Для снайпера, розвідника-десантника Павла Банникова Друга світова війна була справжнім випробуванням — на фізичну міць та високу моральність. А вже в мирному житті він став пілотом цивільної авіації, майстром спорту СРСР, абсолютним чемпіоном України та тричі рекордсменом світу з парашутного спорту, здійснив 987 стрибків з парашутом, підготував 9 майстрів спорту та понад 30 спортсменів-першорозрядників.

Зі спогадів дитинства

У багатодітній родині Банникових не було місця смутку чи то безнадії, незважаючи на бідність та житейські негаразди, а було турботливе батьківське виховання, що постійно кликало дітей до добра й духовності, пробуджувало в них почуття справедливості. Тому й зберіг Павлуша в серці щемливий спогад про козацьку станицю Нижньоозерну Краснохолмського району Оренбурзької області, де народився 13 червня 1925 року, де легко дихалося, де він пригорщами черпав радощі буття, бачив навколо себе сповнений дитячих веселощів світ сонячних барв. І сьогодні живуть в його серці ніжні трепетні спогади про працьовитого дідуся-коваля, турботливу бабусю, джигітування та змагання вершників-станичників, про своє уміння триматися змалечку в сідлі...
Із початком колективізації родина Банникових виїхала до Магнітогорська, а 1936 року — до Казахстану. Там, після навчання у семирічній школі, юнак, «з подачі» дядька — тракториста місцевого радгоспу «Садвинтрест» — вирішив залишитися в селі, освоїв ремонт двигунів трактора СТЗ («Сталінський тракторний завод» — Авт.). Пізніше став переможцем соціалістичного змагання серед сільських механізаторів. Життя нібито налагоджувалось, і було про що мріяти, але...

Лихо приходить неждано...

«Мій батько, Олексій Прокопович, загинув в бою під Сталінградом 12 грудня 1942 року. Саме того дня я був призваний до армії, — повертається спогадами в минуле Павло Банников. — Протягом шести місяців навчався у снайперській школі на території Середньоазіатського військового округу разом із представниками різних національностей, з яких не всі навіть розуміли мову «единого советского народа». Проте пізніше саме ця обставина допомагала деяким із них повернутися живими з полону з короткими записками уїдливого змісту, що звучав у перекладі з німецької: «Вам не вояка, а нам не «язик»!
Після навчання отримав новенькі сержантські погони і посаду командира відділення, а після проходження медичної комісії — був зарахований до складу 5-ї гвардійської повітрянодесантної бригади, яка постійно дислокувалася в російському місті Киржач. Саме тут під час проходження навчання з парашутно-десантної підготовки зрозумів головне: крилатому піхотинцеві нерви потрібні міцні, як дріт, а до того слід бути ініціативним, сміливим, самостійним у виконанні бойових завдань зі знищення ворога. Бо десантник — особлива категорія людей, він і розвідник, і сапер, і снайпер, і спортсмен. Може кілька діб обходитися без води та їжі, орієнтуватися по зірках і, звісно ж, стрибати з парашутом туди, де його не чекають. Там же в липні 1943 року Павло Банников виконав свої перші самостійні стрибки.

«Слухай бойовий наказ — визволити Київ!»

17 вересня 1943 року Ставкою Верховного головнокомандувача було прийнято рішення про проведення Дніпровської повітрянодесантної операції за участі шести гвардійських бригад з метою подальшого наступу радянських військ на головному київському напрямі. Для форсування Дніпра на південь від столиці, в районі населених пунктів Малий і Великий Букрин, у тому числі й плацдарму, який отримав назву Букринського, було вирішено в ніч на 25 вересня викинути майже п’ять тисяч воїнів-десантників у складі 3-ї та 5-ї повітрянодесантних бригад (усього в наступальній операції, яка тривала до 5 листопада, взяли участь до 10 000 десантників, які вели бої в тилу ворога окремими групами. — Авт.).
...В ілюмінатори літака було видно, як вогняні мечі прожекторів розсікали небо, намацуючи здобич. Не знайшовши літаків, які летіли на півторакілометровій висоті для викиду масового десанту в районі Свидовська, Сокирної, Лозовок, вони гасали серед хмар та безугавних вибухів зенітних снарядів. А далі вдарили великокаліберні кулемети, і вогняні цівки понеслися в бік парашутистів, під якими десь внизу була рятівна земля, звивалася чорний, бурхливий і величний Дніпро. 18-річному Павлові здавалося, що все повітря світилося від трасуючих куль та ракет.
І ніхто тоді навіть не уявляв, що через прагнення до героїчної пропаганди радянським командуванням було допущено масштабну стратегічну помилку, яка полягала в недостатній підготовці до Дніпровської операції, в поспішному прийнятті командирами обох бригад рішення на проведення воєнної операції, а також в хибному метеозведенні та неврахуванні умов місцевості, де проводилося десантування. А до того ж хто з учасників наступу міг передбачити загибель 200-тисячного угруповання на невеликому плацдармі на 11-кілометровій смузі землі, яка утримувалась протягом 45 днів?! В якому були й тисячі молодих десантників, спалених просто неба не лише німцями, а й наземними радянськими військами (які приймали їх за власовців), загиблих після приземлення, потонулих у дніпрових водах...
«Важко було виконувати бойові завдання в тилу, в нічний час та в умовах підвищеної хмарності, яка заважала орієнтуватися, — розповідає Павло Олексійович. — Викид особового складу на Букринський плацдарм для здійснення диверсійних операцій в тилу противника здійснювалися всліпу. Ми, розвідники, були розкидані далеко від умовної точки приземлення, тому спроби зібратися за одну ніч, привести зброю в бойову готовність та висунутися в конкретний район для виконання бойового завдання не були успішними. Дуже боялися не смерті, а поранень у нижні кінцівки, бо тоді це був зайвий тягар для товаришів...»
Разом із бойовими побратимами старший сержант Павло Банников пройшов рейдом тилами ворога сотні кілометрів. Необхідність у використанні в операціях повітрянодесантних військ відпала після прориву лінії оборони в районі Лютежа, на північ від Києва, коли 6 листопада наші війська ввійшли в Київ. Надійшов наказ вивести 5-ту повітрянодесантну бригаду із складу 52-ї армії і відправити в постійний пункт дислокації...
Пізніше Банникову довелося брати участь в першому етапі Білоруської стратегічної наступальної операції з кодовою назвою «Багратіон» зі знищення ворожого угруповання в районі Бобруйська в 1944 році. За проявлені героїзм та мужність воїна нагородили орденом Червоної Зірки. Пізніше на його грудях засяяли ордени Вітчизняної війни І ступеня та «За мужність», медаль «За перемогу у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.», інші державні нагороди.
Звістку про закінчення війни командир відділення розвідроти гвардії старшина Павло Банников отримав на території Білорусії. Проте...
«Додому в сорок п’ятому я так і не повернувся, — розповідає ветеран. — До першого повоєнного призову потрапили юнаки 1927 року народження. Потім уряд вирішив брати в армію вже двадцятирічних. Протягом 1946 та 1947 років призову  не було і лише восени 1948-го в армію пішли служити юнаки 1928 року. Тому для мене термін військової служби становив 7 років 3 місяці та 21 день...

«Нам, парашутистам, привільно під небом чистим...»

«У травні 1947 року Червонопрапорну 100-ту гвардійську парашутно-десантну бригаду «Свирська» Київського військового округу, яка дислокувалася в Білій Церкві, перевели до Кіровограда. Перед демобілізацією 24 лютого 1950 року начальник штабу полковник Ігнатьєв поцікавився моєю професією. Відповів одним словом: «Тракторист». Він порадив їхати до міста Рибінськ, де для сержантів-фронтовиків були організовані шестимісячні курси, по закінченні яких вони отримували військове звання «молодший лейтенант» і направлялись до війська. Відмовився, бо не хотів бути кадровим офіцером. І тоді в розмову втрутився незнайомий полковник авіації, який назвався Павлом Лазенком, начальником обласного аероклубу, — запропонував посаду інструктора з парашутної підготовки».
...Тринадцять років життя Павло Банников не лише навчав курсантів аероклубу, а й запалював їх власним прикладом до нових висот. 1954 року він став майстром спорту СРСР. Кілька років поспіль тренував жіночу групу, був членом збірних команд України та СРСР з парашутного спорту. Особливо успішним став для нього 1955-й — рік підготовки до першості світу за участі спортсменів Польщі, Чехії, Болгарії, Румунії. За результатами змагань збірна України посіла друге місце в командному заліку, а Павло Банников встановив два світові рекорди: індивідуальний та груповий. На республіканських змаганнях спортсменів-парашутистів ДТСААФ у Дніпропетровську в 1959 році завоював звання абсолютного чемпіону України (на знімку ліворуч). Свій черговий світовий рекорд встановив на змаганнях у Києві. Брав участь у трьох повітряних спортивних парадах в Москві. Після закінчення єдиної в Союзі вищої школи ДТСААФ, яка готувала пілотів-планеристів, протягом 1950—1985 рр. працював пілотом-інструктором, пізніше —заступником директора музею Кіровоградської льотної академії, головою ветеранської організації...
Попри те, що втратив ногу і став інвалідом, ветеран війни та спорту, десантник, авіатор продовжує впевнено йти по життю. Про нього, багате на події, можна дізнатися з альбому з розповідями про учасників війни, який дбайливо зберігається в музейному комплексі Кіровоградської льотної академії Національного технічного університету.
А жалкує Павло Банников лише за одним — що вже ніколи не стрибатиме з парашутом, як робив це майже тисячу разів, в тому числі — неодноразово під час професійного свята десантників на приміському аеродромі і навіть у центрі міста.
Не забувають про свого почесного колегу члени Кіровоградської обласної організації ветеранів повітрянодесантних військ, підрозділів спеціального призначення та ветеранів військової розвідки. 
Нині поруч з ветераном Другої світової онучка Юля (за фахом — лікар), улюблені правнучки Олеся, Віка та наймолодший член родини — чотирирічний Ваня, який, можливо, теж мріє про небо.

Анатолій САРЖЕВСЬКИЙ, член НСЖУ, ветеран журналістики.

Кіровоградська область.

 

 

Павло Банников.

Фото з архіву П. Банникова.