом віршів одного тодішнього класика українського соцреалізму російською мовою і попросили оцінити. Рильський зауважив: «Перевод с малорусского на еще менее русский...»
На цих літературних читаннях виступали не лише патріархи, а й молодші поети — Рауль Чілачава, Анатолій Качан, Олег Орач, Іван Андрусяк, і знову поверталися до теми «спадщини», й відзначали, що спадщина Рильських — це скарбниця, з якої можна брати справжні цінності для розбудови держави, але чи можна будувати словом там, де все руйнується ділом, і де напівзруйноване навіть книговидання — останній прихисток Слова? Отак і завершилася чергова «Голосіївська осінь», на перетині тем божественних і земних.
