або Чому російсько-українські війни — не регіональний конфлікт, а прояв цивілізаційного протистояння*

У похід за «київську спадщину»

Війна 1492—1494 рр.

Нещодавно сотні людей подивилися у соцмережах відео, зняте під час шовіністського маршу в Москві. Молодчики, крокуючи колоною містом, викрикували: «Всех хохлов в состав России! Нам мало Крыма! Мариуполь — русский город, Киев — русский город» і далі по списку. Називаючи «русскими городами» Таллінн, Варшаву, Берлін і Стамбул, горланили: «Наши МиГи будут в Риге, танки — в Праге». Їм би навести порядок на своїх занедбаних територіях — у РФ зростання кількості збезлюділих районів вже становить загрозу національній безпеці. За даними перепису 2010 р., сотні сіл і містечок, навіть тих, що за 200—300 кілометрів від столиці, залишилися тільки на мапах. Вони існують у кадастрах, на папері, а насправді є віртуальними. Лише за правління Єльцина в Росії зникли 20 тис. населених пунктів. Та й там, де ще теплиться життя — похилені ізби, розвалені церкви, неорані поля, які автору цих рядків довелося бачити і на Псковщині, і в Карелії, і навіть поблизу Санкт-Петербурга.
Навіщо народу, який не здатен обробити власний город, чужі землі? І звідки у нього ген загарбника — певно, від войовничого і жорстокого Чингісхана, якого на світові простори із забайкальських степів вигнала небувала посуха й жадоба влади та чужого добра? За визначенням київського історика Леоніда Залізняка, так зване збирання руських земель московські правителі й нині проводять східними методами.
Претендуючи на питомі київські землі, у 1492 р. Москва розпочинає війну проти Великого князівства Литовського і Руського, до складу якого входили такі українські землі, як Чернігово-Сіверщина, Київщина, основна частина Волині та Східне Поділля. Ця держава була конфедерацією місцевих земель, кожна з яких зберігала свої особливості. Характерно, що у Литовському князівстві кодекс законів «Руська правда», складений у Києві в XІ—XІІ ст., виконував таку ж роль, як у середньовічній українській державі, а державною мовою тут була руська (українська) мова.
— У 1480 році кордон між Московією та Великим Литовським князівством проходив лише за 150 км від Москви, — розповідає доктор історичних наук Віктор Брехуненко. — Намагаючись його відсунути, московський князь Іван ІІІ перший свій удар спрямовує на Чернігово-Сіверську землю, в межах якої були такі міста, як Гомель, Стародуб, Брянськ, Курськ, Путивль.
Бойові дії 1492—1494 рр. можна назвати першою гібридною війною, готуючись до якої, Москва переманює на свій бік князів, що мали межовий статус, які за угодою 1449 р. хоча й визнавали зверхність великого литовського князя, але мали право вийти з неї. До того ж Іван ІІІ, з метою відволікати сили противника, укладає союз з кримським ханом Менглі-Гіреєм, спрямований проти Литви і Польщі. Підтримувані Москвою кримчани у 1482 р. здійснили перший страхітливий похід на Київ і спалили його. Чергові їх напади унеможливили перекидання в район бойових дій, які вели три московські армії, війська українських князів. За підсумками війни Литва втратила верхів’я Оки з містами Перемишль, Козельськ, Одоїв, а також Вязьму. Тоді ж сторони зобов’язалися надалі не переманювати князів з їх землями, а Іван ІІІ після підписання мирного договору, названого «вічним миром», який за московською традицією буде багато разів порушено, видає за великого литовського князя Олександра свою доньку Олену, яка згодом стане ще одним елементом гібридної війни північної деспотії проти цивілізованого світу.

Війна 1500—1503 рр.

Нині дедалі частіше згадують слова канцлера Німеччини Отто фон Бісмарка про те, що «Угоди з Росією не варті й паперу, на якому написані». Він добре знав, про що говорив, адже у 1859—1862 рр. був послом Прусії у Санкт-Петербурзі, де вивчив усі тонкощі російської дипломатії. Ще з часів Івана ІІІ чи й більш ранніх, тут головне правило — ніяких правил.
Незважаючи на підписання у 1494 р. «вічного миру» з Литвою, за шість років Московія оголошує нову війну Великому князівству Литовському і Руському.
— Приводом до війни стало релігійне питання, — продовжує розмову Віктор Брехуненко. — Іван ІІІ звинуває Олександра в тому, що він схиляє Олену до католицизму та переслідує православних. І хоч звинувачення були абсолютно надуманими, вони мали виправдати порушення мирного договору.
Москва спромоглася відправити проти супротивника три війська загальною чисельністю до 50 тисяч вояків. Наступ розвивався успішно і невдовзі загарбники захоплюють Брянськ, потім Новгород-Сіверський, Стародуб, Чернігів, Гомель, Любеч.
— Путивль, який запекло оборонявся, бо не бажав жити «під Москвою», — зазначає історик, — взагалі довелося спалити. Значна частина населення названих міст покинула свої домівки, перебравшись на незахоплені московитами землі. Зокрема, з 23 тогочасних боярських родин Брянська лише три залишилися на місці, в п’ятьох стався розкол, інші виїхали з міста.
— Уже тоді Москва випрацювала дві стратегії війни зі своїми сусідами, — продовжує Віктор Брехуненко. — По-перше, це формування промосковської «п’ятої колони» в середовищі імовірного противника, а по-друге, подання своєї агресії за внутрішній конфлікт.
Ці самі стратегії задіяні і в нинішній війні Росії з Україною. РФ з перших днів нашої незалежності вкладає мільйони доларів у формування «п’ятої колони» в Криму, східних та південних областях, фінансує різні проросійські організації, що ховалися під личиною центрів культури, розпалює релігійні конфлікти, пропагуючи нетерпимість до представників інших конфесій. Не випадково на Донбасі була створена і нині воює «Российская православная армия», для бойовиків якої всі, хто не «московского патриархата», вороги. Нещодавно пастор з Донецька Олександр Хомченко, якого жорстоко катували в застінках так званої «ДНР», дав свідчення у Брюсселі. Там перед засіданням у міжнародному суді в Гаазі відбулося попереднє слухання справи про злочини російських військових в Україні. Пастор розповів, що його схопили, підвішували на дибу та протягом кількох днів тричі виводили на розстріл тільки за те, що він разом з представниками різних конфесій — УПЦ Київського патріархату, греко-католиками, католиками, мусульманами, парафіянами церкви «Слово життя» у 2014 році молився в центрі Донецька, який вже захопили російські терористи, за мир в Україні.
У ході війни 1500—1503 рр. московити отримали значну перемогу в битві при Ведроші. У підсумку Чернігово-Сіверщина та східна частина Смоленщини опинилися під орудою Москви, що означало великий успіх останньої. Тепер кордон між Литовським князівством і Московією проліг за 100 км від Києва.
— Крім того, великий литовський князь Олександр був змушений піти на значну ідеологічну поступку — погодився на титулування у договорі Івана ІІІ як «государя усієї Русі», що наснажувало Москву на подальшу експансію українських та білоруських земель, — зазначає Віктор Брехуненко.

«Перемир’я уклав лиш для того, щоб дати військам відпочити»

Війна 1507—1508 рр.

Так Іван ІІІ писав свого часу в інструкції послам до кримського хана Менглі-Гірея. Нову війну за «київську спадщину» Москва, спекулятивно піднявши прапор захисту православної віри, традиційно розпочала першою і вдарила по Полоцьку і Смоленську. Одночасно з бойовими діями всіма силами підживлювала незадоволення руського (українського) князя Михайла Глинського політикою Литви і його бажання «відібрати велике князівство з рук Литви й вернути Русі, як перед тим бувало споконвіку, та відновити Київську державу».
— Москва намагалася руками Глинського ослабити свого противника. Навесні 1508 р. з північної столиці та Великих Лук у напрямку Смоленська вирушило два війська загальною чисельністю 50 тис. чоловік. Ще 20 тис. вояків були споряджені на допомогу Глинському. Перед тим Василь ІІІ присилає до повстанців свого дядька Губу-Моклокова, обіцяючи московську підтримку, — продовжує розмову доктор історичних наук. — Як і в попередніх війнах, він робив наголос не на генеральній битві, а на провокуванні внутрішніх усобиць. А отже, викристалізувалася головна вісь московських загарбницьких стратегій — прообраз сучасної гібридної війни.
Після боїв під Мінськом, Слуцьком, Оршею, Вязьмою та іншими містами, стало зрозуміло, що жодна із сторін не може завдати вирішального удару. За новим «вічним миром», підписаним у жовтні 1508 р., Москва погодилася повернути Любеч та кілька дрібніших міст, більшість території Чернігово-Сіверщини залишилися за нею. Князь Глинський зі своїми прибічниками відступив до Московії.

Війна 1512—1522 рр.

Наступні чотири роки з моменту закінчення збройного протистояння між Литовським князівством і Московієї минули у приготуваннях до нової війни.
— Військові дії знову ж таки першою розпочала Москва, що марила захопленням Смоленська і воліла залишити за собою Чернігово-Сіверщину, — каже Віктор Брехуненко. — Та ще й використала традиційні зачіпки. Нібито у Литві переслідують православних і погано обходяться із вдовою Олександра — Оленою.
На зламі 1512—1513 рр. Василь ІІІ спробував оволодіти Смоленськом, але втратив чотири тисячі війська і відступив. Це місто він знову штурмує влітку. Тоді у складі московських військ вперше перебували найманці з Європи — італійці та німці. Особливу важливу роль зіграла поява європейських артилеристів. Щонайменше 300 гармат підтримали облогу Смоленська, що завершилася капітуляцією 31 липня 1514 р. Тоді Василь ІІІ пообіцяв смоленцям зберегти всі привілеї, натомість місто пограбував, усе золото й срібло із замку і костелів вивіз, захисників полонив.
Цю історію слід пам’ятати усім, хто радий купитися на солодкі обіцянки нинішніх урядників Москви. Як й іншу — історію князя Глинського, якого Василь ІІІ кинув до в’язниці, бо той, розчарувавшись у місцевих порядках, захотів повернутися додому, в українські землі.
— Славетною сторінкою української, литовської, польської і білоруської зброї стала перемога союзного війська під командуванням руського князя Костянтина Острозького над московською армією чисельністю 40 тисяч 8 вересня 1514 р. під Оршею, — наголошує Віктор Брехуненко. — По шести годинах битви з супротивником, що значно переважав чисельно, було покінчено. Упродовж всієї ночі тривала погоня. Точно невідомо якими були втрати московського війська, щонайменше десять тисяч. Багато хто потрапив у полон — серед них 11 князів, багато бояр. З боку Острозького, який вдало маневрував і зумів вибрати оптимальну тактику бою, загинуло до 500 вояків.
Коли досліджуєш історію російсько-українських війн, постійно натрапляєш на події і факти, які повторюються в нашому часі. Після битви на Орші Василь ІІІ відмовився викупити своїх полонених і сказав, що вважає їх усіх загиблими. Нині російські правителі теж з легкістю відмовляються від своїх загиблих і полонених солдатів.
— Перемога під Оршею не змогла перебити втрату Смоленська, — підкреслює історик. — Повернення міста довелося чекати майже сто років. Слід зазначити, що в ході кампанії 1512—1522 рр. вперше в московсько-литовських війнах було використано тактику випаленої землі — загарбники все навколо руйнували й спалювали, людей страчували, інших вивозили. Іще один штрих — у ці роки вперше у військових операціях проти Москви, як затятого ворога, бере участь українське козацтво. Таке ставлення степові лицарі успадкували від українських князів і шляхти.

ДАЛІ БУДЕ.

* ПРОДОВЖЕННЯ. ПОЧАТОК У «ГОЛОСІ УКРАЇНИ» ЗА 18, 25 ТРАВНЯ 2016 Р.

Довідково

Брехуненко Віктор Анатолійович — доктор історичних наук, професор, завідувач відділу теорії і історії археографії та споріднених джерелознавчих наук Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського. Автор понад 50 наукових праць, опублікованих в Україні, США, Франції, Польщі, Росії. Серед них «Стосунки українського козацтва з Доном у XVІ — середині XVІІ століття» (1998), «Взаємини козацької спільноти Східної Європи в XVІ — середині XVІІ ст., «Московська експансія і Переяславська Рада» (2004) та інші. Цього року у співавторстві з Володимиром Ковальчуком, Михайлом Ковальчуком, В’ячеславом Корнієнком видав книгу «Братня» навала. Війни Росії проти України XІІ—XXІ ст.». Тисячу примірників науково-популярного видання передано на фронт українським бійцям.

ФАКТ

Князь Костянтин Іванович Острозький (бл. 1463—1533) належав до одного з найславетніших українських родів. Один із найвидатніших полководців XVІ ст. Виграв 60 битв із татарами, турками, московитами, дві програв. Великий князь Литовський Жигмонт призначає його великим гетьманом литовським, тобто головнокомандувачем усіх збройних сил держави. Меценат. Будував храми, допомагав монастирям. Протягом тривалого часу фінансово підтримував Києво-Печерську лавру, де його поховали. Є свідчення, що надгробок на його могилі зберігався аж до 1941 року. Син Василь-Костянтин Острозький (1527—1608) був київським воєводою, увійшов в історію української культури як визначний меценат, засновник Острозької академії.

 

Литовська артилерія перетинає Дніпро понтонним мостом. Фрагмент картини «Битва під Оршею» невідомого автора XVІ сторіччя, можливо, очевидця битви.