Актуальні роздуми над статтями з новітніх історичних словників та малої енциклопедії «Українське козацтво»
(К. «Генеза». З. «Прем’єр», 2002).
Тож розпочинаємо розмову про справи нібито й давно минулі, але, з’ясовується, колообіг часу постійно повертає нас до того, від чого відходимо. Тему гетьманату (як вищої владної посади в Гетьманщині — українській козацькій державі 1648—1782 рр., офіційною назвою якої була ВІЙСЬКО ЗАПОРОЗЬКЕ) фактично ігнорувала навіть «Радянська енциклопедія історії України» (т.1, 1969). Зрозуміло, що домінував офіційний погляд, мовляв, після Переяславської угоди немає жодного сенсу вести мову про автономне, суверенне чи притаманне міждержавній практиці ХVII століття співіснування у формі протекторату. А говорити було про що, адже навіть у найскладніші періоди україно-російських відносин гетьман фактично самостійно здійснював власну зовнішньополітичну діяльність, тобто Україну світ не сприймав як чиюсь колонію. Наголошу, що становище змінилося лише після остаточного введення в Україні кріпацтва. Відома поїздка до Європи громадсько-політичного діяча й письменника Василя Капніста — переконати, зокрема, Берлінський уряд у необхідності підтримки українського національно-визвольного руху, метою якого було антиросійське повстання. На цей рішучий крок патріотів штовхнуло брутальне 1782 року рішення Катерини II остаточно ліквідувати залишки української державності.
Між двох вогнів
Звичайно, вогнів навколо кожної держави завжди більше двох. Згадаймо попередників Гетьманщини: передусім Києворуську твердиню від північних морів до південних. Лідери її — князі (до речі, в Україні утвердилися лише дві назви найвищої владної посади: князь та гетьман) вміли і мечем діяти вправно, але й про мирні шляхи не забували. Зрозуміло, що історія не знає умовних способів, але не прийшли б у Європу монгольські орди, і чи не став би Київ столицею об’єднаної Європи? Ініціатори Люблінської унії 1569 року не здатні були суперничати з тодішніми лідерами Європи — з тою самою Іспанією.
У середині ХVII століття і в Україні, і в Польщі було двоє людей, спроможних загасити вогонь виниклої ворожості між королівською Польщею, яка втрачала через неадекватну часові внутріполітичну систему свої колишні позиції, та гетьманською Україною, що створювалася з попелу Київськоруської та Галицько-Волинської держав.
Історична довідка.
Гетьман — від німецького Hauptmann — начальник, командувач. В Україні в ХVI —ХVII ст. ватажок козацтва. У ХVІІ—ХVІІІ ст. воєначальник козацького війська, правитель України. У 1918 р. — титул глави Української Держави П. Скоропадського.
Питання про першого Гетьмана Війська Запорозького істориками не з’ясовано. Літописна традиція вважає ним Предслава Лянцкоронського (перша третина ХVІ ст.). Зрозуміло, що історія знає ще багатьох інших козацьких вождів, дехто з них, можливо, теж присвоював собі титул гетьмана. А декому цього зовсім не потрібно було робити — засновник першої Запорозької Січі на острові Хортиці Дмитро Вишневецький був князем, а ініціатор відновлення української держави на українських землях, що тоді входили до складу Литви, Михайло Глинський походив із старовинного княжого роду. До речі, його племінниця Олена Глинська була матір’ю московського царя Івана ІV Грозного.
Вважається, що 1576 року польський король Стефан Баторій уперше офіційно пойменував Богдана Ружинського «Гетьманом Запорозьким» і надав йому ознаки влади (клейноди).
Власне, і Михайло Грушевський, а за ним й Іван Крип’якевич ставлять на друге місце у списку українських гетьманів саме Богдана Ружинського.
«Гетьманська влада, — зауважує М. Грушевський, —вироблялася поволі, тому можна з різного часу починати реєстр козацьких ватажків, бачучи в них попередників пізніших гетьманів. Починаємо тут з Вишневецького тому, що перед ним ще менше знаємо про тодішніх ватажків: але й пізніше часто не можна відрізнити ватажків від гетьманів, ані зложити ряд гетьманів без перерви».
Зрозуміло, що у своїх нарисах ми торкнемося історії таких видатних діячів козацького національно-визвольного руху, як Криштоф Косинський, особливо ж Петро Конашевич-Сагайдачний чи Михайло Дорошенко. Добре було б зупинитися на постаті гетьмана Івана Петражицького (у М. Грушевського — Петражицький-Кулага), який правив недовго — лише один рік, та саме він обгрунтував ідею законності не лише відмови Війська Запорозького від визнання влади польського короля, якщо він не ствердить «присягою право і вольності» українського народу, а й його збройного виступу на їхній захист.
До речі, цікавий факт з європейської практики набуття статусу незалежності. Швейцарський союз ще 1499 року виборов державну самостійність у результаті Швабської війни з імперією Габсбургів, але формальне визнання цього відбулося лише через 149 років!
У своїх нарисах ми обов’язково не обійдемо увагою тло європейських подій, адже в ХVІІ ст. не лише Україна виборювала свою свободу. Так, щоб одержати незалежність від Іспанії, нідерландці вимушені були боротися майже сто років — лише 1640 року Вільгельм Оранський проголосив самостійною державою Республіку Семи Об’єднаних провінцій. Остаточно незалежними Нідерланди стали лише 1814 року.
Намагання розглядати українську історію в європейських рамках — не лише вимога часу, а й закономірність. Нам не треба було, як російському цареві Петрові І, «рубати вікно» до Європи. «... З кафедр Кракова й Болоньї, Падуї й Відня вихідці із українських степів коментували античних поетів. Гуманісти українського походження розвивали свою діяльність у самій Польщі і на Заході. Вони заклали свої цеглини в прекрасну будову польського Відродження». Ці слова про внесок українців у європейську культуру Відродження належать російському професору-славісту, видатному досліднику слов’янських культур І. Голенищеву-Кутузову
Не випадково зупиняємося на цих фактах, адже однодумцями Богдана Хмельницького — засновниками Української козацької держави — часто були випускники саме європейських університетів. До речі, гетьмана вітав видатний політичний лідер і англійський полководець Олівер Кромвель.
Преса, література... Досить сказати, що життєдіяльності гетьмана Івана Мазепи присвятили свої твори Байрон, Гюго, Вольтер, Ліст, Чайковський, Словацький, Рилєєв, Пушкін...
Зауважимо також, що українська козацька держава була значною мірою по-європейськи демократичною — її державний устрій поєднував у собі риси і республіканського, і авторитарного ладу. Вищу владу представляли три інституції: Генеральна військова рада, гетьман і рада старшин.
Богдан Хмельницький і Адам Кисіль
Виходець з українських шляхтичів Адам Кисіль зумів зробити високу державну кар’єру — представляв у Гетьманщині королівську владу. Це була дуже освічена й мудра людина, яка фактично вірно служила обом народам, намагаючись будь-яким чином не допустити ситуацію до збройного конфлікту. А робити це йому було нелегко: «Гадюку слід убити до того, як вона підніме голову з трави» — заявляв впливовий коронний гетьман М. Потоцький.
Висловлю суб’єктивну думку, але переконаний, що за життя Адама Киселя (помер 1653 р.) події в україно-польських відносинах розвивалися б інакше.
Богдан Хмельницький зробив вимушений крок — уклав союз з Москвою. До речі, повторюся, що сам цей факт — звичайне явище в тодішньому європейському міжнародному житті: державна форма автономії була фактично нормою в Європі ХVІІ століття, яку після Великих географічних відкриттів, напливу американського золота, перерозподілу ринків збуту, капіталів і товарів роздирали жорсткі суперечності. Країни, яким не вдалося стати учасниками ділення пирога, потрапляли під захисну парасолю — Прусія перебувала під протекторатом Польщі, Нідерланди — Іспанії, Ліфляндія (нинішні Латвія та Естонія) — Швеції.
Україна ХVІІ століття — це ще не територія «від Сяну до Дону». Полки і сотні (полковосотенний устрій — це діюча в Українській козацькій державі чітка вертикаль влади) Гетьманщини простяглися від Случі до Стародубщини, від Слобожанщини до Поділля. Зрозуміло, що чітких кордонів не існувало й тому сьогодні немає сенсу відтворювати карту держави Б. Хмельницького.
Повернувшись ще раз до постат і Адама Киселя, зауважу, що він був пророком — через століття по його смерті Польща як держава перестала існувати, Україна потрапила в «російські обійми».
Шість столиць було за часів гетьманщини.І жодного разу Київ...
Одні кажуть, що гетьмани були людьми свого часу —феодалізму, отже — феодалами. Більше маєтків та добра...
А як же Україна?
52-річний Богдан Хмельницький вирушає на Запорозьку Cіч і піднімає повстання проти поневолювачів. Гетьман Іван Виговський сміливо атакує російську армію й здобуває блискучу перемогу під Конотопом. 65-річний Іван Мазепа перед смертю вирішив дати батьківщині волю. 64-річний гетьман Павло Полуботок, кинувши виклик царю-самодуру Петру І, закінчив життя в казематах Петропавловської фортеці в Петербурзі. Гетьман Данило Апостол став у опозицію до Петра І, був ув’язнений...
До речі, його нащадки пішли шляхом славного предка — були учасниками декабристського виступу (1825 р.) проти російського самодержавства.
І все-таки чому жоден із гетьманів не посмів зробити своєю столицею золотоверхий Київ?
