Бард-фестиваль пам’яті Володимира Висоцького «Охрипла душа», який раніше проходив у Горлівці, цього року перебрався до Києва.

У Маріїнському парку культури та відпочинку звучали пісні та вірші відомого барда у виконанні горлівських і київських музикантів. Формат пісні, за словами організатора Ігоря Романа, був 1+1, одна пісня Висоцького, одна пісня виконавця.


Сам організатор Ігор Роман — горлівчанин, засновник і директор музично-спортивного клубу «Нова Січ» мешкає в Києві. Переїхав до столиці після полону і жорстоких знущань російських найманців. Тут він продовжує займатися творчістю, крім того, бере активну участь у багатьох благодійних концертах для допомоги воїнам АТО і переселенцям.


А в Маріїнському парку «Охрипла душа» зібрала аншлаг. Під вірші поетеси та сценариста родом з Горлівки Тетяни Малахової, котра працює в Києві, автора відомого вірша «Здравствуй мальчик за серым щитом, выполняющий мерзкий приказ», ті, хто зібрався, і зовсім розридалися.


Після виступу Ігор розповів, як йому живеться далеко від рідного міста. До речі, спілкується горлівчанин винятково українською мовою. «Хочу забути мову злоби, мову людей, які знущалися з мене і сотень моїх земляків» — аргументує свій вибір на користь рідної мови.


— 10 травня минулого року я потрапив у полон. Припускаю, що за доносом мого колишнього працівника, з яким не раз сперечалися із приводу української приналежності, мови, якою мають розмовляти жителі Донбасу.

Тоді, ще в мирний час, я здивовано слухав оди дідусеві Леніну і не розумів, чому молода людина у захваті від пережитків кривавого минулого. Він теж прислухався до моєї української точки зору, але досить своєрідно, — розповідає горлівчанин свою історію зустрічі з «руським міром».


На святкуванні Дня Перемоги торік Ігор разом зі своїми співробітниками займався озвученням концерту на прохання міського голови Євгенія Клепа. Цього самого дня у юрбі він побачив і колишнього працівника, який в останні кілька років працював у Росії, а напередодні «руської весни» з’явився в місті. Очевидно, він і став навідником-донощиком.


Хоча, як зізнається Ігор, він ніколи і не приховував своєї величезної та щирої любові до України й української мови. Тому донощиків могло бути кілька. Як скаже під час катувань один російський військовий, на нього надходило від різних людей 15 доносів!


Добу в будинку виконкому Романа били. Періодично заходили різні люди, чемно читали настанови про любов до російського народу, докоряли за точку зору стосовно України, били й ішли.


Увесь цей час на голові був кульок, що періодично сповзав до рівня шиї і тоді практично не було чим дихати. Поправити його теж не було можливості, руки зв’язали позаду чимось, що завдавало нестерпного болю при кожній спробі поворухнутися. Цей наручник упинався в шкіру, передавлював вени, і руки розпухали.


— Потім у кабінет, де я валявся, привели якогось чоловіка і сказали, тренуйся на ньому, — згадує Ігор.


Зараз він уже може відновлювати страшні події в пам’яті з усмішкою. А тоді він, повністю нерухомий і безпомічний, читав молитви і дуже побоювався за свою родину, над якою обіцяли жорстоко поглумитися.


— Отож, той чоловік, який повинен був на мені тренуватися, ласкаво зі мною розмовляв. Просив зізнатися у всьому і навіть, коли я задихався від кулька на голові, поправляв мені, відкриваючи доступ до повітря.


Роман уже готувався до найгіршого. Адже напередодні вбили Володимира Рибака, гадав, настала і його черга. Але вже зв’язаним розмірковував, що Рибак подвиг здійснив. Захистив прапор ціною життя, «а я ж ніяких вчинків не робив». Він просто не приховував своєї позиції.


Ігор Роман взагалі схильний вважати, що йому щастило від самого початку арешту. Спочатку бойовики хотіли замотати йому голову скотчем, почали перекрикуватися між собою і з’ясувалося — у них закінчився скотч.
Плюс чомусь найманці не били по обличчю. У горлівчанина теж закралася надія, що його залишать живим.


— Мені ні в чому було перед ними каятися, ні в чому зізнаватися. Я давно не мав стосунку до політичного життя, просто виховував у спортивній школі дітей і займався музикою. Про це й їм повторював неодноразово.
Проте, за припущеннями чоловіка і деякими висловлюваннями бойовиків, Ігор зрозумів, що його хочуть звинуватити в тому, що в «Новій Січі» він тренував «Правий сектор» і їх же там переховував. Але довести задумане до кінця постійно заважали якісь обставини.


— Чому мене відпустили? — розмірковує музикант і шахтар у минулому, — друзі, знайомі, відомі люди почали шукати шляхи впливу на цих бойовиків, яких ще можна було приборкати, і наступного дня мене відпустили.
Певна річ, що залишатися в місті більше не було ні бажання, ні сил. І відразу ж у день проведення референдуму Ігор з родиною змогли виїхати, хоча вживали заходів обережності.
— Ви знаєте, мені щиро жаль того чоловіка, який мав на мені тренуватися, — каже Ігор. — Адже він єдиний з усіх не заподіяв мені шкоди. Просто я розумію, він жертва пропаганди про неіснуючий «Правий сектор», який і не доїхав до Горлівки, міфічних та злобних жителів Західної України, всіх марень, що розпалюють ненависть.


Чи криється в душі горлівчанина образа чи злість на своїх мучителів? Щиро відповідає, що простив. «Іноді, щоправда, сни сняться страшні», — сумно посміхається музикант.
Звичайно, в Ігоря душа болить за рідною Горлівкою, за школою «Нова Січ», він її заснував, вклав душу, творчість, енергію. І було багато планів на майбутнє. Плюс до цього нерухомість у Горлівці теж залишилася, хоча за останніми даними, будинок розграбований. Особливо шкода домашню бібліотеку.


— Але я вірю, що обов’язково повернуся. Вірю, що відновиться робота «Нової Січі». Що повернуться наші діти-спортсмени і здобудуть для української Горлівки ще не одну золоту медаль на міжнародних змаганнях зі східних єдиноборств (на цьому спеціалізувалася «Нова Січ»).


А поки «Охрипла душа» з горлівським акцентом звучить із київської сцени.

 

Ігор Роман під час виступу в Маріїнському парку (в центрі).

 

Cліди на тілі від «руського міра».

 

Фото надано автором.