Відомий джерелознавець, доктор історичних наук Юрій Мицик (на знімку) видав третій том документів «Джерела з історії Національно-визвольної війни українського народу 1648—1658 рр.». В ньому опубліковано листи, протоколи допитів полонених, універсали 1652—1654 років з архівів Варшави, Кракова, Вроцлава, Мінська, Москви, Києва про військово-політичні події, боротьбу українського народу за свободу й державну незалежність. «Підготовка цього тому відбувалася в часи Майдану і московської агресії в Криму і на Донбасі, — пише у передмові упорядник. — Надто важко морально друкувати джерела ХVІІ ст., коли постійно чекаєш свіжих новин з фронту і особливо, коли вони приходять трагічні». А сам Ю. Мицик (у кінці грудня йому виповнилося 65 років! — Авт.) по-справжньому проявив себе на фронті боротьби за правду, у розвінчуванні радянських та імперських міфів.
Ще у 1669 році гетьман Дем’ян Многогрішний не міг допомогти московським дякам знайти жодного документа, що стосувалися Переяславської ради та договору 1654-го. Ці події через брак джерельної бази вже тоді й упродовж наступних століть обросли тенденційними та легендарними «додатками», фантазіями про «доленосний вибір українського народу», «возз’єднання навіки». Сотні книг написані в такому дусі! Як переконливо доводить Ю. Мицик, не все було так просто і однозначно. На його думку, «не існувало російсько-українського договору 1654 р., тобто завершеного документа, створеного в двох примірниках, котрими сторони обмінювалися» (с. 345). Проаналізувавши присяжні книги, історик дійшов висновку про явну фальсифікацію представниками Московської держави «всеукраїнського референдуму» 1654 р.: списки тих, хто нібито присягав царю, складали на основі існуючих полкових реєстрів. Царські представники нереально швидко об’їздили багато міст і сіл Гетьманщини. У Переяславі, як зазначав у листі від 2 лютого 1654 р. шляхтич Семен Павша, «переяславських міщан гнали до присяги, якій вони дуже опиралися». «На другий день було сповіщено весь київський магістрат і поспольство, аби йшли присягати, — писав цей сучасник події. — Ті дуже впиралися й не хотіли йти, але їх, як бидло, гнали козаки... Його мость митрополит не дозволив присягати, так само, як і отець архімандрит, і все духовенство, пославшись на те, що не мають згоди від константинопольського патріарха» (с. 143). 27 січня 1654 р. чорнобильський протопіп теж писав про це до підстарости: «Чорнобиль зайняв царський стольник Василь Петрович Кікін в четвер... Було крику й плачу, коли до присяги гнали міщан» (с. 139). Чернігівський воєвода Єжи Тишкевич у листі до коронного канцлера від 1 березня 1654 р. сповіщав про те, як з Москви «обіцяють царське жалування й усякі вольності» (с. 150). За його прогнозом, «смерті подібні ці обіцянки».
Деякі документи промовисто нагадують події з так званим референдумом на Донбасі-2014! Російська загарбницька фразеологія не змінилася за 360 літ!
Понад 1200 оприлюднених Ю. Мициком документів у трьох томах істотно доповнюють історію сотень населених пунктів України. Адже згадуються вперше саме у цих друкованих збірках. Видання містять великий масив відомостей про учасників повстань, старшин, полковників, діяльність та позицію українських монастирів, церковних ієрархів. Дослідник увів у науковий обіг сотні документальних сюжетів, що прояснюють складну політичну ситуацію тієї доби.
Чернігів.
Фото автора.
