На запитання оглядача газети «Голос України» відповідає заступник Голови Верховної Ради України Олександр ЗІНЧЕНКО
— Олександре Олексійовичу, одинадцята річниця незалежності — не тільки свято, а й можливість підбити деякі підсумки розвитку держави. Чого, на вашу думку, вдалося добитися Україні за ці роки?
— Усе пізнається в порівнянні. А тому, якщо порівняти досягнення України з відповідними показниками країн пострадянського табору за останні одинадцять років, стане зрозуміло: наша держава пройшла надзвичайно складний шлях.
Проте нам вдалося закласти нові засади для створення сучасної ринкової економіки і водночас зберегти мир у суспільстві за умов жорсткого протистояння — особливо на початку шляху — різних політичних сил. Сьогодні можна стверджувати: державні інституції отримали нову мотивацію для своєї діяльності, а в Україні з’явилися перші паростки громадянського суспільства.
Я не хотів би, щоб мої слова розцінили як пафос. Зрозуміло, нині в нашому житті ще є надто багато негараздів. І досі даються взнаки, скажемо так, супероптимістичні очікування суспільства, які були на зорі незалежності. Трансформаційні процеси виявилися надто складними, і в перші роки з ними не вдалося впоратися. Водночас, якщо проаналізувати новітню історію, побачимо: наші внутрішні проблеми наклалися на низку світових потрясінь. Пригадаймо: 1998 рік — загальносвітова фінансова криза, 2001-й —зміна поглядів на трансформаційні процеси, на майбутнє світового товариства.
Одне слово, змінюються акценти, змінюються пріоритети. Але сьогодні беззаперечне одне: Україна, попри всі шторми, виборола свою незалежність, довела, що вона стала державою, з якою рахуються у світі. Отож сучасне покоління політичних менеджерів мусить пам’ятати: від них залежить, яке буде найближче майбутнє нашої країни. Воно буде цілком вдале, для чого є всі підстави, або не зовсім, бо є і така ймовірність, що воно буде не таке оптимістичне, не таке позитивне, як нам того хочеться.
А тому для нас сьогодні головне — злагода в суспільстві, розуміння того, що потрібно не очікувати результатів від когось, — Президента України, голови акціонерного товариства чи когось іншого, — а спільною працею досягати поставленої мети.
Наведу такий приклад. Нещодавно я очолював делегацію України на Санкт-Петербурзькому економічному форумі. І от глава уряду Чехії Мілош Земан у своєму виступі розповів, що звернувся до громади і попросив керівників кожної фірми, кожної державної інституції не купити своїй дружині жодного авто, а придбати за рік хоча б по одному верстату. А це означає одне: чехи добре усвідомили, що все залежить від виробництва, від них самих.
Я переконаний: нам сьогодні треба не тільки зробити правильні висновки з попереднього історичного досвіду, а й усвідомити мотивацію подальших кроків держави. Окрім того, потрібна спільна робота — така вимога часу — усіх без винятку державних інституцій: Президента України, обох гілок влади. Бо світ став жорсткий. Ми бачимо: наших товарів не чекають на ринках, їх просування йде у нелегкій конкурентній боротьбі.
— На ринки не запрошують, за ринки воюють...
— На жаль, військова термінологія має бути на тих нарадах, на яких радяться, як завоювати ринки. Не випадково це словосполучення і надалі визначає тенденції у світі.
— Коли аналізую одинадцятирічний розвиток Української держави, мені інколи здається, що ми тупцюємо на місці, а точніше — постійно повертаємося на одне й те саме місце. Тобто постійно наступаємо на граблі. Я маю на увазі 1993 і 2001 роки. З вашої точки зору, на які граблі можна було б не наступати, щоб досягти кращого результату?
— Знаєте, боляче бачити, як ми час від часу повторюємо власні помилки. Боляче насамперед від того, що не вчимося навіть на власних помилках.
Скажімо, перша помилка — надто оптимістичні очікування, що не грунтувалися на вимозі спільної роботи, на зорі незалежності. Наголошу: спільної! Розрахунок був на те, що суспільство працюватиме, а воно чекало. Чекало на результати від когось, від чогось, завдяки чомусь.
Я не маю підстав стверджувати, що ми заклали в суспільстві вдале уявлення про сучасний світ, про сучасну модель ринкової економіки. І висновки треба робити всім, а не тільки політикам: вченим, громадським діячам. Лише за такої умови ми могли б позбутися значної кількості сьогоднішніх проблем.
Власне, настав час для нової політичної еліти, яка добре усвідомлює ситуацію, в якій опинилася держава. Еліти, яка вміє не тільки ставити завдання, а й уже навчилася їх розв’язувати. Але не тільки в режимі «ату його!» чи в режимі «усе гаразд, у нас немає проблем». А в режимі поточного критичного аналізу, зробленого кожною обласною державною адміністрацією, обласною радою, центральним органом влади. Критичний погляд на життя — не шпаринка в замку, проте абсолютно потрібний грунт для просування вперед.
Інша проблема. Ми ще не вміємо, не навчилися жити в прозорому суспільстві. Адже позитивні зрушення можливі лише за умови, коли рішення прийматимемо прозорі, коли будуть прозорі фінанси, прозорий бюджет. До речі, прозорість фінансової системи — надійний бар’єр на шляху криміналітету, зростання негативних явищ. На жаль, ми поки що лише ставимо питання про створення таких умов. Хоча, мабуть, уже звернули увагу на те, що навіть вакантна адміністративна посада — підстава для оголошення конкурсу.
Далі. Протягом одинадцяти років ми багато говорили про адміністративну реформу. На жаль, сформулювати необоротні речі, які докорінно змінили б систему державного управління, так і не вдалося. Не можна будувати засади керівництва економікою так, ніби нічого не відбулося. Економіка сьогодні — уже ринкова і живе за іншими, а не пострадянськими, законами.
А тепер пропоную звернути увагу на дискусію, яка ведеться з кінця минулого року на сторінках «Вашингтон пост», «Файненшл таймс», «Економіст», інших провідних видань. Іде пошук нових засад функціонування ринку. Адже він відрізняється навіть від зразка 1995 року, з’явилися нові перешкоди і нові мотивації. Саме тому й потрібно дуже швидко перебудовувати мислення нашої еліти.
— Це означає, що має бути стратегічний погляд на розвиток подій. Але чи можливо його виробити, якщо, скажімо, у Верховній Раді складна конфігурація політичних сил. Окрім того, у сесійній залі уже відчувається подих президентських перегонів 2004 року. Чи вдасться нарешті порозумітися політичним силам, які є в парламенті, і виробити спільний погляд на розвиток подій в Україні та світі і прийняти чимало важливих документів, приміром Податковий кодекс?
— Перефразовуючи Черчілля, можна сказати: парламент — дуже погана установа, але іншої демократія не вигадала. А тому ми приречені існувати в парламенті, який обирається народом і мусить існувати разом з іншими гілками влади й виконувати свої функції. Це — не біда і не перевага нинішнього складу парламенту. Він мусить здійснити повноваження у відведених йому межах.
А про перспективу можу сказати: загальні стратегічні вимоги до розвитку держави потребують посилення впливу парламенту. Зміна акцентів має відбутися шляхом збільшення повноважень парламенту як органу влади, посилення не тільки контрольних функцій, а й відповідальності за долю співвітчизників. Нам усім, і кожному парламентарію зокрема, треба вчитися брати відповідальність за соціально-економічний розвиток країни, за рівень життя кожного громадянина. Бо скаржитися весь час на Кабінет Міністрів, на Президента України недоречно. Бо помилки — і дуже серйозні — ми робимо самі.
Податковий кодекс — не заручник шереги чиновників, які мали розробити ще в дев’яностих його основні засади. Неприйняття Податкового кодексу — пряма вина усіх без винятку фракцій. А тому, вважаю, без Податкового кодексу разом з кількома економічними законами, без Засад внутрішньої і зовнішньої політики, кількох інших кодексів Верховна Рада не поверне собі право бути серйозною суспільною інституцією. Пересічному громадянинові не вдасться пояснити, чому не вдалося їх прийняти, бо Податковий кодекс — ознака дієвості Верховної Ради, ознака сприйняття суспільством парламенту.
З другого боку, я вважаю: сьогоднішня ситуація і в суспільстві, і у Верховній Раді дозволяє сподіватися, що Податковий кодекс, як і низка інших документів, будуть прийняті. Зокрема, під тиском громадської думки. Як це було у 1996 році з Конституцією. Ще за місяць до її прийняття мало хто сподівався на успішне вирішення проблеми. А тому ми приречені вже у вересні прийняти ряд важливих документів і вийти на фінішну пряму з прийняттям податкового законодавства.
— Водночас на 16 вересня опозиційні сили призначили «осінню революцію». Чи не завадить ця «революція» законодавчому процесові? А з другого боку, я не можу зрозуміти, які інтереси можуть об’єднати депутатів фракції «Наша Україна» з депутатами від КПУ і — навпаки — роз’єднати з представниками блоку «Єдина Україна» і об’єднаних соціал-демократів...
— Думаю, що нинішня сесія, якою б вона не була складною, вимагатиме від усіх фракцій плідної роботи. І це добре, що ми маємо вину перед виборцями у вигляді Податкового кодексу, що є низка інших законопроектів, які треба приймати. Бо саме це стане основою для результативної роботи.
Для вирішення проблем податкового законодавства у сесійній залі можна зібрати 270—280 голосів. Але вони не голосують, бо політичні пристрасті не дають можливості їхньому волевиявленню чи в той, чи інший день. З цієї ситуації можна буде вийти лише за рахунок прозорості абсолютно усіх дій Верховної Ради. Результативність наших дій і визначить ситуацію довкола 16 вересня. Без вирішення економічних проблем держава й надалі розвиватиметься ривками.
— Якщо немає консенсусу у політичних сил, то чи можна сказати, що Україна стала єдиною? Чи не заважають регіональні відмінності стати народові єдиною нацією?
— Ми поки що, на жаль, надто емоційно сприймаємо власну незалежність. Більшість наших співгромадян не хоче повертатися в минуле, та й тих, хто бажав би цього, стає все менше. Проте в суспільстві немає єдності в головному: якими шляхами будувати Українську державу. Водночас у багатьох політичних сил немає розуміння власної відповідальності за майбутнє держави.
Скажімо, певні сили свідомо сприяють накопиченню негараздів у суспільстві. А потім звертаються по допомогу до різних іноземних держав, закликають до міжнародного бойкоту України. Хіба це можна назвати патріотичною позицією? Я не виправдовую багатьох помилок, бо вони коштують надто дорого. Понад те, переконаний: за них треба нести відповідальність. Але займати позицію «чим гірше — тим краще», бо з’являється місце для політичного маневру, на мою думку, також злочинно.
Я спостерігав за розвитком подій у Грузії, бо у мене там багато друзів. І від цього плакати хочеться. Більшість ледь витримує. А всі, у тому числі і їхній тодішній лідер Звіад Гамсахурдія, бажали кращого. Тому потрібно відчувати свою відповідальність за розвиток подій.
Не розумію тих політиків, які закликають народ до «громадянської непокори». Легко кинути гасло, легко розпалити багаття протистояння. А їхні діти протистоятимуть натовпу під градом каміння?
— Я не переконаний...
— І це є міра відповідальності політичних сил. І про це треба казати прямо.
Я б не хотів, щоб у нас відбулися події на кшталт грузинських, які відкинули б державу на 10—15 років назад. Отож у кожної політичної сили уся відповідальність попереду.
— Тим більше в посланні Президента України до Верховної Ради визначена стратегічна мета — членство у Європейському союзі. Хотілося б почути ваш прогноз: чи довгою була ця наша дорога? Скільки часу триватиме цей процес? Коли вона буде реалізована?
— Я думаю, тривалим, важким і виснажливим...
А наприкінці розмови хочу привітати весь український народ з нашим світлим, теплим і радісним святом — Днем незалежності України!
— Дякую за цікавий діалог. Вас також вітаю зі святом!
Розмову вів Володимир КОРОЛЮК.
