Геннадій ДУШЕЙКО: «Мене прорвало через 15 літ»

26 квітня 2016 1644

26 квітня 1986 року я сидів у дворику на Хрещатику, 26, і писав репортаж про черговий здобуток мирного атома — з будівництва Харківської атомної теплоелектроцентралі. Писав звідти вже не вперше, щойно повернувшись із відрядження з Харкова. Писав оптимістично про новітні турбіни для ХАТЕЦ, не відчуваючи ніякої іронії часу. Була гарна погода, і я з добрим настроєм виписував кожен кадр майбутнього телерепортажу, який треба було монтувати для так званого тоді ще кіно. І раптом почувся голос Дусі Колесникової: «Гено! Що ти там пишеш? Хіба не знаєш: зірвалася Чорнобильська атомна!».
Я остовпів. Уважно глянув на колегу і з великим сумнівом став говорити, що такого не може бути. Я допишу цей репортаж. Стільки праці у нього вже вкладено. А в голові вертілося: тільки-но хотів укотре восхвалити нашу атомну енергетику — і раптом така біда...
Нас одразу туди не послали. Хоч я і був репортером «Актуальної камери» та ведучим «Вечірнього вісника». Натомість той, хто командував тоді цими телевипусками, змусив нас ходити по Києву — знімати репортажі про те, що тут усе спокійно. Адже тоді сам Горбачов сказав: «Все спокойно, товарищи. Все спокойно!». От ми й знімали, як спокійно в Києві. Їздили на пляжі — знімали, як там загоряють. Ходили з камерою по місту. То мала бути чесна репортерська робота, як роблять це в усьому світі, скажімо, CNN, BBC та інші, — показати все об’єктивно, без свого ставлення до того. А нас змушували вичавлювати з людей, що все добре. «Ось ми приїхали в Київ... Нам усе тут подобається... У Києві таке чисте повітря...»
Робити це було дуже противно. Дехто нас просто посилав... Люди обурювалися: «Що ж ви показуєте по своєму телебаченню... Невже не відаєте, що трапилося в Чорнобилі?». І нам доводилося опускати очі. Отоді я не витримав і взяв лікарняний. Бо сумління замучило. Було соромно і противно... А тодішнє моє керівництво (не буду називати прізвища) назвало мене дезертиром.
Від того ще больніше стало: який же я дезертир? Ми рвалися в Чорнобиль, а нас не пускали. Кілька колег спробували самотужки, без дозволу нашого начальства, дістатися туди. Їх зупиняли біля Іванкова і відфутболювали назад. Я маю на увазі саме журналістів УТ-1. Керівництво «Актуальної камери» до кінця квітня і в перші дні травня чогось вичікувало. Зате ми широко показували помпезну велогонку вулицями Києва, свято Перемоги — 9 Травня та інші.
Моя душа не могла далі миритися з цим. 13 травня без відома керівництва домовився з начальником нашого Річфлоту Миколою Славовим, щоб він дав нам свій катер-теплохід на підводних крилах — командирський, начальницький. Зібрали кілька журналістів із газет та інформаційного агентства. З телебачення ми були одні: я, Валерій Костилев та звукооператор Андрій. І в такий спосіб ми самотужки туди добралися.
Це був перший у моєму житті справжній репортаж. Ми почали його від київського причалу, де завантажувалися теплоходи і баржі всілякими сипучими та іншими матеріалами, зокрема гравієм. Через Київське море все те прямувало на Чорнобиль. Це нагадувало якусь дорогу життя. Як оту — до блокадного Ленінграда...
Хочу нагадати, що тоді ж Валерій Макаренко, теж самотужки, полетів на вертольоті в Чорнобиль. Ні відряджень, ні наказів, нічого... Лише власна ініціатива та відчуття глибинне, не показне, професійного обов’язку журналіста. Хтось же мав це зробити. Хоча нам казали: «Куди ти лізеш? Ти знаєш, як там страшно і небезпечно». Але ми поїхали. Поїхали, в чому були: легеньких курточках, штанцях, коротше, в цивільному одязі, і висадилися в порту Чорнобиля.
Перші враження були неймовірні. Я подумав, що йдуть зйомки якогось науково-фантастичного фільму про прибульців-інопланетян. Багато що про це нагадувало. Усі ходили в якихось масках та протигазах, в усьому білому, в тапочках... А в нас не було навіть респіраторів. Хоча розуміли: тут, над Чорнобилем, зараз літає вся таблиця Менделєєва. Але ми по-
прямували до станції.
Дорогою туди ми бачили біля Прип’яті молодих солдатиків. Вони там завантажували у вертольоти доломіт та ще якісь спеціальні матеріали, які пілоти скидали на розверзлий реактор. Поки ті були в повітрі, солдатики лежали на траві й загоряли, один сидів на травичці, яка світилася, їв булочку і запивав молоком... Нерозумні діти нерозумного командира. Але й ми не кращі були. Побачили, як шикарно цвіте бузок, наламали великий букет духмяного суцвіття і поставили в себе в каюті на теплоході. І довгенько нюхали його, ідіоти. Це тепер розумієш, як згодом багато хто казав: без смаку і запаху смерть тут ходила. А ми нюхали все те хоча б що... І всюди там працювали люди....
Це був перший мій репортаж, який зняли на кіно. Ми привезли його, проявили і раділи з того, що вдалося зробити. Такий чистий репортаж. Шкода, що він не зберігся. Наші, хто на Москву працював, порвали його на шматки і негайно відправили туди під своїм іменем. І Москва показала...
Не можу не зазначити, що Москва тоді, в ті дні, демонструвала всю свою зверхність, безцеремонність і нахабність як до України загалом, так і до наших журналістів зокрема. Це яскраво демонстрували тамтешні колеги, зокрема Саша Крутов і Губарєв із Центрального телебачення, які працювали на програму «Время». Хоча Саша Крутов — нормальний професіонал. Але ота амбітність московська... бачення нас другосортними дозволяли йому брати наші матеріали, які так важко добувались нашим здоров’ям, і відправляти на Москву під своїм прізвищем.
Ми про це знали і було дуже образливо. Ті хлопці робили собі імідж і кар’єру. Бо ж потім із гіркотою ми читали в «Известиях»: він — герой чорнобильський! Українське телебачення мовчить, нічого не розповідає. Про все... Україна дізнається з новин програми «Время». А це ж були наші матеріали, які ми крутили в себе на УТН (тоді вони називалися «Актуальна камера»). Москва ж давала їх під уже згаданими мною прізвищами.
Часом доходило до анекдотів. В одному з московських матеріалів прочитали: «...И вот на заседание правительственной комиссии ворвался наш герой-репортер Александр Крутов со стрекочущей телекамерой...». Далі можна було не читати, а лише реготати. Бо й діти знають, що відеокамера не стрекоче, вона абсолютно безшумна. Уже тоді мені стало очевидно, куди надалі, в який бік подме вітер масової пропаганди.
А тепер про один курйозний випадок, який свідчив тоді про рівень нашої обізнаності щодо наслідків тої біди та можливого її упередження. Коли ми завершили зйомки в Чорнобилі, а колеги відписалися та нафотографували для своїх видань достатньо знімків, наша група тією ж «Ракетою» Річфлоту поверталася Київським морем до Києва. Відправляючи нас звідти, фахівці, оглянувши наш спецодяг, порадили побільше прогулюватися на верхній палубі, щоб хоч трохи вивітрилися з того одягу нукліди. Ми знали про них, але не розуміли ще їхньої дії. От і «вивітрювали» їх з наших легеньких курточок і штанців. І коли, здавалося, з нуклідами вже покінчено, я спустився в каюту і за якусь мить відчув, як страшенно запекло в суглобі саме на рівні закоченого рукава моєї плащівки. Ну, думаю, все: почалося... Дістала мене радіація... Уже дає знати про себе променева хвороба. Машинально скинув курточку і щосили трусонув нею, щоб позбутися в закоченому рукаві небезпечних нуклідів. А звідти, з пропеченої дірки, випав чийсь недопалок, якого вітром на верхню палубу закинуло мені в рукав... Отой бурий знак на суглобі — перша, але далеко не остання відмітина на моєму тілі про зустрічі з Чорнобилем під час біди.
У кожного з наших чорнобильських побратимів, хто чесно там відпрацював, заробив, а не дістав посвідчення ліквідатора, є найпам’ятніший для нього там день. Чи ніч... Чи година, або навіть кілька хвилин. І саме такі хвилини я пережив з уже покійним, на жаль, чудовим телеоператором Валентином Юрченком, коли ми знімали найжахливішу, мабуть, подію — зведення саркофага внизу, під самим блоком. Стіну, яка відсікала аварійний четвертий блок від третього. Звести її мали у стислі строки.
Це було в підвалі. Ми зайшли туди з дозиметром, поставили камеру і стали знімати. І бачили, як за лічені хвилини туди забігали військові будівельники — партизани, як їх називали. Хапали перфоратори, відбійні молотки,.. їм подавали туди якісь суміші і вони зводили стінку. Дві-три хвилини роботи і вони кидали все й вибігали. Забігали наступні і продовжували роботу.
Ми стояли під стінкою, захищені трохи, і все те бачили. Як сказав дозиметрист, нас ще й стеля трохи захищала. Тож ми зняли респіратори і смалили цигарки. Я сів на свою улюблену чорну папку, яка пройшла зі мною крізь усе журналістське життя, і робив записи. Записував і точили ляси. Похопилися, коли на дозиметри глянули: Боже ж мій! І бігом звідти. А коли заміряли бета-випромінювання, стало страшно. Нас змусили зняти із себе все те, що нам видали: білі штани, куртки, шапочки і взуття.
Валя Юрченко був у своїх улюблених стареньких і розтоптаних кросівках. Коли ми йшли у підвал, він не поміняв їх на видані тапочки. І тепер змушений був зі сльозами на очах розпрощатися з ними: на них 10 рентгенів було. Десь на небезпечний шматочок наступив. Усе те наше вбрання кинули в бачок для знешкодження. Ми лишилися в одних білих кальсонах. І в тому вигляді нас, як арештантів, міряли, що ми нахапалися. Аж потім переодягли і відпустили до Києва.
Я ніколи не забуду Валю Юрченка. Як він працював з камерою, ні на що не оглядаючись. Добродушний, покладистий... Він для мене у ті хвилини був зразком телевізійника з хорошою реакцією за певних обставин, умілим трудягою-оператором, зваженим і безстрашним. Ото він, мабуть, і першим із наших усіх телеоператорів, які чесно відпрацювали в чорнобильському пеклі, пішов із цього життя...
...На перше жовтня 1986 року було призначено пуск першого енергоблока. До того зробили дезактивацію в реакторному залі. Наїхало багато журналістів. Вони заповнили весь блок щитового управління, в якому перед головним пультом управління протягли червону стрічку. Як і все тоді, це теж робилося з помпою.
Ми з Юрою Жуковим, телеоператором, теж прибули туди. І, як усі, чекали на ту подію мало не добу. Бо щось там ще перевіряли. І того ж дня було заплановано скидання з даху останніх уламків небезпечних твелів. Щоб можна було сказати, що не таке вже заражене приміщення самого корпусу Чорнобильської АЕС. Отож і ми вирішили піти туди, на дах, подивитися і зняти, як це робитимуть.
Зібрали нас кілька чоловік для тої роботи. У Юри Жукова був БЕТАКАМ, а в Юри Бордакова — громіздка ЯКАГАМА, з якою швидко по східцях через завали на дах не вибратися. Жуков передумав дертися туди, бо там було 20 чи більше рентгенів, тож Бордаков (телеоператор) попросив у нього камеру. І ми з ним полізли на дах.
Перед тим генерал Тараканов зібрав курсантів двох передвипускних курсів Львівського пожежного училища. Усі вони стояли перед ним у спеціальних фартухах, спеціальних респіраторах і з шоломами, рукавицями і лопатами. Останній раз він каже: хлопці, вам дається 40 секунд, щоб вибігти, набрати лопату, скинути залишки тепловиділяючих елементів у провалля, скинути й лопату і геть назад. За першим усе те повторює наступний. І так далі...
Звичайно, все те ми хотіли зняти. Тож Юра спочатку зробив панораму, потім сконцентрував погляд камери на шеренгу хлопців. Бо мали писати: зараз вони ідуть на дуже ризиковану операцію. Адже ніколи і ніхто у світі не робив ще чогось подібного. Ми знімали їх, але бачили тільки очі, що блищали з-під респіраторів. А що в них на обличчях — невідомо. Тож генерал Тараканов попросив одного з курсантів: «Старик, ну сними хоть маску. Пусть мама увидит...».
Це був симпатичний руденький хлопчина з голубими очима. Він зняв маску, усміхнувся, помахав рукою: «Мамо, все буде добре!». Одягнув маску і вони пішли... Ми зняли ті кадри. Я певен, вони стали історичними. І, мабуть, досі в усьому світі вибігають з лопатами, кидають смертоносні уламки в провалля і поступаються місцем іншому.
Згодом виявилося, що той хлопчина, який, відкривши обличчя, гукнув мамі, що все буде добре, повторно не щільно одягнув респіратор. І коли вибіг на дах з лопатою, ту маску зірвало поривом вітру. Тож він змушений був під час тієї роботи бодай один ковток повітря піймати...
Десь через півроку я зустрів його в одному з чорнобильських госпіталів. Він був худий, просто висохлий. Лікарі сказали: у нього променевий гепатит. Він помирає. Його давно вже немає на світі... Ось така історія... Навіщо був потрібен той кадр? Хто знав... А він же сказав мамі, що все буде добре...
Згадуючи все те, не можу не сказати про цензуру. Вона була. Жорстка і всім зрозуміла, бо її ніхто не приховував. Нам категорично було заборонено називати в репортажах із Чорнобиля абсолютну величину опромінення в берах, рентгенах, бета-випромінюванні. І жодних там гама-альфа... Ніз-зя... Не можна було називати конкретні об’єкти, кількість людей... Усе було, як на війні. Але не це було найбільш небезпечним для правдивої інформації, для об’єктивності. Найбільше обурювала цензура політична. І це в час, коли ми тільки-но навчалися вимовляти слово «плюралізм», від якого ще язик заплітався. І про що не бажала чути цензура. Навіть про те, що для всіх уже було очевидним.
Скажімо, коли ми поверталися першого разу з Чорнобиля, нас вразила порожнеча на Київському морі: ніяких рибалок на човнах чи пасажирських суден. Лише баржі з гравієм, піском та глиною, які прямували на Чорнобиль. От я й написав у репортажі: «Мертвою пусткою віє...». Та ще щось подібне додав. І все те викреслили, зняли... Ніякої мертвої пустки. Нічого наганяти... Коротше, все в руслі бачення Генсека: «Все хорошо, товарищи. Не надо!». Натомість схвально сприймався верхами всілякий безумний кураж. Як того генерала, що спровокував хлопчину на «все буде добре, мамо», чи...
У той день, коли курсанти-пожежники зі Львова скидали з даху електростанції залишки смертоносних твелів, комусь прийшло в голову підняти над вентиляційною трубою ЧАЕС червоного прапора. Звичайно, ми все те зняли. Я з Бордаковим з даху, а Жуков з Костіновим — з вертольота. Зняли детально. Як один із тих хлопців обв’язався прапором, інший притиснув до себе древко і вони подерлися на вершечок труби.
Потім ми запитали тих хлопців: що спонукало їх на такий ризикований крок. Відповіли: кураж! Мовляв, у той день усім чогось не вистачало. Люди були доведені... От і надумали підняти настрій. Всім куражу. І справа не в совковому мисленні. Просто так треба було. Вони й зробили це добровільно. Як оті, хто штурмував ворожі бастіони чи перший вривався на визволену територію. А тут от-от мав відбутися урочистий пуск першого енергоблока, що й сталося через якихось дві години після підняття прапора.
Станція почала давати струм! ЧАЕС увімкнена в єдину енергосистему! Це подія міжнародного значення! Саме такі чи схожі заголовки вже було накидано в блокноти і надиктовано на записуючу апаратуру. Що зробили і ми, телевізійники УТ-1. Я швидко, так, як міг, начитав усе на станції і бігом до начальства — заступника комісії з ліквідації аварії Семенова. Бо голова комісії Щербина перебував у ті дні в Москві. Ви-
просив у Семенова вертоліт. Уже був темний вечір, а такої пори вертольоти з Чорнобиля на Київ не літали. Але екіпаж хлопців-афганців дістав дозвіл на виліт. Ще б пак! Така подія! Чекає Київ! Чекає Москва! Весь світ чекає!
Я подзвонив заздалегідь у Москву, притиснув касету, як щось найдорожче, до грудей і ми полетіли. Згаданий уже Крутов тоді був у Москві, тож програма «Время» чекала цього історичного матеріалу. Для того навіть відкрили релейний канал Київ—Москва. Коли ми прилетіли в Жуляни, програма «Время» вже розпочалася. А нас в аеропорту чекала машина голови Держтелерадіо Миколи Охмакевича, а далі — готова до роботи студія на Хрещатику, 26. Ми вскочили в апаратну, мов якісь привиди — в недезактивованих білих костюмах, ніби з госпіталю.
Хвилюючись, як ніколи, заправили касету. А тут і Крутов вийшов на зв’язок:
«— Гена! Ну что? Получилось?
— Да! Получилось!
— Все! Принимаем! Рассказывай, как там и что!
— Загоняем!
— Отлично, старик! Волосы дыбом! Неужели это все так и было? Ты что! Это гениально! Это шедевр! Все будут потрясены! Счас... Программа «Время»! Мы там оставили место!»
Фу... Слава Богу! Перевели подих, вмикаємо програму «Время». В ефір іде: та-та-та... А счас... Нема-нема... Нема-нема... «А счас вот сообщение из Киева, с Чернобиля...» Якісь давні кадри... Щит управління станції... Ще щось... І голос Крутова: «Вот продолжаются физико-технические эксперименты на Чернобыльской электростанции... Ля-ля-ля... тополя... і все. І жодного слова, жодного нашого кадру. Ми приголомшені... Дзвінок з Чорнобиля: де передача? Ми ж вам вертоліт давали... Весь Чорнобиль дивиться! Тисячі людей! Де матеріал?
Я не знав, що й казати. Лише повідомив: у Москву його відправили. А тут і Крутов вийшов на зв’язок і пояснив: усе робилося по інстанції. Начальство телебачення доповіло про матеріал з Києва Щербині, а той — Горбачову. Ну а той: «как это? Кто это там спешит поперед батьки в пекло? Как это без меня пустили станцию? Запретить!». Ну а нижча інстанція ніби додала: «мы вам еще покажем, Душейко и Крутов... Будете наказаны».
«За що?» — подумалося мені. — Ідіотизм... Дебілізм... Цензура... Яка значно небезпечніша заборони давати абсолютні величини опромінення, в яких ніхто ні бельмеса...
Того вечора 1 жовтня 1986 року в мені щось надломилося. Я був просто спустошений. Потім я показував шматками всі ті епізоди Крутову. Він підтвердив: за таких обставин не можна було давати... Дали, коли приїхав Щербина. А потім станцію ще раз закрили і відкрили після якихось доробок. Знову повідомляли... Але вже без мене. Я перестав туди їздити. Бо на багато років у душі залягла якась чорна дірка... Провал... Не міг і не хотів я туди більше їхати... Правда, все-таки довелося ще побувати там, коли працював в інформагентстві «Чорнобильінтерінформ». Але то вже була не та... не репортерська робота...
Більшість із того, що я оце розповів, мало кому відоме. Воно не звучало ніде в ефірі, не оприлюднено в газетах чи журналах. Мені не хотілося згадувати про те. Хіба що інколи десь так — за столом, у вузькому колі друзів. А на широкий загал не виносив. Хоча й просили мене: напиши. Опублікуємо...
Мене прорвало через 15 літ. Саме до 15-річчя Чорнобильської трагедії на нашому телебаченні готувалася велика програма. Зібралися мої чорнобильські побратими, хто чесно працював там у ті страшні дні. Зібралися в студії на УТ-1, де народжувалась і нажила слави «Актуальна камера», де я власне, провів свою молодість, кращі роки творчого життя. Але на те зібрання мене не запросили. А перед цим було розформовано об’єднання «Громада», де я працював. Розформовано президентом Національної телекомпанії — паном відомим, прізвище якого навіть не хочеться згадувати. Як не згадують у Центральній Америці Колумба, котрий приніс туди стільки нещасть для аборигенів.
Передачу з того зібрання я дивився вдома по телевізору. Був схвильований: все-таки побратими зібралися, з якими не раз бував у тому пеклі. Є що згадати. Навіть чарку налив, поставив перед собою, щоб пом’янути... Бо ж мали згадати всіх: живих і тих, хто не дожив до того 15-річчя.
Не згадали... І я подумки запитував їх: «Валеро... Гришо... Що ж це таке? Ми ж там разом були... Пашо... Наташо... Невже про мене геть зовсім забули?».
Переглянув ту передачу і не витримав... Подзвонив одному, а той трубку кинув. Ну хіба не козел? Додзвонився до іншого, а він і каже: «Гено! Ми про тебе весь час згадували. Постійно... Різні епізоди...».
Потім дізнався, що той пан — президент телекомпанії — наказав усі згадки про мене вирізати, що й було зроблено під час монтажу передачі. От і вийшло, як у Шевченка: «Ніхто не гавкне, не лайне, так наче й не було мене...».
А я ж там був. І не раз, і не два. І не завжди екіпірований. Та хіба ж тільки я... Часом на всіх спецодягу не вистачало. Он на одній із фотографій нам грамоти вручають. Це там, на станції... Забув, з якої нагоди. Стоїмо веселі, хто в чому, ніби на Хрещатику. І ніхто не звернув увагу на ту браваду, що нехтувала навколишню небезпеку...
Було, було... Кожна зйомка тоді супроводжувалася якимось хлоп’ячим зухвальством. Часто-густо не завжди розумним чи поміркованим. Бо то було ще й якесь професійне змагання: хто перший... Хто яскравіший кадр піймає... Гасали в Чорнобиль наввипередки. Приїхали, відписалися, змонтували, дали хутенько в «Актуальну» і наступного дня знову шлях на Чорнобиль лежав. Часом робили це через «не можна». Бо не можна було так часто їздити у відрядження. Та ще й такі, щоб походити там, роздивитися, що і як... Кожен із нас вихоплював просто «з печі» оті гарячі цеглинки — фрагменти образу біди і тих трудових буднів — подвигу ліквідаторів, які прагнули якнайшвидше приборкати розгул ядерного монстра, внести спокій у серця не лише українського люду, громадськості, яка хотіла бачити все те на екрані телевізора. От ми й старалися. Сьогодні, скажімо, я, завтра Паша чи Валерій. Старалися-змагалися в оперативності. Та в наближенні до того пекла. Щоб в якійсь екстремальній ситуації знайти найкращу, свою точку зйомки і подати рукою оператору знак готовності, щоб потім з екрана люди почули: «Ось тут я стою за два кроки від...». Ось чого ми хотіли добитися. Ось яким було те хлоп’яцтво і бравада куражу.
Нині згадуєш усе те і думаєш: Боже, як же тоді шарахало по нашому здоров’ю. То потім усе те ми відчули. То коліна дали про себе знати, то суглоби: інколи на милицях доводиться ходити. У моїх суглобах не бракує добра з таблиці Менделєєва. Тепер розумію. А тоді... Їздили... Жартували... Навіть кепкували один з одного. Але то були елементи здорового суперництва і професійної чесності.
Часом заходить мова про статус ліквідатора, про якісь нагороди. Що тут сказати. Усе те робилося за старою, совковою системою: списки складалися десь там, у кулуарах. Не скласти їх не можна було: закон спеціальний прийняли, щоб надати статус усім, хто там працював. Інша справа з нагородами. Ось тут і гадали: що і кому дати. Писарю, скажімо, треба медаль... Валерію — теж... А Душейку і грамоти достатньо... Чи навпаки. Тут не забували про службовий ранжир та хто до кого стелився.
Хіба ж ми не знаємо, які тоді рознарядки існували. Відзначився в соцзмаганні якийсь колектив — і пішло-поїхало: директору — орден Леніна, головному інженеру — Жовтневої Революції, а роботягам — кому «Знак Пошани», а кому і почесної грамоти достатньо. Так і з багатьма чорнобильцями вийшло. Дехто посвідчення випросив. Комусь липові документи допомогли. А хтось просто купив його. Дехто далі Іванкова не був, але став ліквідатором першої категорії, а відтак — інвалідом другої групи. З глузду з’їхати. І псевдогероям не соромно дивитися в очі тим, хто справді позбувся в Чорнобилі здоров’я.
Серед тележурналістів такі випадки — рідкість. Бо ніхто в одиночку туди не їздив, тож обдурити не можна. Та й товар лицем треба було показати, незважаючи на те, були чи ні в тебе відрядження. Мені за моє посвідчення другої категорії не соромно. Воно підтверджене багатьма штампами і печатками чорнобильських лікарень...
Варто згадати, що дехто заробив ті документи вже аж коли
ЧАЕС утихомирили і там було безпечно працювати. Нашому братові часом усілякі оказії допомагали. Маю на увазі хоча б приїзд із концертом у Чорнобиль Алли Пугачової. Її супроводжувала велика телегрупа: ПТС, освітлювачі, редактори... Через роки дізнаюся, що вони — ліквідатори першої категорії, а отже, в них друга група інвалідності. Такої честі удостоїлися, як стало відомо, барабанщик примадонни та весь гурт дівчат з її підтанцьовки. Отакий ідіотизм...
За 28 літ роботи в системі Держтелерадіо України я набачився всілякого ідіотизму доволі. Але руки з мікрофоном не опускав. Бо щоразу перемагала любов до професії, без якої я себе не уявляв...
2004 рік.