26 липня виповнюється 85 років Іванові Дзюбі. Здається, до цього імені й додавати нічого не треба — ані почесних звань, ані нагород.
Він народився на Донеччині в чарівному селі Миколаївці. Звідси доля вела спочатку до Оленівських Кар’єрів (тепер Докучаєвськ), згодом до Сталіно (Донецька), де навчався в педінституті, а затим — аспірантура в Інституті літератури в Києві. Життя його має кілька рубежів. Першим з-поміж них є рубіж територіальний — переїзд разом із батьками з Миколаївки до Оленівських Кар’єрів. Символічно, що сьогодні його рідне село — знову рубіж, фронтовий. Миколаївка перебуває на передньому краї бойових дій, зазнаючи постійних руйнувань, ворожі снаряди лягають на рідні вулиці. Оленівські ж Кар’єри — на відокремленій території (у так званій ДНР), куди можна попасти через блокпости з перевіркою документів. Як сприйняти цей поділ на рідній землі? У своїй книзі «Спогади і роздуми на фінішній прямій» Іван Михайлович пише: «Як це сталося, що я виріс на Донеччині, в «російськомовному» нібито краї, а зберіг українську мову, та ще й удостоївся звання «українського буржуазного націоналіста»?.. От жили ми всі, здається, за однакових обставин, однаково нас виховували, одне й те ж ми читали, в одному і тому ж оточенні росли; одним і тим же життям жили, але для одних Україна дуже багато означає, іншим до неї байдуже, якесь територіальне означення. Ще треті, скажімо, якусь причетність до України відчувають, але не дуже близько до серця беруть».
Навіть простий погляд на події 2013—2014 років підтверджує глибину спостережень Івана Михайловича. Адже чужі для української душі ідеї «русского мира» лягали на душу тим, хто жив ідеалами минулого — тому й в центрі уваги ідеологів «нового» порядку було покоління сорока- і п’ятдесятилітніх. Їх із невеличких містечок привозили до обласного центру для різноманітних сценічно-телевізійних шоу й картинок.
Але... У 2013 році (ще до війни) автор цих рядків пройшов стежками дитинства Івана Дзюби — від Миколаївки до Оленівських Кар’єрів (Докучаєвська), зустрічався з рідними, які й нині живуть там, розмовляв з учителями школи, де навчався Майстер Слова. Хотілося відчути перегук духовного простору Івана Дзюби з мовно-культурною настроєвістю рідних для нього країв. Я слухав оповіді про рід Дзюби, відчув небайдуже ставлення до нього — не напоказ, не для телекамер. Відчувалася щирість і відкритість.
Десь в останні дні 2014-го я зателефонував Іванові Михайловичу, щоб привітати з Новим роком. Та розмова швидко перейшла на рідні для Івана Дзюби місця: Донецьк, Докучаєвськ, Миколаївка. Скільки щему, тривоги миттєво з’явилося в голосі Івана Михайловича, який каскад переживань за долю кожного з тих, хто залишився в зоні бойових дій. Подумалося: з таким умінням відчувати біль свого краю, кожного міста й містечка, мають бути сучасні державці, ті, від кого залежить збереження України.
Іван Дзюба належить до тих мислителів, хто глибинно кваліфікує багатошаровість минулого, з розумінням усвідомлених та неусвідомлених утрат. У пролозі до своєї книги «Не окремо взяте життя» він пише про зникнення на українському тлі кількох Атлантид: 1) Атлантида середньо- та східноєвропейського містечкового єврейства; 2) Атлантида галицького села; 3) сьогочасне «розмивання» Атлантиди української діаспори, політичної еміграції; 4) а також — «згасання» Атлантиди української Донеччини. Сьогоднішня влада так званої ДНР максималізувала зусилля на повне знищення всього українсько-державного на тимчасово окупованих територіях. Досить згадати про підле знищення меморіальної дошки Василя Стуса з його барельєфом на фасаді філологічного навчального корпусу Донецького національного університету у травні 2015 року. У цьому ж корпусі навчався й Дзюба. На жаль, перелік знакових Атлантид в Україні можна продовжувати...
Для Івана Дзюби, як і для багатьох інших донеччан, у словах Українська Атлантида Донеччини відбито цілісний пласт культури, мови, традицій, знак усього того, що символізує неповторність цього краю, очевидну ще й сьогодні. Погляньмо лиш на національно-мовну і культурно-насичену мапу Донеччини. Не ту мапу-візитівку, яку прагнуть витворити через різноманітні символьні фігури на зразок герба Донеччини, а насамперед реальну, з глибинним минулим та вельми розмаїтим теперішнім. Багатовимірність Української Атлантиди Донеччини охоплює: 1) українськомовний простір донецько-степових земель (досить легко виявити інтенсивність українським говірковим масивом, навіть побіжно поглянувши на загальну діалектологійну мапу Донеччини); 2) літературно-мистецьке середовище Донеччини, з якого вийшла ціла когорта письменників: Павло Байдебура, Іван Білий, Петро Бондарчук, Григорій Кривда, Євген Летюк, Володимир Сосюра, Василь Стус, Грицько Бойко, Леонід Талалай та ін. 3) фольклорно-естетичні надбання краю (скажімо, легенди про Карачуна в цих краях можна почути й досі). Всі три шари Української Атлантиди Донеччини були природною стихією в роки хлоп’яцтва та юнацького змужніння Івана Дзюби. До цих шарів слід додати неповторність усього того, що пов’язано в Донецькому краї з Українським козацтвом (надто промовисті топоніми Волноваха, Домаха, Комишуваха...). Донецький степ — неповторний. Дзюба: «Як я люблю донецькі краєвиди! Але найбільше мене бентежила трохи інша картина — це ближче до Миколаївки, в Данил-теремі: розлога долина, тече річечка, і десь посеред тієї пустельної долини над річечкою височіє якесь одиноке деревце. Багато років я милувався цією картиною (спершу наяву, а потім у снах), і завжди вона була мені зворушливішою за найпишніші і найвеличніші пейзажі».
Високої сили самоусвідомлення властиве тим донеччанам, хто завжди бачив історико-культурну тяглість розвитку надкальміуських земель у цілісному просторі Української Держави. Руйнування й нищення такої неперервності у 2014—2016 роках привнесено різними забродами, яким серце не болить за знищені людські оселі, цілі села, за вбитих та понівечених. Згадаймо хоча б українськомовне село Степанівка Шахтарського району, що за тридцять хвилин зникло з мапи під залпами «Градів».
Українську духовність можна розглядати в багатьох вимірах — територіальному, естетичному, соціальному, часовому. Духовно й естетично Іван Дзюба пов’язаний з усім загальнодержавним національним тлом, генетично ж — із Атлантидою Української Донеччини, що є духовно потужною, її міць умонтована в геополітичний простір краю, співвідносна з ціннісними орієнтирами всієї держави. Скільки десятиліть намагались утворити особливий «уніфікований» різновид національно-культурних взаємин під «шапкою» регіональної політики, а українська мовно-літературна та національно-культурна стихія знову й знову витворювала власне Силове поле. Воно на Донеччині все ще настільки потужне, тому будь-які спроби маргіналізувати українськість були приречені на неуспіх.
Про органічну належність донецького складника до загальнодержавного національно-культурного тла говорив Іван Дзюба у доповіді «Донецька складова української культури», виголошеній на VІ Міжнародному конгресі україністів, що проходив у Донецькому національному університеті 2005 року і в якому брали участь представники 22 країн, а виступило понад 600 авторитетних фахівців. Під час Конгресу було оголошено ухвалу про присудження Іванові Дзюбі звання Почесного доктора Донецького національного університету. Нині переміщений до Вінниці, цей університет за ухвалою Конференції трудового колективу носить ім’я Василя Стуса.
Сьогодні — одна із найтрагічніших сторінок новітньої історії України, коли окремі її анклави окуповані, і там усіма засобами насаджувано чужі цінності, інший національний дух, вилучено з функціювання мову як визначальну рису націєзбереження. Віриться, що народ збереже не лише свою територіальну цілісність, а й високі мовні вершини, ціннісну шкалу, досконалість характеру. Така віра ґрунтована на високій доцентровій силі сучасних мислителів — носіїв цінностей нації. До таких належить Іван Дзюба.
Можна лише позаздрити його вмінню трудитись — натхненно і виважено, переконливо і мудро, результатом чого постають нові книги, актуальність яких незаперечна, а публіцистична гострота просто вражає (прочитайте хоча б видану 2011 року книгу «Нагнітання мороку: від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів початку століття ХХ»). Не будучи чоловіком мітинговим, Іван Дзюба постійно перебуває на передньому краї — там, де схрещуються думки у двобої і де вирішується доля сучасної України, а насамперед її Майбуття.
Іван Дзюба з його світосприйняттям сформувався під могутнім впливом Української Донеччини, що сформувала його Силу Духу й спонукала до праці над Словом заради свого народу, своєї Держави.
Над Миколаївкою гордо майорить Український Прапор, вона не скорена, підтверджуючи цим, що земля, на якій робив перші кроки Іван Дзюба, є вільною. Це символічно. Її нескореність запорука того, що незабаром Українська Атлантида Донеччини відродить свою цілісність.
Анатолій ЗАГНІТКО, публіцист.
Із досьє «Голосу України»
Дзюба Іван — літературознавець, публіцист, Герой України, академік НАНУ. Був міністром культури України (1992-1994). Автор понад 400 наукових праць. Головні книги: «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (самвидав, 1965), «Тарас Шевченко. Життя і творчість» (2008), «Спогади і роздуми на фінішній прямій», «Не окремо взяте життя» (2013).
Знімки з шкільного музею в Докучаєвську, де навчався Іван Дзюба. Вгорі справа — мати й батько, внизу ліворуч — із батьком, внизу праворуч — у юнацькі роки.
Фото з архіву автора.
