Українська Народна Республіка, що існувала в 1917—1920 роках, упродовж наступних семи десятиліть залишалася забороненою сторінкою історії для громадян УРСР. Комуністична машина зробила все, щоб викорінити згадку про самостійну українську державу зі столицею в Києві, яка об’єднала центральні, західні і східні землі, Крим, а також заселену українцями Кубань та частину Ростовської області. Комісари безжально знищували всіх, хто це пам’ятав.

Під жорна репресій потрапив і Петро Кравченко з Черкащини. Уся його провина — що був українцем і служив в охороні голови Центральної Ради УНР Михайла Грушевського.
Петро Оксентійович народився 1896 року у знаменитому симиренківському Млієві, на хуторі Руденкове. Звідси вирушив у широкий світ, був учасником великих політичних подій, а потім повернувся до батьківської хати і знову вирушив у далекий край уже не з власної волі...
Коли хлопцю виповнилося 17 літ, його забрали до війська. Брав участь в імперіалістичній війні, став унтер-офіцером. Звістку про те, що царя скинули, почув у місті Ржев. Як вірний син своєї землі, усім серцем пройнявся українською національною ідеєю. Коли 1917 року була проголошена Українська Народна Республіка, Петро Кравченко продовжив службу в охороні Михайла Грушевського. Служба відповідальна. Абикого туди не приймали.
Далі — російська агресія, відчайдушна боротьба армії УНР, поразка... Згодом — червоний терор, примусова колективізація, голод, репресії...
У 1922 році Петро Кравченко повернувся на рідний хутір. Відтоді він знову селянин, хлібороб. А ще тесляр, муляр, бондар. Не було такої роботи, яку б не знав чи не вмів. Працював у колгоспі. Одружився. Син і дві дочки виросли такими ж роботящими. Тільки б радіти кожному дню.
Але не для того прийшли червоні загарбники на українську землю, щоб дозволити спокійно жити. Шалено розкручувався маховик репресій. Сотнями тисяч українців кидали до концтаборів за необережне слово або й без будь-якої вини. Восени 1937-го заарештували і Петра Кравченка. Хтось доніс, що був охоронцем Грушевського. Ім’я цього політика і науковця було під забороною, з бібліотек вилучили його книжки з історії України. Адже своїми працями Грушевський доводив велич українського народу.
Дні і ночі ставали дедалі тривожнішими. Тільки й розмов про арешти. Говорили пошепки — боялися. На хуторі Руденкове тоді налічувалося майже 50 дворів. І кожен десятий, ніби за рознарядкою, був заарештований.
— Повернувся якось із роботи, не встиг повечеряти, як у двір зайшли двоє, сказали, що в сільраду викликають, — через багато літ розповідав Петро Оксентійович. — Чого б то, думаю, аж двоє посильних? Усю дорогу йшли мовчки, на розмову мої провожаті не давалися. Світ неблизький, понад 5 кілометрів лісом, полем, селом. «Таки й до тебе добралися, — насмішкувато зустрів мене найзатятіший із тодішніх вершителів селянської долі. — Заходь он до тієї кімнати...» Лиш переступив поріг, побачив сусідів по кутку: Сидора Грицая, Василя Сліпченка, з центру села Миколу Дудника та ще кількох. «Оце прийшов і мій час», — різонуло в душі.
Відправили їх під конвоєм у райцентр, у Городище. Переночували в міліції. Наступного дня привезли в Черкаси. Душ із триста таких, як мліївці, загнали в якусь майстерню. Два дні тримали там. Потім відправили на Київ, звідти ешелонами на схід. Ні допиту, ні суду. Зачитали лише вирок від 25 жовтня 1937 року, що обласна трійка НКВС його, як контрреволюціонера, засудила на 10 років таборів.
Опинився за Байкалом — табір БАМ-10. Поруч — тисячі таких само безневинних невільників. Десять літ каторги, розгул беззаконня, зневага до людської гідності, голод і холод. Вижив, мабуть, тільки тому, що мав міцне здоров’я та був неабияким майстром. Вважав, що йому пощастило, бо таки повернувся в Україну. А під час наступної хвилі репресій з Руденкового забрали чотирьох — й усіх розстріляли.
Репресій зазнала й сім’я Петра Кравченка. Дружину з дітьми вигнали з хати і вислали до Новосибірська. Тільки згодом вони повернулися.
Термін ув’язнення Петра Кравченка закінчився 22 жовтня 1947 року. Замість паспорта отримав довідку. Потім ще понад десять літ ходив по судах, щоб не відібрали хату. Табори і судова тяганина зробили чоловіка інвалідом. Аж у серпні 1960-го поштою прийшла довгоочікувана довідка: вирок постановою президії Черкаського обласного суду від 3 серпня 1960 року скасовано і справу припинено за відсутністю фактів злочину.
Повернувшись додому, Петро Кравченко працював продавцем райспоживспілки. На хуторі не було приміщення магазину, зберігав товар у своїй хаті, сюди покупці приходили за всім необхідним.
Петро Кравченко був справжнім українцем. Завжди залишався чесним перед власною совістю і людьми. Він був найстарішим серед восьми десятків жителів хутора Руденкового. Як ішов Петру Оксентійовичу дев’яносто четвертий рік, із ним зустрівся журналіст Микола Хоменко, а спогади потім опублікував у райгазеті. Безцінну інформацію зберіг і син Петра Оксентійовича — Микола Петрович Кравченко, 1927 року народження. Він зберіг фото молодого батька, документи.
Помер Петро Оксентійович Кравченко 1991-го. У рік, коли проголосили відродження незалежної України, передвісником якої була Українська Народна Республіка. Він відійшов у вічність, коли повернулися ідеали, які сповідував. Коли повернулися до читачів книжки Грушевського, в охороні якого він колись служив.

Володимир ЧОС, краєзнавець.

Черкаська область.

 

 

Петро Кравченко, 1917 рік.

Фото з архіву родини Кравченків.