У нашій історії, як і в нашій літературі, завжди вистачало війн, повстань, політичних інтриг, народних страждань, героїчно-патріотичного мотиву. Трилогія Володимира Шовкошитного «Кров свята» — найкраще тому підтвердження. Романи «Хресна путь» і «Білий Кречет» автор завершив третьою частиною «Боривітри». Як пишуть ЗМІ, ця книжка — справді епопея, з масштабним історичним дослідженням, але зі своїми особливостями.
Читаються «Боривітри» важко. І річ навіть не в кількості сторінок. Суцільний текст із виділеними жирним шрифтом фрагментами документів, листів схожий радше на історичну публіцистику, конспект фактів, ніж на історичний роман. Це або охудожнена історична праця, або формалізована наукова проза з діалогами. Відчувається величезна пошуково-дослідницька робота автора. Це справді потрібно для читача. Зібрані за 10 років свідчення викладено логічно, аргументовано, але, можливо, надто детально — як для художнього твору.
Крім того, збиває з пантелику надмірна «шаруватість» оповіді. Сюжетних ліній небагато: боротьба УПА, відкриття Монумента на честь 300-річчя возз’єднання України з Росією у Переяславі-Хмельницькому, Майдан, долі окремих людей. Загубитися у цих сюжетах неможливо, бо сторінки рясніють датами, конкретними прізвищами, назвами і марками зброї. Але усі епізоди часто порізані і перебиті один одним. Так, за деталізованими фактами і конкретикою, частою зміною героїв швидко втрачається логічний ланцюжок.
Іноді недоречно включаються кількасторінкові сухі історичні довідки. Для історичного роману — це зайве, але актуально для гібрида художнього і документального. Не вистачає присутності автора. Такі глибокі теми історії, тим паче з метою розкриття таємниць минулого (про злочини енкавеесників на Західній Україні, про філософське питання «Чи є життя після поразки?»), очевидно, потребують авторського осмислення, коментування, ліричних роздумів. Вони лунають з вуст героїв уривково і дещо відірвано від поданих фактів.
Оригінально у «Боривітрах» оживають постаті радянських діячів: Хрущова, Кириченка, Підгорного, Шелеста, Брежнєва. Зазвичай до цих наполірованих партійних лідерів ставишся як до музейного минулого України, але у Шовкошитного вони цілком реальні, живі, навіть іноді здатні сумніватися у власній ідеологічній політиці.
Події Майдану описано щиро і по-справжньому, до мурашок по шкірі. Документальність дат і назв вулиць тут не зайва. Одразу пригадуєш власні враження від тих подій і живий біль від тих смертей, невимовний сум шокованого Майдану, молитовну пісню «Гей, плине кача...»
Сама ідея трилогії, частиною якої є «Боривітри», доречна як ніколи. Тут Шовкошитного не зраджує мистецька інтуїція, бо саме зараз така література є корисною для національного самоусвідомлення. Відчувається, що автор писав із бажанням розкрити історичну правду про минуле народу — в проекції на сьогодення.
Назви окремих частин трилогії («Білий Кречет» чи «Боривітри») ще вчора могли здаватися літературною красивістю. Але сьогодні, коли багато людей воюють під псевдонімами, — це просто реальність. У романі звуть Кречетом сотника УПА. Зрештою, і кречет, і боривітер — види сокола, птахи, які селяться разом і захищають своє гніздо від нападів круків. Так і український народ завжди обстоює своє, не прагне чужого. Автор вустами одного з героїв роману проголошує: «Ми — народ-боривітри! Де один не в змозі, там разом — сила!»
Київ.
