Вітчизняна війна за незалежність 2014—2016 рр.
Понад два роки українці зі зброєю в руках захищають територіальну цілісність та незалежність своєї держави від посягань «братньої» Росії.
— У лютому-березні 2014 року російські війська розпочали інтервенцію у Криму і захопили півострів, — зазначає кандидат історичних наук, в. о. завідувача відділу історії нових незалежних держав Інституту всесвітньої історії НАНУ Андрій Бульвінський. — У квітні російські диверсійні групи розпочали захоплення адміністративних споруд у Донецькій і Луганській областях, у цей регіон було перекинуто важке озброєння та російських найманців. У серпні на Донбас увійшли регулярні російські війська.
Легкої прогулянки набережною Кальміусу, як розраховував Путін, бо вважав, що «этнические различия малороссов и великороссов столь малосущественны, что их политическое размежевание скорее порождает историческое недоразумение, нежели устойчивые государственные образования», а весь схід і південь України лише й мріє про «русский мир», не вийшло. На захист країни, попри розвал армії за влади представників «п’ятої колони», став фактично весь народ — одні пішли на фронт, інші взялися переозброювати військові частини та забезпечувати передову всім необхідним: бронежилетами, касками, реанімобілями, оптикою, одягом і взуттям, ліками, продуктами харчування. Без перебільшення, поза війною не залишилося жодне місто і жодне село — сотні тисяч людей, мільйони допомагали й допомагають бійцям. Прикладів безліч. Поки армійці мали потребу в засобах захисту, волонтери закуповували їх у різних країнах. Одна з львів’янок, доставляючи бронежилети, вдягала їх на себе і по кілька разів на добу переходила кордон з Польщею; бізнесмен продав дорогу автівку, а гроші віддав на підтримку армії; свої збереження бійцям жертвували пенсіонери, а школярі — зібрані гроші на гаджети. У промові з нагоди 23-ї річниці незалежності України Президент Петро Порошенко вперше на офіційному рівні вжив визначення «Вітчизняна війна за незалежність 2014 року», яке й розкрило суть подій, що отримали технічну назву АТО.
Ключове питання новітньої війни, як, власне, і будь-якої іншої, — чому? Чому Росія замість того, щоб розвивати власні території та інфраструктуру, гуманітарну сферу, науку й освіту (Федерація щороку втрачає сотні сіл, що вимирають не лише в Сибіру чи на Далекому Сході, а й у центральних регіонах, має найвищі показники у світі з алкоголізму, наркоманії та захворюваності на СНІД, низьку тривалість життя тощо) витрачає сотні мільйонів, а то й мільярди доларів на дестабілізацію України та війну з сусідньою державою.
— Це боротьба за нові території і ресурси, — каже історик і політолог Роман Матузко. — Адже Україна володіє значно більшим економічним потенціалом, ніж, скажімо, республіки Середньої Азії, і має розвинене сільське господарство, машинобудування, хімічну промисловість, атомну енергетику, корисні копалини. Та найбільше багатство країни — наші люди.
Упродовж століть Україна живила Московію/Росію генетично й інтелектуально, професійно, вливаючи в імперію свою кров, знання і вміння. Українці стояли біля витоків російської науки. Ще в 1687 році в Москві вихідцями з берегів Дніпра була відкрита Слов’яно-греко-латинська академія, значний внесок у розвиток якої зробив видатний вчений, професор Києво-Могилянської академії Стефан Яворський. Він же став основним консультантом проекту створення Російської академії наук. Із двадцяти членів-фундаторів її більшість були українськими вченими. Процес масових переселень з України у Московщину розпочав Петро І. Гордість Росії Михайло Ломоносов свого часу навчався у «Словенській школі» в Холмогорах, яку в 1723 р. створив Холмогорський архієпископ, вихованець Київської академії Варнава Волостковський. Серед імен, які допомогли стати на ноги імперії: Феофан Прокопович — різносторонній учений, філософ, що став найближчим радником Петра І у справах освіти й ідейним засновником нововведень; Микола Лобачевський (із Волині), який упродовж 19 років був ректором Казанського університету; математики світового рівня Микола Гулак, Микола Боголюбов, його син Микола Боголюбов, Тадей Зеленяк, Ростислав Григорчук, Анатолій Фоменко. Українці були і першопрохідцями космосу. Олександр Засядько (з Полтавщини) продав свій хутір у Лютеньках, побудував майстерню, накупив необхідного матеріалу і... створив перші в світі балістичні ракети — прообраз космічних, Микола Кибальчич (з міста Коропа, на Чернігівщині) у камері смертника за три доби до страти накреслив на тюремній стіні проект космічного корабля і формулу реактивної тяги. То і був крок людства до космосу. Нащадок козацького ватажка Северина Наливайка Костянтин Ціолковський — винахідник аеро- та ракетодинаміки, основоположник космонавтики. Сергій Корольов (із Житомира) — творець перших у світі космічних кораблів. У цьому довжелезному списку відомий хірург Скліфосовський, Калашников (винахідник знаменитого автомата), Гоголь, Капніст — автор «Оди на рабство», інші літератори, актори, співаки, просвітителі, мільйони простих селян і робітників, які своїми руками зводили в Росії міста, залізниці, заводи.
З набуттям незалежності українці взялися розбудовувати свою державу, а відкриті кордони дозволили їм їхати вже не на Схід, а на Захід навчатися, робити кар’єру чи просто заробляти. Москва відчуває певний кадровий та інтелектуальний голод. Отже, робить усе можливе, аби повернути Україну на свою орбіту.
— До того ж вихідним пунктом російської державності Москва вважає Київську Русь, — продовжує розмову Роман Матузко, цитуючи статтю російського політолога Романа Манєкіна «Украина и Россия: что делать? (В поисках геополитических приоритетов)», опубліковану ще в 2000 році. — Її автор зазначає: «Окончательное размежевание Украины и России ставит под сомнение историческую преемственность государственной власти в РФ. Без Украины история России не имеет начала и, следовательно, лишается смысла. Государство, не имеющее истории, не имеет и исторической перспективы. Возвращение Украины в сферу российского влияния в историософском плане является, по выражению Канта, «условием возможности» существования российской государственности».
«Моя хата скраю, першим ворога стрічаю»
Ще одним ключовим моментом цієї неоголошеної війни є розвінчання багатьох імперських міфів — про братерство сусідніх народів і їхню генетичну, ментальну, культурну, історичну та всіляку іншу єдність, про те, що «русские своих не бросают», про українців, у яких «хата скраю, я нічого не знаю». Сотні молодих хлопців, які пішли на фронт просто з Майдану, відомий вислів інтерпретували по-своєму: «Моя хата скраю, першим ворога стрічаю».
Серед них і донеччанин учитель історії Юрко Матущак. Після закінчення Донецького національного університету він працював у школі, був активним учасником Євромайдану — в своєму рідному місті та в столиці. З наметового табору поїхав на передову, воював у батальйоні «Дніпро-1», разом зі своїм давнім другом Вячеславом Макаренком, із невеликого шахтарського містечка на Донеччині, ходив у розвідку, визволяв Іловайськ.
Історія життя і подвигу цих молодих хлопців (з вищою освітою, зі знанням іноземних мов, які вивчали в Польщі), що не вийшли з «Іловайського котла», розвінчує ще один імперський міф про те, що Донбас — це не Україна, а частина «русского міра». Юрка Мутущака і Вячеслава Макаренка, котрі вибиралися з оточення на одній машині й були розстріляні впритул із замаскованих російських танків, ідентифікували за ДНК-експертизами. Хлопців поховали на військовому кладовищі в Дніпропетровську, а їхні портрети тепер на «Стіні плачу» біля Михайлівського собору в столиці, де розміщені банери з портретами сотень загиблих героїв.
Іловайська трагедія розвінчує ще один міф — про офіцерську честь росіян. До того ж там ворог використав свою головну зброю — цинізм. Запеклі бої під Іловайськом у серпні 2014 року, які вели українські війська проти терористично-бандитських формувань «ДНР» і регулярних частин Російської Федерації, і де зазнали значних втрат, стали найтрагічнішою сторінкою у неоголошеній війні на сході. Це місто мало значне стратегічне значення, адже розташоване за 25 кілометрів на схід від Донецька, і перехід його під контроль Збройних Сил України дозволив би заблокувати терористів у їхній тимчасовій столиці.
Українські війська, зокрема ударні групи добровольчих батальйонів «Дніпро-1» і «Донбас», 18 серпня раптовою атакою захопили Іловайськ і взяли під свій контроль його більшу частину. Бандформування закріпилися лише на північних околицях міста, але розвинути наступ Українській армії не вдалося — противник підтягнув усі свої резерви, а 23—24 серпня через кордон зайшли регулярні військові частини РФ, підсилені танками, артилерією та реактивними системами залпового вогню.
Як розповідають бійці, що вижили у тих боях, їм протистояли батальйонні групи десантних, десантно-штурмових і мотострілецьких бригад, а псковська і курська дивізії РФ оточили Іловайськ подвійним кільцем.
Військові експерти зазначають, що мала чисельність українських батальйонів, які до того ж на 70—90 відсотків складалися з людей мирних професій — істориків, учителів, офісних менеджерів, щойно мобілізованих у військо, не дозволяла ефективно атакувати ворога. І все ж під Іловайськом були розбиті підрозділи 31-ї десантно-штурмової бригади та 98-ї повітрянодесантної дивізії з РФ, військовослужбовці цих частин потрапили в полон. Ведучи бої в оточенні, українські військові захопили трофей — танк Т-72Б3, який є на озброєнні лише в РФ, знищили танковий підрозділ. Бійці 51-ї волинської мехбригади знешкодили БМД з екіпажем із 10 російських десантників. 29 серпня добровольчі батальйони спробували вирватися з оточення, але потрапили в засідку і змушені були повернутися на висхідні позиції.
Того самого дня російський президент Путін звернувся до бойовиків із закликом відкрити гуманітарний коридор для оточених, і ті заявили, що готові такий коридор надати. Незважаючи на домовленість на найвищому рівні, вихід українських бійців з оточення перетворився на бійню. Їх колону розстріляли прицільним вогнем із заздалегідь облаштованих вигідних позицій. Журналіст Ростислав Шапошников, який рухався у броньованому автомобілі (і тільки тому залишився живим), згадує: «Я бачив своїми очима, як ми їдемо, і на полі стоїть техніка, дуже серйозна техніка, це і міномети, і гармати, які просто нас розстрілювали, як у тирі. Тобто, це не була війна, це не був бій. Це був просто розстріл у тирі. Не було ні одного шансу вибратися звідти живими в тому складі». Борис Філатов, на той час заступник голови Дніпропетровської облдержадміністрації, який опікувався добровольчими батальйонами, зазначав: «Росіяни давали слово офіцера, що випустять. Але почали стріляти... В нашій колоні знаходилися десятки поранених і полонених росіян-десантників. Їх поклали теж».
Агресію підживлюють страхи
Війна на сході України, що забрала життя тисяч людей, триває. Агресор поки що не збирається відступати, а навпаки — нарощує свою присутність в Україні, яка є ключовим елементом геополітичного протистояння цивілізацій. А ще відіграє надзвичайно важливу роль в історії православ’я, що в Росії набуло статус державної ідеології. Той самий Роман Манєкін пише: «Киев является колыбелью русского православия... Размежевание Украины и России с неизбежностью влечет разрушение конфессиального единства Русской православной церкви. Имеющий место раскол Украинской православной церкви Московского патриархата ставит под сомнение конфессиональную преемственность РПЦ... в итоге подрывается духовная среда обитания русского народа и, следовательно, сами основы его существования».
— Росія дуже боїться втратити контроль над церквою в Україні, — каже Андрій Бульвінський. — Без Української церкви Московського патріархату в РПЦ не буде більше статусу найбільшої православної церкви у світі. У цьому контексті, на думку Андрія Бульвінського, важлива щонайперше ідеологічна, а вже потім матеріальна складова. Хоча щороку з України УПЦ Московського патріархату висотує 10 млрд. доларів, тоді як інші території дають близько 8 млрд.
Розпочавши війну під впливом маніакальних ідей богоносноті й месіанства, очільник РФ забувся, що в роки Другої світової війни було чотири Українські фронти, а кожний третій Герой Радянського Союзу походив з нашої землі. Що УПА воювала проти радянської влади добрих десять чи й більше років, що, як сказав один з бійців «Азову», з позивним «Вітер»: кожен із нас, українців, сам по собі вже бойовий загін. Тож його порада Путіну — ніколи не воюйте з Україною!
Донеччани історик Юрій Матущак та лінгвіст Вячеслав Макаренко, які віддали свої життя за незалежність і територіальну цілісність України (крайні праворуч), під час Дня української культури в Кракові. 2011 рік.
Фото з архіву автора.
