Хто спростує аксіому, що будинки споруджують для того, щоб у них жити? Я особисто думав, що таких сміливців не знайдеться, особливо в наш час, коли з житлом так скрутно. Втім, ситуація, що склалась у Пирятині, змушує замислитись, а чи дійсно все так...
Спершу невеликий екскурс в історію. Наприкінці 70-х — на початку 80-х років, коли військова доктрина колишнього Союзу визначилась як пріоритетна, в мальовничому місці поблизу Пирятина почали зводити санаторій «Удай» —для інвалідів та ветеранів війни. Проте лише одиниці знали, що під санаторієм одночасно споруджували секретний об’єкт — на випадок військових дій чи якихось інших надзвичайних подій. Сюди мав евакуюватись уряд України й саме звідси керувати республікою в екстремальній ситуації. Роботи велися досить інтенсивно аж до початку 90-х. Виконували їх кваліфіковані будівельники, що мешкали в спеціально зведеному ними самими гуртожитку, який затим мав стати 90-м житловим будинком для обслуговуючого персоналу. Як сталося потім — у колективному листі за 70 підписами до полтавського корпункту газети.
« Коли в 1992 році обсяги будівництва були різко скорочені, будівельників виселили, а будинок прийняли в експлуатацію: спільним рішенням держкомісії та представника Президента в районі від 30.09.92 р. за №162 його передали на баланс Пирятинського ВУЖКГ.
Міськрада роздала нам ордери на заселення згідно з чергою, згадуваний комунгосп забезпечив електроплитками, сантехнікою, а ремонт робили кожен самостійно. За квартиру, комунпослуги платили за рахунками, що справно виставлялись..."
Далі розповідає мешканка будинку Надія Бордюженко:
— У 1996 році спорудження "Удаю" було взагалі припинено, але згідно з проектами до житлового будинку мали підвести газ — якихось 370 метрів. Внутрішнє і зовнішнє розведення труб по квартирах уже було виконано. Проте все стримувалося через брак коштів. Ми не дуже й переймалися, бо тепло в будинку було — працювала котельня — на мазуті. Але з осені 2000 року кошти на рідке опалення перестали виділяти взагалі, бо, зі слів начальника ВУЖКГ Ярмоленка, наш будинок — недобудований об'єкт, жодної документації на нього немає, він навіть не перебуває на балансі міськради. Хоча відразу постають запитання: а за чий рахунок його обслуговували з 1992 року? Яким чином і куди списували кошти на опалення, оплату праці кочегарів, косметичні ремонти?
Образно кажучи, для кількох сот його мешканців розпочалося ходіння по владних кабінетах, точніше по муках. Проте все виходило, як у тому прислів'ї: "Клим киває на Хому, а Хома — на Клима". Нарешті, на початку минулого року управління капітального будівництва Полтавської облдержадміністрації приймає рішення про повторну передачу документації на будинок Пирятинській міськраді, проте тодішнє керівництво мерії відмахується від нас і йому все сходить з рук. І лише після звертання в адміністрацію Президента України, розпорядженням голови облдержадміністрації 27.07.01 р. виділено додаткові обсяги капітального будівництва на суму 166,8 тис. грн. — на завершення спорудження газопроводу. Здавалося б, стало тепліше, аж ні. З'ясувалося, будинок так і не перебуває на балансі міськради. І знову все пішло по колу: люди надсилають чолобитні, а їм — відписки. Через рік — у січні нинішнього року, сесія міськради таки приймає доленосне рішення, і будинок, який десять років був сирітським, отримує власника. Але бюджет на 2002 рік вже було прийнято і на будинок знову не виділено жодної копійки. Новообране керівництво району та міста намагається бодай чимось допомогти людям, проте їхні можливості обмежені. Депутат обласної ради від Пирятинського округу Василь Шапран направляє листа до облдержадміністрації з проханням вишукати кошти, щоб до холодів підвести до будинку газ.
— Це було ще 27 травня, але до цього часу ні я, ні мої виборці не одержали не те що допомоги, а навіть відповіді, — каже депутат. — Що тут коментувати...
Зима на порозі, мешканці будинку готуються до її приходу хто як може: запасаються вугіллям і мазутом, монтують «буржуйки», купляють електрообігрівачі й плитки і все ще вірять, точніше сподіваються на те, що про них згадають. Бо вони таки люди...
Цікава й доля недобудованого санаторію "Удай", як-не-як у бетон і цеглу вкладено мільйони народних карбованців. Після припинення робіт "господарями" на будові стали злодії, які добре "підлатались" на металі та іншій ходовій сировині. Столичні гості "різнокаліберного" рангу, які часто навідувались у Калиновий Міст, так нічим і не змогли допомогти. В ситуації, що склалася, кращого рішення не знайшли, як виставити об'єкт на приватизацію. Місцева влада погоджується на будь-якого інвестора. Та поки що бажаючих купити урядовий "бункер" не знайшлося...
