*ПРОДОВЖЕННЯ. ПОЧАТОК У «ГОЛОСІ УКРАЇНИ» ЗА 18, 25 ТРАВНЯ, 1 ЧЕРВНЯ 2016 Р.
Війни 1534—1537, 1558—1583, 1579—1582 рр.
Без осмислення причин, перебігу та наслідків московських війн XVІ ст. проти Великого князівства Литовського і Руського, важко зрозуміти історію нашої держави. Москва знову і знову нападала, спустошувала чужу територію, захоплювала чужі міста, стверджуючи: «Ті міста — наша предковічна отчина, а окрім них і Київ, і Волинь, і Полоцьк, і Вітебськ, і всі міста руські (тобто українські. — Авт.). На початку 1560-х років Іван Грозний вперше заявив, що «Корона Польська і Велике Литовське князівство — наша отчина».
Якщо у роки перемир’я Литва створила державний статут (основний кодекс права), розпочала книговидавництво, вела будівництво, то сусідня держава-загарбник постійно готувалася до нових збройних сутичок та збільшувала армію. Політика Москви з тих часів зовсім не змінилася. І, судячи з розпалених Росією конфліктів у Придністров’ї, Грузії, Україні, Сирії, ніколи не зміниться, як не зміниться генетичний код цієї агресивної держави-загарбника.
— У 1547 р. московський князь Іван ІV (Грозний) був проголошений царем, — продовжує розповідь Віктор Брехуненко. — Втім, і Литва, і Польща навідріз відмовилися визнавати за ним цей титул, що піднімав міжнародний престиж правителя і держави.
Характерною особливістю війн 1534—1537, 1558—1583, 1579—1582 рр. став жахливий московський терор. Коли взимку 1563 року 60-тисячне військо московитів захопило Полоцьк, який обороняли 6 тисяч захисників, його мешканців, а не тільки вояків, піддали страшним мукам — різали, виколювали очі, рубали голови. Таке поводження із захопленим населенням чи з полоненими стало для московитів, а нині апологетів «русского мира», звичним.
У цей період бої з перемінним успіхом велися під Стародубом, Новгород-Сіверським, Великими Луками, Торопцем, Мозирем, Чорнобилем, Кривичем тощо.
— Побоювання бути завойованими деспотичною сусідкою, зневіра у можливість зупинити московську агресію власними силами й повернути втрачені території спонукає українських князів підтримати Корону й погодитися на Люблінському сеймі 1569 р. на унію Польщі та Великого князівства Литовського і Руського, — зазначає Віктор Брехуненко.
Поява на мапі Європи Речі Посполитої стишує хід війни, хоч бойові дії, в яких дедалі активнішу участь беруть українські козаки, ще тривають, вдається відбити Полоцьк і частину Лівонії.
— Довготривала московська війна не лише дала поштовх для зростання чисельності козацтва, підштовхнула короля до створення легальних козацьких формувань, а й закріпила у лицарському середовищі сприйняття московитів як супротивника, — резюмує історик.
Взяти Москву Сагайдачному завадив польський сейм
Війна 1618 р.
Російська, як і радянська історіографія вперто замовчували факт козацько-московської війни 1618 р. і штурму гетьманом Сагайдачним Москви, адже він вщент руйнував міф про братерство двох сусідніх слов’янських народів — рідні по крові й духу ніколи не воюють, воюють вороги. У 1617—1618 рр. польський королевич Владислав, який претендував на московський престол, зробив останню спробу сісти на ньому. Але зі своїм військом опинився під загрозою полону. По допомогу король звернувся до козаків, що мали славу однієї із сильніших армій Європи. Сагайдачний (переможець турок на Чорному морі) зі своїм військом погодився взяти участь у кампанії не лише тому, що сейм на знак подяки гарантував розширення прав українського народу, а й волів поквитатися з сусідами за їх лицемірство та завдані кривди Києву.
На початку літа 1618-го добре підготовлене 20-тисячне військо рушило до кордонів Московської держави. Козаки спустошують околиці Калуги, штурмують Путивль, Єлець, Лівни — у Єльці беруть у полон царське посольство на чолі з послом Степаном Хрущовим, піддячого Семена Бредихіна та 50 кримських татар й захоплюють чималі гроші — 30 тисяч, ймовірно, данину, яку везли московити кримському хану.
Інші міста — Лебедянь, Данков і Скотин — здаються на милість полковника Михайла Дорошенка, майбутнього гетьмана реєстрового козацтва. Сагайдачний шукав битв, прагнучи знищити якомога більше живої сили ворога, і здобуває Касимов, Каширу над Окою, Буцьки, Білоярський Город, Романів, Матвіїв Город та ін. В одному з боїв, уже під Москвою, гетьман, що був надзвичайно сильною людиною, одним ударом буздигана — бойової булави — звалив на землю разом з конем воєводу Бутурліна (чи це предок боярина Бутурліна, який віз у Переяслав Богдану Хмельницькому булаву, та не довіз — з неї зникло дорогоцінне каміння, довелося виготовляти нову).
У грамотах до донських козаків та бояр цар називає поляків і козаків «недругами и разорителями» і наголошує: «невинная крестьянская кровь от литовських людей и от черкас проливаетца и святые божии церкви от них оскверняютца и разряютца» (мова російського оригіналу того часу). Написано так, наче мова йде не про християн-православних, одновірців з московитами, що складали значну частину війська, а про іновірців-мусульман.
Союзницькі польська й козацька армії об’єдналися у Тушині. Там на військовій раді було й вирішено штурмувати Москву 14 жовтня, на Покрову.
— Побутує думка, що Сагайдачний, а він сам ретельно готував військову операцію, відмовився йти на штурм у велике релігійне свято, — каже кандидат історичних наук Раїса Іванченко. — Втім, відомо, що два перебіжчики з об’єднаного табору повідомили царя про деталі наступу, і в Москві до нього добре підготувалися. Запорожці висадили в повітря Острозьку браму, пішли на штурм, але, зустрівши відчайдушний опір, змушені були відступити.
— Сагайдачний, який був одним із найвидатніших полководців Європи, безперечно, взяв би Москву, — продовжує Раїса Петрівна. — Але поляки в бій не вступили, вимагаючи від королевича видати заборговане жалування, вони відійшли від столиці й отаборилися між Серпуховим і Бовськом. Водночас сейм зажадав від Владислава закінчення воєнної операції, оскільки сплив тримісячний термін, відведений сеймом для неї.
Сагайдачний, зрозумівши, що Владислав у бій не рветься, відійшов на південь, здобув Коломну, потім зайняв Серпухов і Калугу, його загони заходили далеко за Москву і Оку, що створювало невигідне тло під час підписання мирного договору між Москвою і Річчю Посполитою, за яким до Польщі переходили Смоленщина й Чернігово-Сіверщина.
Отже, похід Сагайдачного на північ тривав майже три місяці, його військо, подолавши від Путивля до Москви понад тисячу кілометрів (за новими даними, козаки ходили за Урал і до Льодовитого океану), повернулось додому, так і не виконавши своєї місії, що обернеться для України численними бідами. Один із запорозьких полків на чолі з полковником Яцьким, відколовшись від основної армії, ще до початку 1619 року вів бойові дії на території Московщини, яку козаки, всупереч російським міфам, у тому числі й про Переяславську раду, ніколи не вважали братньою.
ДАЛІ БУДЕ.
Цитата
«Конашевич... проніс переможні хоругви свої по безмежних просторах, спустошив вогнем і мечем неприятельські землі, обернувши у сумні руїни такі незвичайні, сильні своєю позицією і залогами міста, як Єлець, Шацьк, Ливні, Калуга. Обтяжений багатою здобиччю, розніс страх свого імені у всій Московії. Неприятель, що стогнав під його ударами, бачив, як переходили до рук козаків золоті посудини і дорогоцінні багатства, і, лементуючи, рахував юрби бранців різного віку і стану, що йшли за його обозом».
Якуб Собеський, польський шляхтич, учасник московського походу.
Окрема думка
Окрім міфів про «ісконно русскіє зємлі» (наприклад, для обґрунтування своїх претензій на Лівонію московити 1557 р. заявляли, що Юр’єв заснував князь Ярослав Мудрий, тож орден мусить платити данину Москві, як і казали: «Естонія наша», бо її колись завойовував князь Юрій Володимирович), для досягнення своєї мети агресивна монархія активно використовувала підкуп, залякування, шантаж, «сіяла та культивувала» сепаратизм. Факти свідчать про те, що Московська держава уперше захопила українські землі завдяки сепаратистським домовленостям з удільними князями. Російський дослідник М. Кром повідомляє, що на рубежі 1499—1500 рр. Іван ІІІ таємно посилав до тих володарів своїх довірених людей і «обіцяв багато міст і волостей своїх».
Таким чином з «українним» князем Бельським під контроль і зверхність Московщини 1500 р. переходить місто Біле з волостями, з Шемячичем — міста Рильськ, Новгород-Сіверський та інші території, з Можайським —Чернігів, Стародуб, Гомель, Любеч. Ті князі купилися на солодкі царські слова: «а які міста й волості вони під Литвою підберуть, то їм усе держати».
Москва всіляко сприяла і повстанню проти новообраного гетьмана Виговського полтавського полку на чолі з Пушкарем у грудні 1657 р. Російські воєводи намовляли полковника розпочати антидержавний виступ, обіцяючи в «усіх потребах посилкувати» і зваблюючи посадами, наділами й золотом. Навіть заарештованих сепаратистами посланців гетьмана вони утримували у своїх в’язницях (сьогодні відомо про викрадення та вивезення до Росії й незаконного утримування там не лише Надії Савченко, а й українських бійців, які, на думку правозахисників, знаходяться у підвалах ФСБ і російських психлікарнях).
Як і нині, коли московські пропагандисти голосно кричать про «хунту», що прийшла до влади у результаті «перевороту», так і тоді з Путивля, де стояла російська залога, розсилалися в українські міста копії царської грамоти, в якій зазначалося, що монарх не визнає законними вибори Виговського, тож треба негайно скликати нову козацьку раду. А ще в «посланнях до черні» йшлося про те, що «нелегітимний» гетьман присвоїв чотири річні жалування, нібито видані царем раніше — це боляче било по авторитету проєвропейського Виговського, позбавляло його підтримки серед широких верств, а значить, підсилювало позиції його ворогів, що бачили своє майбутнє лише у союзі з північним царем.
Серед сотень випадків підкупу й шантажу, якими завжди користувалися нащадки орди, був і такий — московський посланець Хитрово, перед цим від імені царя затвердивши на посаді Виговського, у березні 1658 р. зібрав у Лубнах полковника Пушкаря, запорожця Стринжу та інших ватажків антигетьманського повстання та знову ж від імені царя запевнив їх у «височайшій милості», обіцяв «золоті гори» й обдаровував соболями та грішми, на які Москва ніколи не скупилася, коли йшлося про організацію хаосу й нестабільності на чужих територіях, де у Росії завжди «знаходилися» свої інтереси. Тоді ж Хитрово відправляє до Миргорода три хоругви ратних людей, які «з батогом і пряником» організовують раду, що відсторонює з посади вірного Виговському полковника О. Козла, а обирає «бунтівного» С. Довгаля. Саме так діяв і добивався поступок від гетьманської адміністрації царський уряд.
Раїса ІВАНЧЕНКО, кандидат історичних наук, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка.
У селі Кульчиці Самбірського району Львівської області, де народилися гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний і Юрій Кульчицький, герой оборони Відня 1683 р., щороку відбувається «Кульчиці-фест».
Пам’ятник відомому полководцеві й меценату Конашевичу-Сагайдачному в Кульчицях встановили коштом громади.
Фото автора.
