* ПРОДОВЖЕННЯ. ПОЧАТОК У «ГОЛОСІ УКРАЇНИ»  ЗА 18, 25 ТРАВНЯ, 1, 8, 15 ЧЕРВНЯ 2016 Р.

«Обидва монархи умовилися, що будуть нас викорінювати»

Війна 1666—1668 рр.

Доля маріонеткового гетьмана Івана Брюховецького, якого під час війни з Іваном Виговським царські воєводи возили в московському обозі, щоб у потрібний час вручити булаву, що врешті-решт і сталося, могла би стати для багатьох політиків прикладом того, як не треба вести справи з північним сусідом. Адже після того, як московити руками гетьмана, обраного на сумно відомій ніжинській Чорній раді (1663 р.), широко відкрили для своїх залог двері в Україну, обмежили права козаків, селян і міщан, обклали їх непомірними податками, що викликало масовий спротив, Брюховецького в Білокам’яній більше в гріш не ставили. Москва проводила цілеспрямовану політику на закабалення українського народу, а не потрібну більше маріонетку покинула сам на сам з розлюченими учорашніми прихильниками, які 7 червня 1668 р. поблизу Диканьки, на Полтавщині, буквально розтерзали гетьмана голіруч (за наказом Петра Дорошенка його тіло було перевезено до Гадяча і там поховано з усіма почестями в соборній церкві).
Якби усілякі захарченки і плотницькі задумувались над уроками історії, то вона, ймовірно, була б інша. Втім, як казав наш Пророк: «Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя». А ще про таких, як Брюховецький, Кобзар писав: «...раби, підніжки, грязь Москви».
На вершину влади колишнього «старшого слугу» Богдана Хмельницького вивели кар’єрні амбіції, популізм і демагогія. Змагаючись за булаву, він позиціонує себе як захисника інтересів незаможних верств, гнівно картає політику «кармазинового» козацтва (тогочасного середнього класу), обіцяє раз і назавжди покінчити з проявами насильства і несправедливості в суспільстві (історія демагогії теж розвивається по спіралі). Але одразу після обрання гетьманом звинувачує опонентів у зраді і страчує їх, дозволяє своєму «електорату» грабувати старшинські маєтки і вбивати їх власників. Основою його політики, як і нині в керівників так званих «ДНР/ЛНР», стає власне збагачення, чого можна було досягти лише за підтримки Москви, що прагнула всіма способами ослабити та поглинути Гетьманщину.
— Усіма силами догоджаючи царю, Брюховецький пішов на безпрецедентні поступки, — каже доктор історичних наук Віктор Брехуненко. — Після його присяги на Переяславських статтях, доповнених п’ятьма пунктами, в лівобережні міста знову повернули московські залоги, вигнані Виговським. Тепер вони ще й мали утримуватися українським коштом. Царською адміністрацією вводилася монополія Московії на винокуріння та продаж тютюну, мешканцям Лівобережжя заборонялось продавати хліб на правому березі, все їхнє майно описувалося і обкладалося податками.
— Більше того, в жовтні 1663 р. Брюховецький спалив Кременчук, який не визнавав царя, — продовжує дослідник. — І при тому догідливо писав у Москву: «... зрадників зо три тисячі вбив, а декого живцем упіймав».
Протягом усього свого правління український керманич намагається обмежити міське самоврядування, зменшує кількість громад, які мали право користуватися Магдебурзькими привілеями.
Як зазначає доктор історичних наук Віктор Горобець, Брюховецький першим із гетьманів їде до Москви, аби з її допомогою «власті прибавіть» (він кілька разів питав дозволу відвідати Білокам’яну, хоча до цього сама Москва впрошувала козацьку старшину робити візити). Там підписує нову угоду, що практично зводить нанівець автономію Лівобережної України. Тепер цар фактично ставив гетьмана, бо після виборів останньому козаки давали лише «малу булаву», а «велику» вручали у Москві. Брюховецькому байдуже до долі України, головне — задобрити царя.
— Він сам пропонує нечуване, — зазначає Віктор Брехуненко, — призначати київського православного митрополита з московських ієрархів та самій Москві збирати на Лівобережжі податки. Певно, відчуваючи наростаюче незадоволення українського населення своєю політикою, вимолює у царя «ратних людей» для особистої охорони в Гетьманщині і двір у Москві, щоб було куди втекти від можливих заворушень в Україні. Навзамін погоджується взяти титул боярина, що був нижчий за статус козацької старшини, та хоче одружитися на «московській дівці» і таки бере шлюб з донькою князя Долгорукого.
Політика Брюховецького, який до всього ще й запропонував ліквідувати інститут гетьманства та доручити управління територією комусь із царських вельмож, призводить до ослаблення Української держави. Внаслідок Андрусівського сепаратного перемир’я Гетьманщину було розділено по Дніпру на дві частини.

«Дуже розгорівся бунт проти Москви»

У надзвичайно складний для країни час ідея цілісності Української держави, як і генетичне прагнення свободи, попри все, ще визначали в Гетьманщині настрої суспільства. Ось як описував тогочасні події автор «Історії русів» (рукопис знайдено близько 1828 р.): «Новина тая (мова про нові податки, причіпки і здирства наглядачів, побиття ними людей — Авт.), може, звичайна була в інших країнах, в тутешній видалася лютою, згубною і занадто нестерпною. Народ од неї застогнав, зчудувався. Ремствування проти гетьмана відгомоном пішло з одного краю землі до другого. Вибух гніву народного став неминучим».
Антимосковське повстання розпочалося на Запоріжжі. У березні 1666 р. козаки скинули кошового Леська Шкуру за його приятелювання з Григорієм Косаговим, командиром московської залоги, що стояла в Кодаку. Невдовзі запорожці «вигнали усіх московитів із Січі». За кілька місяців потому «на Майдан» виходить Переяславський полк, народне обурення піднімає Золотоношу, Іркліїв, Кропивну. Проти «бунтівників» київський воєвода Шереметєв направляє близько трьох тисяч війська, яке займає Переяслав. Брюховецький, відчуваючи наростання спротиву зайдам і прагнучи утримати булаву, вирішив сам очолити антимосковське повстання.
— У січні 1668 року гетьман на старшинській раді в Гадячі висловився за ліквідацію московської влади у Гетьманщині та перехід під турецький протекторат і союз з кримським ханом, — зазначає авторка низки історичних книг, лауреат Шевченківської премії Раїса Іванченко. — Одночасно Брюховецький вступив у переговори з правобережним гетьманом Петром Дорошенком про спільну боротьбу за визволення України та об’єднання її під однією булавою.
Як свідчать хроніки, тоді «частину московитів посікли». А Георгій Кониський, автор «Історії русів», підкреслює: «Тим часом воєвод, що залишилися були в Малоросії, повигонив (Брюховецький. — Авт.) силою в їх границі, а тих, що їхали сюди знов, не пустив до їх призначень, але завернув назад. При тому багатьох перебив і перевішав своїх старшин і козаків, що воєвод боронили».
На початку лютого того самого 1668 року в Чернігівському та Переяславському полках антимосковське повстання вибухає з новою силою. До кінця березня в руках «бунтівників» вже вся Лівобережна Україна — царські залоги трималися лише в Києві, Чернігові, Острі та Переяславі.
— Тим часом Москва направляє в Україну військо білгородського воєводи Григорія Ромодановського, який перейшов кордон і взяв в облогу Котельву й Опішню, — продовжує розмову доктор історичних наук Віктор Брехуненко. — Назустріч йому виступає Петро Дорошенко, якого 18 червня на спільній козацькій раді, першій за багато років, обрали гетьманом «обох берегів Дніпра».
Серед інших діячів тієї доби Дорошенко вирізнявся палким патріотизмом, аналітичним розумом, глибоким розумінням завдань і перспектив боротьби, непохитністю в досягненні мети та розвиненим почуттям гідності. Його стратегічною метою було об’єднання всієї України, для чого він випробував усі можливі політичні комбінації: лояльність щодо Польщі, війна з Польщею у союзі з кримськими татарами, протекторат Туреччини, угода з лівобережним гетьманом Іваном Брюховецьким.
На певному етапі за Дорошенка силою зброї українська армія примушує московитів відступити на свою територію. Утім, тріумф гетьмана, який заявляв, що в будь-яку хвилину готовий покласти булаву, «лише б військо з’єднати разом», був недовгим. Українську справу вкотре звели нанівець внутрішні чвари й зовнішні вороги.
— Черговий спалах громадянської війни, в горнило якої постійно «підкидала дров» Московія, спровокували гетьманські амбіції Петра Суховія, уманського полковника Михайла Ханенка та небажання запорожців мати над собою сильну владу, — підкреслює Віктор Брехуненко. — Суховія оголосили гетьманом, і він опанував південні лівобережні полки (лише лубенські, миргородські й прилуцькі козаки вперто стояли за Дорошенка до весни 1670 р. — Авт.), що спонукало Варшаву виступити проти єдиної Гетьманщини та розпочати наступ на її землі.
Та тільки Дорошенко повертається на правий берег, щоб дати відсіч польським жовнірам, як війська Григорія Ромодановського знову увійшли в межі України й захопили Чернігів. Не витримавши московського тиску, залишений Дорошенком наказним гетьманом чернігівський полковник Дем’ян Многогрішний переходить під руку царя. У березні 1669 р. у Глухові його обирають гетьманом Лівобережної України з резиденцією у Батурині.
І хоча після кровопролитної війни 1666—1668 рр. цар змушений був піти на певні поступки (зменшувалася кількість московських воєвод, податки знову збирав гетьман), мрія Петра Дорошенка та його однодумців про єдину Гетьманщину-Україну так тоді й залишилася нездійсненою.

«У кігтях двоголового орла»

Ще однією жертвою московської експансіоністської політики став сам гетьман Дем’ян Многогрішний — активний учасник Національно-визвольної війни 1648—1654 рр. На певному етапі він, усвідомивши свої політичні помилки, пішов на різке загострення відносин із Москвою через загрозу захоплення українських земель поляками, начебто санкціоноване царською адміністрацією. Одному з її представників — А. Танєєву — він у стилі Виговського різко заявляв, що сусідній правитель «преславне місто Київ та всі українські міста не шаблею взяв», тож і не може тут розпоряджатися. А, скликавши раду, казав: «...цар до нього пише, щоб усю старшину надіслав у Москву, а з Москви розіслати їх у сибірські міста на вічне проживання». Усе це не могло не викликати незадоволення окупаційної адміністрації, яка й організувала переворот проти, як би тепер сказали, легітимного глави держави.
— Многогрішний став першим українським гетьманом, якого закованого в кайдани привезли до Москви, де й піддали тортурам, намагаючись вибити свідчення про «зраду» та намір об’єднатися з Петром Дорошенком, — розповідає журналіст і письменник з Вінниччини, лауреат премії імені Михайла Стельмаха Микола Крижанівський, котрий у 2006—2008 рр. був співорганізатором пошукової експедиції «Гетьмани за кордоном», яка пройшла забайкальськими шляхами засланих у Сибір Многогрішного, Самойловича, сотень козаків та їхніх родин.
— Після катувань і принизливих знущань гетьмана разом із братом Василем провели вулицями Москви (вже тоді там проходили «паради» бранців, як нині у так званій «ДНР»). На болоті за кузнею поставили плаху, де мали «стригувати», тобто відрубати українцям голови. В останню мить страту замінили пожиттєвим засланням у Тобольськ, де повеліли тримати «міцно скованими», — продовжує розповідь Микола Крижанівський. — П’ятнадцять років він поневірявся по в’язницях Іркутська, сидів у найвіддаленішому Селенгінському острозі. Звільнили Многогрішного лише після приходу до влади Івана Мазепи. Втім, дороги в Україну йому не було. Збереглися відомості по те, що гетьман з 1682 р. пішов на службу до направленого на внерегульований російсько-монгольський кордон Ф. Головіна, якому для дипломатичної і військової діяльності були потрібні розумні й досвідчені люди.
У той час у Сибіру тривала запекла боротьба Московії з монгольськими, маньчжурськими ханами і князями за так звані малі народи — бурятів, хакасів, якутів. Життєві обставини склалися так, що Многогрішному, хоч і був «зрадником» та противником Москви, довелося воювати на її користь. У 1688 р. він допомагає звільнити обложений монгольським правителем Тушету-ханом Селенгінськ, зі своїм загоном рятує від смерті царського посла Федора Головіна. «Висланий до Сибіру за любов до свободи і Малоросії запорозький гетьман Дем’ян Многогрішний», як писав російський етнограф В. Пітін, не один рік сміливо воює, сприяючи встановленню в Забайкаллі російської державності. У 1691 р. два гетьманські сини — Петро та Яків — загинули у боях, а сам Многогрішний на схилі літ за давнім козацьким звичаєм пішов у монастир і постригся у ченці.
Після звільнення з тюрми воював на користь царя і брат гетьмана Василь. Мав двох синів — Прона і Дмитра, нащадки яких мешкали в Красноярську.
— Відомості про ратні подвиги українців збереглися у місцевих легендах, піснях і топонімах, а ось у музеях про Многогрішних фактично немає згадок, — каже Микола Крижанівський. — Утім, члени нашої експедиції відшукали вірогідне місце поховання «сіверського гетьмана». Свій останній прихисток він зайшов біля Спаського храму XVІІІ ст. Як згадував декабрист М. Бестужев, під час будівництва на місці дерев’яної церкви нової, в її підлогу чи фундамент була закладена і кам’яна плита з могили Дем’яна Многогрішного. Спаський храм у 30-ті роки минулого століття було зруйновано, але стіни його вистояли. Члени нашої експедиції хотіли оглянути підлогу церкви, однак вона виявилася вкритою метровим шаром гною. Роботи з упорядкування та виготовлення пам’ятної таблички було заплановано на час наступної експедиції, яка через нову московську агресію так і не відбулася.

 

 

У холодному похмурому Забайкаллі під стінами Спаського храму знайшов свій останні прихисток засланий московським царем у Селенгінськ український гетьман Дем’ян Многогрішний.

Фото надано М. Крижанівським.

 

 

Гетьман Петро Дорошенко. 

Худ. Олена Володимирова, Володимир Прядка. Київ, 2007.