Оприлюднені нещодавно дані про кількість студентів з України, які навчаються в польських вишах, чесно кажучи, дещо шокували. Адже лише на програмах повного циклу в Польщі навчаються понад 20 тисяч молодих українців. До того ж, за статистикою, це на шість тисяч більше, ніж торік, і в десять (!) разів більше, ніж іще сім років тому.
Сподіваюся, не лише мені, освітянину з майже сорокарічним стажем, ці тенденції здаються загрозливими для галузі і для держави загалом. Бо ми із вами знаємо, як зазвичай швидко деградують населені пункти, в яких закрилися школи, з яких виїхала молодь. А якщо це відбувається в масштабах країни... Особисто я сприймаю тенденцію до збільшення кількості студентів з України за кордоном як попереджувальну «жовту» картку, яку українське суспільство демонструє нашій системі освіти за відсутність змін, за її зміст і якість, за корумпованість.
Колись одна з найкращих у світі систем освіти, вона в принципі такою і залишилася. Ґрунтовність знань, які дають здебільшого наші школи та виші, незаперечна. Але в українських реаліях обсяг знань чомусь аж ніяк не впливає на успішність того, хто ними володіє. За кількістю людей з економічною освітою Україна, напевно, давно випередила провідні країни світу. Проте на рівні української економіки на добробуті громадян це чомусь досі не позначилося. Та й кількість людей з двома-трьома дипломами серед «клієнтів» центрів зайнятості також свідчить: щось із нашою освітою явно не так.
Через природну консервативність система освіти завжди чинила чималий спротив будь-яким змінам. В якомусь сенсі це, можливо, непогано. Бо не завжди те, що пропонувалося змінити, було на краще. Але в наш час всебічної глобалізації, коли постійно продукуються нові ідеї, нові технології, врешті-решт — нові сенси життя, система освіти має бути значно гнучкіша, щоб відповідати цим викликам.
Навіть найкращий університет у наш час уже не може навчити людину чогось один раз і на все життя. У ХХІ столітті, щоб бути успішним, людина має повсякчас оновлювати свої знання. А ще — вміти їх застосовувати на практиці.
Закони для «галочки»
Нові умови життя давно потребують оновлення освіти, її модернізації. Дехто заперечить: мовляв, за роки незалежності освіту у нас реформують майже перманентно. А от нещодавно навіть прийнято закон про вищу освіту, в стадії обговорення ще ціла низка законопроектів. Тобто процес нібито пішов. Так, Закон «Про вищу освіту» справді прийнято. Проте за рік, що минув від часу його ухвалення, імплементований він лише на 20 відсотків. Бо непросто втілити чиїсь наукові теорії в реальне життя, особливо якщо ти їх не підтримуєш. Закон просто не сприймається професійним середовищем.
В оновленні законодавства ми чомусь пішли «власним шляхом» — поставили попереду віз і хотіли їхати. Погодьтеся, якось нелогічно спочатку приймати спеціальні закони, а базовий законодавчий акт — закон про освіту — залишати незмінним. Через це система має вигляд наче пляшка з вузьким горлечком, в яку спочатку запхнули Закон «Про вищу освіту», а зверху тепер намагатимуться втовкмачити законопроекти про науку та науково-технічну діяльність, про профтехосвіту тощо. Як усе це взаємодіятиме в тій «пляшці», якщо базового закону поки що немає?
Ці закони взагалі не для людей, а, як кажуть, для «галочки». Чому вони викликають такий спротив? Та тому, що мають яскраво виражений експертний характер. Перед їх розробкою не було проведено системного дослідження цільових груп, через що ці документи більше скидаються на фундаментальні наукові дисертації. Це суха теорія, яка не враховує реалій життя. Тому ці закони й не сприймаються освітянами — ані в столичній гімназії, ані тим паче в сільській школі зі «зручностями» на вулиці.
Зрештою, люди просто втомилися від змін, які не приносять реального покращення...
Навчання forever
Модернізація галузі мала б розпочатися із прийняття базового законодавчого акта — закону «Про освіту», в якому була б зазначена стратегічна мета сучасної української освіти. А саме — задоволення освітніх потреб громадянина впродовж усього його життя.
Маємо створити єдине інтегроване освітнє середовище, в якому людина виступає як головний суб’єкт (а не об’єкт) освітнього простору. І сама, відповідно до своїх здібностей і вподобань, вибудовує власну траєкторію своєї освітньої капіталізації. А для цього студентам потрібно надати право вільного переходу між різними рівнями освітніх програм та різними спеціальностями — без необхідності обов’язкового відрахування з університету.
Нині освітній простір абсолютно розірваний. Навіть якщо студент хоче перейти навчатися на суміжну спеціальність, обов’язковою умовою його переміщення буде відрахування. Годі й казати, скільки бар’єрів необхідно подолати, щоб перевестися, наприклад, з одного рівня програми на інший. В Європі це не становить проблеми. Але там університети давно стали такими собі інтегрованими освітніми холдингами, і це дає змогу людині переміщуватися як по вертикалі, так і по горизонталі — залежно від своїх потреб.
Не диплом, а «корочка»
А наші виші не те що на потреби людини, навіть на потреби всього суспільства не здатні відреагувати швидко. Ринок праці у нас існує сам по собі, а навчальні заклади — самі по собі. І це, на мій погляд, становить велику небезпеку для української економіки.
А заручниками цієї ситуації стають випускники вишів. Як носії лише теоретичних знань, без досвіду роботи, вони не затребувані на ринку праці. Знання оновлюються кожні два роки, а технології — щороку. Українські виші просто не встигають коригувати свої навчальні плани та й мотивації до цього в них поки що немає.
Наблизити освіту до запитів і потреб економіки здатна так звана кластерна модель взаємовідносин ВНЗ і ринку праці. Спільні майданчики університетів і бізнесу, створені на базі вишів, можуть стати одним із ключових чинників покращення освіти, її «перезапуску». Адже компанії надають не тільки технологічне обладнання та ноу-хау, а й людей, які є носіями цих технологій. Унаслідок студенти, що беруть участь у реальних проектах, на момент закінчення вишу отримують достатній рівень капіталізації, щоб бути затребуваними на ринку праці.
Провідні українські виші вже мають досвід такої взаємодії з великими підприємствами і компаніями. Як показує практика, це істотно підвищує конкурентоспроможність випускників, крім того, сприяє залученню інвестицій. Просто потрібно врегулювати деякі законодавчі лакуни, щоб дати застосуванню кластерів «зелене світло». Інакше українська освіта й надалі не встигатиме за інноваціями, тенденціями і ринком праці.
«Ні» феодалізму у вишах
Проте нову освітню систему неможливо побудувати за старої системи менеджменту та фінансування. Насамперед необхідно збалансувати управління вищими навчальними закладами, щоб влада у ВНЗ не була сконцентрована у руках однієї людини — ректора. Це породжує корупцію. А корупція і несприйняття нового також є однією з причин сьогоднішньої стагнації в нашій освіті.
Наведу лише одну цифру: майже 20 відсотків ректорів українських вишів перебувають на своїх посадах по 30 років. Це ж просто феодалізм! Така система не створює альтернативи, а без альтернативи — немає розвитку.
На моє переконання, необхідно також встановити граничний вік перебування на посадах керівників, науково-педагогічних та педагогічних працівників навчальних закладів. Це значно оновить викладацькі кадри, створить у ВНЗ необхідний баланс між традиціями, досвідом та реалізацією новітніх ідей.
Також пропонується прийняти низку законів, які, на мою думку, зумовлять суттєвий поштовх реформам освітньої системи. Зокрема, щодо впровадження нових підходів до фінансування вищої освіти, дієвої реалізації системи ліквідації інфляції освіти та плагіату як її головного чинника. Проте найголовнішим чинником, який зробив нашу систему освіти неефективною, є повна відсутність мотивації. Без зміни мотивації основних суб’єктів освітнього простору систему освіти змінити неможливо. Саме тому мотивованість учасників освітнього процесу має стати стрижнем кожного з підготовлених законопроектів, що ставлять собі за мету модернізацію і реформування освіти.
Попереду чималий шмат роботи. Але якщо ми нині цього не зробимо, «жовта» картка для освіти перетвориться на «червону». Але вже для всієї нашої країни. Якщо тут не буде належних умов, молодь поїде здобувати освіту за межі України. Тим паче що новітні технології незабаром дадуть змогу здобувати гарвардську чи оксфордську освіту взагалі onlіne.
А от що залишиться тут? Інтелектуальна пустеля?
Базові речі, які дадуть змогу «перезапустити» систему
По-перше, до науки, професійної та вищої освіти не можна підходити як до соціальної сфери. Соціальна сфера — це дитсадки та школи. А вища освіта та наука є потужною складовою нової економічної та інноваційної політики держави. Тому в програмі уряду їх потрібно виключити зі сфери соціальної політики.
По-друге, під час розробки будь-якого освітнього законопроекту незалежні консалтингові компанії через тендерні процедури мають провести опитування цільових груп суспільства щодо сприйняття ними новацій, запропонованих у цьому законі. І лише після цього розпочинати експертну розробку законопроекту. Закон, який не сприймається суспільством, працювати ніколи не буде.
По-третє, ключовими принципами побудови нової системи освіти мають стати такі:
— процес навчання повинен бути процесом власної капіталізації людини;
— диплом, сертифікат чи свідоцтво має бути не самоціллю, а визнанням державою відповідних академічних успіхів людини;
— ліцензія на здійснення професійної діяльності має стати визнанням роботодавцем відповідних професійних компетентностей.
По-четверте, визначити, що реформа системи освіти в Україні повинна здійснюватись не через знищення її окремих елементів, а через їх трансформацію. Реалізація цього принципу зобов’яже і навчальні заклади, і наукові установи переглянути свої функції, завдання та пріоритети відповідно до вимог сьогодення та розпочати нарешті практичні дії із проведення кардинальних реформ.
Олександр СПІВАКОВСЬКИЙ, народний депутат України, перший заступник голови Комітету Верховної Ради з питань науки та освіти.
