Іван Федорович Крапивко має за плечима нелегкі 93 роки. Народився він на Чернігівщині. З того, що запам’яталося назавжди, — голодний 33-й, коли саме завдяки йому вижила вся їхня родина. Вигрібав молоду картоплю, варив суп та давав знесиленим від голоду батькам і меншому брату, які непорушно лежали на лавах.
У 1939-му пішов до армії, а вдома його залишилась чекати дівчина Олександра, з якою товаришував ще зі школи. Зарахували до 188-го танкового полку, що стояв у білоруському селі Лещанець. А невдовзі почалась війна. «У суботу, 20 червня 1941 року, нас перевезли на польський кордон, оселили в нових двоповерхових дерев’яних казармах. Ми відчували, що війна рано чи пізно почнеться. Лише не знали: хто її розв’яже — Гітлер чи Сталін».
Уранці 22 червня почули залпи гармат, танків, побачили німецькі літаки. Вибігли майже роздягнутими з казарм, почули вигуки, що треба відступати. Командування нас залишило і довелося відступати самим», — розповідає ветеран. Групу з 10—12 солдатів у спідній білизні без зброї вже на третій день у кар’єрі неподалік Барановичів оточили і взяли в полон німці.
Іван Крапивко разом з іншими полоненими потрапив до німецьких таборів, спогади про які вкотре пронизують його жахом. Про перебування в одному з них, неподалік кордону з Нідерландами, колишній в’язень згадує як про найжахливіші часи свого життя.
«Це був барак, посередині якого проходила стічна канава, до якої всі ходили до туалету. Ми лежали на цементованій підлозі, притулившись один до одного, щоб не замерзнути. Коли хтось хотів перевернутись на інший бік, це не вдавалось. Усі починали кричати: якщо хтось хоче вертітись, то нехай йде на край, але то була вірна загибель. Бо від прочинених дверей несло холодом. Крім того, мучив голод — годували вареною бруквою, пропущеною через саморізку разом із землею. Норма хліба, якщо його так можна назвати, в таборах становила 800 грамів на добу на 20 в’язнів. Вижити можна було за єдиної умови — підтримувати дружні стосунки з іншим в’язнем. Коли один починав хворіти і не міг піднятись, інший годував знесиленого товариша та підтримував його, коли йшли на роботи», — пригадує колишній полонений.
...Непосильна праця, тяжкі умови концтабору, хвороби долали навіть найсильніших, та Іван витримав. Разом із іншими рив траншеї, прокладав каналізації, працював на земляних роботах у невеличкому місті Ротваль (земля Баден-Вюртемберг), у Штутгарті, в Ехінгені. Взимку німецькі вартові примушували в’язнів працювати роздягнутими. До того ж у деяких таборах взагалі не було укриття, тож в’язні ночували просто неба, виривши собі руками в землі нору. Знали, може бути ще гірше. Намагалися будь-що не вибиватися з сил — якщо впадеш, пристрелять. Вранці не зможеш піднятись на роботу — смерть...
Якось Іван захворів і зомлів, а коли прийшов до тями, то побачив, що його витягли з барака і поклали під стіну, з якої стікали крапельки роси. Завдяки цьому він і отямився. З останніх сил, переповзаючи через мертві тіла, Іван знову поповз до бараку...
Про події на фронті ув’язнені вгадували за настроєм конвоїрів та дізнавалися з їхніх розмов, у яких на зміну фразі «Сталін капут» прийшла — «Гітлер капут».
З полону Івана Крапивка звільнили американці аж у 1945 році. В пересильному таборі «Цосен», на сортувальній, радянські енкавеесники не довіряли колишнім полоненим, бачили в них зрадників. Довелося «спокутувати гріх перед Батьківщиною». Тож Іван спочатку працював на авіазаводі в Мінську, аж у 1947-му повернувся до рідної Шаповалівки. Вдома його вже давно поховали — своє прізвище Іван знайшов викарбуваним біля церкви — як безвісти зниклого на початку війни. Про те, що він загинув, писала і місцева газета. Неймовірно, але кохана Олександра чекала нареченого й після війни. Одружившись, вони спочатку жили в рідному селі, а в 1953 році полишили батьківщину, бо тавро полоненого ще довгі роки робило свою чорну справу. Як ті перелітні птахи, сім’я Крапивків шукала прихистку то тут, то там.
Олександра Степанівна 42 роки працювала педіатром. Разом з чоловіком їздила містами Радянського Союзу. Побували на Уралі, де Іван Федорович працював нафтовиком, і в Рибінську, де він був наладчиком на авіазаводі. А останні 25 років, до виходу на пенсію, Іван Федорович столярував на автотранспортному підприємств Тернополя.
Понад 15 років Іван Федорович Крапивко з дружиною живуть у Новоукраїнці, куди їх свого часу перевіз син Олександр. Часті гості в родині стареньких — син, онуки і сусіди, які шанують подружжя за гостинність, душевну щедрість та чуйні серця.
За довге життя Івана Крапивка неодноразово відзначали за сумлінну працю. Але де б не жив, які б слова вдячності не чув на свою адресу, у серці залишався гіркий біль від пережитого. Та, як каже Олександра Степанівна, хто багато терпить, той багато живе.
Мабуть, так. А гіркота ота — від незрозумілої і жахливої своєї участі у тій несправедливій війні, на яку він пішов солдатом, а повернувся військовополоненим...

Олена КОМІСАРЕНКО, Петро МЕЛЬНИК.

Кіровоградська область.

Факт

За даними НКВД, з 1млн. 836 тис. 562 військовополонених, які повернулися додому, 233 тис. 400 осіб були засуджені за обвинуваченням у співпраці з ворогом і відбували покарання в системі ГУЛАГу.

Цифра

За даними військового історика М. Філімошіна, під час війни потрапило в полон і зникло безвісти 4 млн. 559 тис. радянських військовослужбовців і 500 тис. військовозобов’язаних, призваних з мобілізації, але ще не зарахованих до списків військ.

93-річний ветеран Іван Крапивко.

Фото Олени КОМІСАРЕНКО.