Такого пам’ятника кобзареві немає більше ніде не тільки в Україні, а й у світі. Портрет Олексія Чуприни вибитий на дикій гранітній скелі над Россю, оберненій півколом до брами колишнього княжого замку, поряд з портретом Тараса Шевченка та козаком на коні.
Ці унікальні зображення на камені — робота відомого на Корсунь-Шевченківщині краєзнавця Михайла Масла, приурочена до 500-ліття українського козацтва. Саме кобзар Олексій Чуприна (на знімку) багато років натхненно співав славу козакам.
Колоритна постать Олексія Чуприни запам’яталася багатьом відвідувачам могили Тараса Шевченка на Чернечій горі у Каневі, де він грав Кобзареві «Думи...», «Повій, вітре, на Вкраїну» чи народні думи та пісні. Грав понад двадцять літ.
Отаким — суворим на вигляд, з кошлатими бровами, довгими вусами та бородою, у старовинній рудій свиті, поли якої були всипані різними значками, полотняній вишитій сорочці, хромових чоботях, зі старезною бандурою та невеличким дерматиновим чемоданчиком у руках — уперше переступив він поріг редакції районної газети. Було це 1970-го чи наступного року. Журналісти через родичів з його рідного Гарбузина передали прохання заїхати, бо Чуприна бував у селі нечасто. То в Каневі всю весну, то у Львові, то в Ленінграді виступав.
Олекса Сергійович розповідав про свої мандри, зустрічі з відомими українцями, з туристами, про їхні враження від його співу. Показував значки — подарунки туристів з усіх кінців планети. В редакції він охоче співав. Брав до рук бандуру (як сам казав «бувалу у бувальцях»), одягав на пальці правої руки спеціальні кобзарські «нігті» — і бандура сумувала, гнівалася, дзвеніла ніжно або рокотала урочисто в унісон зі словами кобзаря. Здавалося, співає вона голосом його серця. Завжди виконував щось на слова Тараса Шевченка, а ще «Плавай, плавай, лебедоньку», «Ой, три шляхи широкії», старовинні думи про козацьку долю, турецьку неволю та панську наругу.
Коли Чуприну питали про вік, він жартував, що вже за сто, але зазначав, що день народження святкує раз на чотири роки. Бо народився 29 лютого 1908 року у селі Гарбузин біля Корсуня. Працювати почав шахтарем на Дніпропетровщині. З 1935-го служив в армії. Пристрасть до бандури відчував ще замолоду, вчився у кобзарів Павла Качана, Миколи Минківського. Перед Другою світовою війною його запросили до Сочі, де Чуприна виступав перед великими аудиторіями у філармонії, у санаторії.
З бандурою Олекса Сергійович пройшов усю війну. Побував на різних фронтах, робив помітки про це на зворотному боці деки. Були там і Сталінград, і Корсунь-Шевченківська битва. Був Чуприна зв’язковим стрілецької бригади і заслужив чимало бойових медалей та орден Вітчизняної війни. Розповідав Олекса Сергійович, як у Сталінграді бандура врятувала йому життя. Осколок снаряда влучив у деку і застряг там, не зачепивши солдата.
Вийшовши на пенсію, Олекса Чуприна повернувся до Гарбузина і мешкав з матір’ю. Потім збудував власну хату. Але популярність кобзаря була така велика, що він частіше бував у роз’їздах. Народний митець був членом Всеукраїнської спілки кобзарів.
У 1988-му у Корсунь-Шевченківському районному будинку культури вшановували Олексія Чуприну з нагоди його 80-ліття. Привітати ювіляра з’їхалися знамениті кобзарі з усієї України — і незабутнє свято кобзарського мистецтва на багато років залишилось яскравою подією в культурному житті Надросся.
Не стало старого кобзаря 8 травня 1993-го. Як він і заповів, поховали його у Каневі на старовинному козацькому цвинтарі поблизу Чернечої гори.
В історичному музеї Корсунь-Шевченківського історико-культурного заповідника експонується вітрина з особистими речами Олекси Чуприни. Серед них одяг і друга його бандура, подарована йому у 1977 році Музичним товариством України. У фондах заповідника є колекція з предметів, що стосуються життя і творчості колоритного народного співця.
Була спроба створити музей Олекси Чуприни у Гарбузині, в його хаті. Товариство «Просвіта» навіть відкрило спеціальний рахунок для збору коштів на викуп хати у родичів, а потім влаштувало урочисте відкриття музею. Однак пізніше спільну мову з ріднею знайдено не було і деякі експонати передали в Гарбузинську школу. Там нині діє меморіальний куточок відомого земляка.
Знамениту фронтову бандуру син кобзаря Тарас після смерті батька передав Корсунь-Шевченківському історико-культурному заповіднику, але потім забрав назад. На жаль, нині доля інструмента невідома.
Черкаська область.
Фото з архіву Людмили ЯРОВОЇ.
