ГЕТЬМАНАТ

Уже було процитовано слова Михайла Грушевського про те, що історики відкрили список українських гетьманів Дмитром Вишневецьким — засновником першої Запорозької Січі. Й це зрозуміло, але зовсім не означає, що до Вишневецького не було інших гетьманів. Були, але їхню діяльність майже ніяк не зафіксовано або лише фрагментарно. Наприклад, в «Анналах» польського історика Станіслава Сарницького під 1578 роком згадано братів Струсів, які загинули в битві з волохами. Є й інші незначні свідчення. Наприклад, історик Іван Крип’якевич серед організаторів антитурецької та антитатарської боротьби називає Сенька Полозовича, Остафія Дашковича, Бернарда Претвича, Предслава Ланцкоронського.

Але все це — пунктири, пряма лінія починається від Дмитра Вишневецького. До речі, його прихід з півночі (Волині) на південь (Запоріжжя) відповідає українській геополітичній вісі, яку логічно аргументував поет-історіософ Юрій Липа (1900—1944 рр.). Це був напрям, який проклали києворуські князі від Олега та Ігоря. Вихід до Чорного моря — це не лише нейтралізація турецько-татарської загрози, це — вигідні світові торгові шляхи. На південь проти Туреччини та Криму іде походом князь Дмитро Вишневецький, на південь, але вже на Молдавію, веде запорозьких козаків Іван Підкова. Молдавські походи продовжили гетьман Криштоф Косинський та Северин Наливайко. На півдні воював син Богдана Хмельницького — наказний гетьман Тиміш — і, на жаль, знайшов там свою передчасну смерть (1632—1653 рр.).

Цікаво, що рух народів по геополітичній вісі «Схід—Захід» завдавав Україні руйнування й нищення. Першими рушили в Європу гуни під проводом Божого бича, грози Європи Аттіли, який навіть деякий час царював у Києві. Історик Юрій Гуца вважав гунське царство руським (тобто українським). Такої думки був і шведський історик ХVІІ ст. Олаф Варелій. Потім з Азії прийшли монголи...

Перші виступи козацьких гетьманів народжують ідеї щодо тактики їхньої боротьби. Дмитро Вишневецький подав ідею «козацького маневрування» між державами-сусідами, якою послуговувалися й Богдан Хмельницький, і його наступники. Здається, ця ідея має своїх прихильників і серед сучасних українських політиків.

Але стратегічною ідеєю завжди було протистояння (до 1648 року) насамперед Польщі в її намаганні перетворити Україну на польську провінцію, околицю Речі Посполитої. Козацькі вожді прийняли естафету від останніх князів Київського князівства Олельковичів (проводили автономістську політику, докладали зусиль, щоб повернути Києву роль головного міста в українських землях) і за всяку ціну прагнули якщо не вибороти незалежну державу, то спочатку вивищити Україну до політичного рівня Польщі чи князівства Литовського в складі Речі Посполитої.

Історики мають розбіжності у висновках щодо безперервності після розпаду Русі Київської процесу боротьби за утвердження нової держави на берегах Дніпра. Дехто навіть звинувачує тодішніх лідерів — князів в егоїстичній поведінці та невизначеності орієнтації: одні справді намагалися створити державу в українських етнічних кордонах, другі під впливом величного києворуського минулого були згодні навіть з передачею естафети від Києва до Москви. До речі, останнє було однією з причин поразки виступу 1508 року князя Михайла Глинського, який прагнув поновити Київську державу.

Але в середні віки на українських землях на суспільну арену вже вийшли нові сили: міський патриціат, козацька старшина, інтелігенція, а особливо духовенство.

Ініціативним чинником у політичній консолідації українського суспільства в ХV—ХVІ століттях було протистояння іноземній агресії, намаганню Польщі, а пізніше — Московії колонізувати Україну, прямого спадкоємця києворуської держави.

За півстоліття до національно-визвольної війни Богдана Хмельницького повстали козаки під проводом шляхтича — гетьмана реєстровиків Криштофа Косинського. Як у майбутньому Хмельницький, Косинський звернувся до запорожців-низовиків й повів їхні загони на Київ. Збройне зіткнення з військами князя Костянтина Острозького на Волині не принесло успіху нікому. Козаки взяли в облогу Черкаси. Під час переговорів з повсталими Криштофа Косинського було по-зрадницькому схоплено і вбито.

Але вже за рік спалахнула ще більша козацька війна під проводом Северина Наливайка. Він теж пройшов добру школу на Запоріжжі. Пізніше служив сотником у князя Острозького і, між іншим, брав участь у придушенні повстання Криштофа Косинського.

Козацькі війська Северина Наливайка здійснювали походи в Молдавію, Білорусію, протистояли турецько-татарському наступу на Україну.

Як і попереднє, козацьке повстання С. Наливайка зазнало поразки (відважного ватажка відвезли до Варшави й закатували).

Михайло Грушевський вважав, що в планах Северина Наливайка було створення автономії — брацлавської республіки, що стало початком Козацької держави. Іван Крип’якевич пише: «Наливайко виступив з проектом створення окремої козацької території між Дністром і Бугом... Ці плани зреалізувала Запорозька Січ...»

Королем називав себе вождь повстання 1637—1638 рр. Павло Павлюк.

Найближче (до виступу Богдана Хмельницького) до реалізації ідеї козацької держави наблизилися гетьмани Петро Сагайдачний та Михайло Дорошенко, які в основу адміністративно-територіального устрою поклали полково-сотенну систему. Тут треба згадати слова-цитату з «Призначення України» Юрія Липи: «Це не держава, що створює свою армію, це армія, яка створює державу».

1471 року великий князь Литовський Казимир після смерті останнього з київських князів Олельковичів призначив своїм намісником у Києві католика Мартина Гаштовта. Таким чином Київське князівство припинило своє існування, перетворившися на рядове польське воєводство. І хоча під 1492 роком з’явилися документальні згадки про появу у дніпровському краї козаків, ідея відродження Київського князівства як прямого спадкоємця Русі Київської не залишає українське суспільство.

«Знайте всі люди, що Київ у Русі важить стільки, скільки для всіх християн Рим стародавній колись».

Це рядки з поеми «Роксоланія» (1584 р.) Себастьяна Кленовича (1550—бл. 1608 рр.) — одного з найвидатніших українських латиномовних поетів, випускника польської Замойської академії, в якій також здобули освіту Касіян Сакович — ректор Києво-Братської школи, Сильвестр Косів — київський метрополит часів Хмельниччини, який не прийняв Переяславської угоди гетьмана, та інші діячі України.

Для С. Кленовича Русь —Україна — це окрема не лише територіальна, а й етнічна цілісність. Він оспівує Львів, Сокаль, Белз, Луцьк, Холм, Дрогобич, Кам’янець. Але на перше місце ставить Київ.

Вочевидь, жорсткі закони історії (минуле не можна повернути назад, у всякому разі, якщо можна, то лише у вигляді комедії, фарсу) врешті переконали українську еліту, й ідея утвердження Київського князівства відступила, щоб дати місце ідеї створення на берегах Дніпра козацької держави.

Цікаво розглянути тут діяльність однодумця вже згадуваного поета С. Кленовича — київського католицького єпископа Йосипа Верещинського (1532/3—1599 рр.), який у своїй резиденції, Фастові, створив культурний осередок. Єпископ теж був письменником —писав не лише польською, а й українською літературною мовою. За десятиліття єпископства у Києві (1588—1598 рр.) він створив низку проектів, які, на його думку, могли б облаштувати прикордонні території Речі Посполитої. Звичайно, він думав про інтереси Польщі, але не забував і про Україну, адже за походженням був українець. Його метою було спробувати примирити Польщу й Україну.

Серед проектів Й. Верещинського нас цікавить передусім пропозиція створення козацької держави. А дехто з дослідників вважає, що єпископ-католик навіть накреслив Конституцію України — козацької держави у формі князівства.

Як бачимо, ідея створення Київського князівства була живуча. Зауважимо, що до неї зверталися навіть на порозі ХХ століття. Відомий німецький державний та політичний діяч Отто Бісмарк у 1890 році висував план відновлення «Київського князівства» під протекторатом Габсбургів. Зрозуміло, що йшлося про українську державу як противагу Російській імперії.

За проектом Й. Верещинського, на чолі козацької держави повинен стояти князь, котрий би зі своїм полком був у Переяславі, гетьман — у Лубнах, полковники — в різних містах, розташованих понад Дніпром. Полки мають територіальне управління. Підгрунтям економічного устрою мала стати земельна власність, що закріплювалася за Військом Запорозьким.

Так що плани та намагання С. Наливайка, П. Сагайдачного та М. Дорошенка будувалися не на піску, а мали під собою добре аргументовану програму.

Зауважимо, що ні польський сейм, ні польський король жодного разу не зацікавилися пропозиціями єпископа Й. Верещинського. Великодержавний шовінізм сліпить політиків та державних діячів і сприяє нищенню їхніх імперій. Цей висновок актуальний і сьогодні.

Наявність державницьких традиції в українській суспільній свідомості засвідчують тодішні літописи, твори письменників-полемістів ХVІ—першої половини ХVІІ ст.

Так, у «Кройніці» Феодосія Софоновича — сучасника й приятеля Богдана Хмельницького — політичну історію України розглядають як процес становлення та розвитку Української держави. Визначено такі його етапи: Київська Русь—Галицько-Волинське князівство—українські удільні князівства у складі Великого князівства Литовського—Запорозька Січ та повстання кінця ХVІ—першої половини ХVІІ ст.

«По всьому світі голосною доброю славою, могутністю і відвагою народу руського (українського)» відзначалося розуміння українцями своєї національної гордості, — писав 1612 року автор «Триносу» Мелетій Смотрицький.

Зрозуміло, що на формування національної свідомості наших предків мали значний вплив тісні безперервні зв’язки України з європейським життям. Особливо сприятливий грунт знайшли в наших краях ідеї європейського Відродження з їх культом гуманізму та свободи. Студенти з України навчалися в Краківському, Празькому, Болонському, Падуанському, Гейдельбергському, Лейденському, Лейпцігському унверситетах та в Сорбонні.

До речі, пробудженню національної свідомості українських студентів сприяли правила європейських університетів, де студентів поділяли на місцевих та чужинців. Кожна з груп вибирала свого ректора, який відстоював їхні інтереси перед університетом.

Україно-європейські зв’язки зміцнювали також купці, адже товари з України, насамперед зерно, постачали практично у всі порти континенту.

Згаданий на початку нашої публікації видатний діяч доби Відродження Юрій Дрогобич був доктором філософії й медицини Болонського університету.

Ідею безперервності української історії від Русі Київської до України засвідчують твори «Палинодія» Захарії Копистенського, Густинський літопис, «Протестація» Іова Борецького, «Патерикон» Сильвестра Косова, «Тератургем» Опанаса Кальнофойського та інші.

І останнє, на чому наголосимо в цій публікації, —переддень виходу на історичну арену Богдана Хмельницького був багатий на яскраві імена державних та військових діячів і у князівському, і в козацькому середовищі. Вони бачили себе рівними тодішнім державним та політичним лідерам Європи. Щоправда, значна їх частина тоді ще перебувала в польсько-шляхетському таборі й не всі вони повернулися до української еліти. Той самий Ярема Вишневецький, про якого йтиметься далі, під час козацько-польського протистояння став запеклим ворогом українських козаків, тобто своєї батьківщини.

Так-от, у 1646 році, відповідаючи на претензії московських послів про те, що князь Ярема Вишневецький порушує московський кордон, який проліг тоді роменськими лісами (а Ромни належали Вишневецьким), польський король Владислав ІV, за переказами, не без іронії докинув: «Князь Ярема має більше прав на Москву (тобто на московський престол), ніж московський цар на Ромни».