У Дніпропетровському військовому госпіталі 28 лікарів і медсестер виконували свою місію в зоні АТО. Втім, і нині продовжують це робити. Ми вирішили познайомити вас із деякими з них.
До закінчення особливого періоду...
На той час, як хвилі Майдану розійшлися всією Україною, піднявши на поверхню і справжніх героїв, проте виплеснувши також і людську піну, Ігор Миколайович Матрос-Таранець уже 12 років був доктором медичних наук. Завідувач кафедри щелепно-лицьової хірургії і хірургічної стоматології Донецького національного медичного університету, керівник стоматологічної клініки із найбільшим стаціонаром у країні, він був відомий як один із кращих фахівців в Україні зі щелепно-лицьових травм. Ігор Миколайович виплекав величезну кількість учнів (зокрема 10 кандидатів наук), які розійшлися по усьому світу, він автор багатьох наукових праць, був відомий і за кордоном, куди його запрошували для участі в міжнародних конференціях і симпозіумах.
А ще він був відомий як патріот і прихильник українського миру — якщо можна так охарактеризувати світогляд і позицію цієї людини. До Майдана, втім, наша держава не давала особливих приводів для виявлення цієї позиції. Однак 2014-й став лакмусовим папірцем, що визначив, хто є хто.
Ігор Миколайович, маючи ім’я в науково-медичних колах і репутацію патріота — у колах громадських і державних, одразу ж отримав професорську посаду у військово-медичній академії, почав викладати та практикувати в академічній клініці. Але коли противник уже підступав до Маріуполя, де він народився й виріс, де доживали свій непростий вік батьки, для яких головним залишалося — «аби не було війни», Ігор Миколайович зрозумів, що має бути там. Був січень 2015-го, і так звана АТО вже сповна продемонструвала героїзм і трагізм протистояння двох світів... Ігор Миколайович записався в добровольчий полк і відбув під Маріуполь — захищати своїх старих і рідне місто.
Зрозуміло, що як професор, який має колосальний практичний досвід лікувальної роботи, він бачив свою місію в організації медичної служби полку, якої на той момент просто не існувало. Ігор Миколайович організував медичну допомогу добровольцям на базі наявних медустанов. Пізніше були відкриті медпункт і реабілітаційний центр для особового складу полку. Допомагали волонтери, які доставляли в місто стоматологічні матеріали. Тоді ж Ігор Миколайович створив у Маріуполі стоматологічний кабінет для військовослужбовців.
Усе було непросто — і організаційно, і особистісно... Доктор наук, який до війни досяг досить високого суспільного становища, бувало, спав на карематі. Виділені йому одноярусні нари в одному з приміських пансіонатів, де квартирували добровольці, були привілеєм: інші розміщалися на двоповерхових дерев’яних «постелях»... Утім, він був не один такий. У складі полку перебували ще кілька професорів і майже десяток кандидатів наук. Зрозуміло, що вчених мужів привела в добровольці не романтика війни, у якій, як каже Матрос-Таранець, нічого хорошого немає, а неможливість жити колишнім життям. За словами Ігоря Миколайовича, він жодного разу не пошкодував про те, що пішов на війну... Можливо, тому що бачив результати своєї участі в ній.
Тим часом війна — через багато місяців досить милостивого ставлення до вдягненого у військову форму професора (не виключено, що завдяки молитвам батьків, які втратили сон) — все-таки одного разу сильно зачепила його. У результаті контузії Ігор Миколайович майже втратив зір... Були серйозні операції і реабілітація. Якось, коли стало зрозуміло, що професор Матрос-Таранець не просто зможе бачити, а й навіть оперувати без окулярів, Ігор Миколайович одержав пропозицію від нового керівника військово-медичного департаменту Міноборони очолити стоматологічну службу Дніпропетровського військового госпіталю. Це було навесні 2016 року, позаду залишалися півтора року війни та розуміння того, що повернення додому, на Донбас, може відбутися не скоро, що Збройні Сили України можуть стати для нього, колись винятково мирного лікаря, опорою в нашій непростій дійсності.
Стан Дніпропетровського військового госпіталю до початку війни — це окрема тема, яку можна було б почати фразою «лихо не без добра»... Війна оголила всі проблеми, які жахнули волонтерів, котрі прийшли сюди, коли в госпіталь почали доправляти перших поранених. Волонтери, як і раніше, допомагають госпіталю. Як розповідає Ігор Миколайович, до моменту його вступу на посаду стоматологічна служба, покликана надавати допомогу особовому складу Дніпропетровського гарнізону та сектору М (Маріуполь і Волноваха) являла собою тільки кабінет у поліклініці і була представлена одним лікарем і двома медсестрами. Нині вона розбудовується і зміцнюється. Зокрема, відновлюється стоматологічна поліклініка, відбувається кадрове зміцнення служби. Що стосується майбутнього, то Ігор Миколайович не хоче заглядати в нього... У його контракті значиться — до закінчення особливого періоду. І цей період поки не завершено. А мине він, коли Ігор Миколайович із дружиною повернуться до рідного Донецька. Учасник бойових дій Матрос-Таранець вірить у це повернення.
Чекай на мене...
Іван Кураченко, який дев’ять років опановував професію хірурга — спочатку у Вінницькому медичному університеті, а потім — у Київській військово-медичній академії, після закінчення якої отримав призначення в Дніпропетровський військовий госпіталь, — прибув на місце служби в серпні 2013 року. Чи знав той, хто в дитинстві лікував усіх собак и котів у рідному селі, що обраний ним шлях буде прокладено крізь війну, котра подарує дорогоцінний лікарський и життєвий досвід та перевірить на профпридатність. У березні 2014 року, коли Крим забрали в України й уже намагалися це повторити з Донбасом, у госпіталь надійшла команда — військовим лікарям бути готовими до виїздів з бойовими частинами на схід країни. Іван Петрович не значився в цьому списку. «Напевно, вирішили, що я ще недосвідчений», — подумав про себе Іван Петрович, несучи чергування по госпіталю. А о шостій ранку йому зателефонували: «Їдь додому, збирай речі, ти сьогодні вирушаєш... Через хворобу одного з лікарів список в останній момент змінили». «Мабуть, це було добре, що я не готувався до цього відрядження. У дружини не було часу на переживання. Зірвався з місця — і вирушив...» — каже Іван Петрович.
Вікторія, втім, формально в той час ще не була його дружиною. Вони дружили ще зі школи, давно вирішили одружитися, а останніми роками були нерозлучними. Пізніше, коли Івана Петровича відрядили на війну вдруге, і втретє, і вчетверте, деякі казали йому: не треба тобі одружуватися, раптом уб’ють...
Те, що можуть убити, стало зрозуміло не в першу ротацію на схід, і навіть не в другу. Під час першого відрядження загін військових лікарів і медсестер, прикріплених до 25-ї повітряно-десантної бригади, тримав медичну оборону в Дмитрівці на березі Азовського моря. Передбачалося, що ворог може прийти з Криму, і місце дислокації було розташоване саме на цьому шляху. Але майже місяць чергувань пройшов тихо та спокійно. Тихо, як з’ясували медики, які повернулися додому, було й у госпіталі. Галасу наробив перший поранений, якого було доправлено сюди у квітні. У госпіталі працювали кілька лікарів, які пройшли гарячі точки та мали справу з бойовими пораненнями. Але «молодняк» знав про них тільки теоретично, та й досвідчені лікарі в рутині мирного життя почали відвикати від вогнепальних поранень та інших міток війни на тілах людських.
Друге відрядження на схід, що припало на квітень, було вже іншим. Донбас хвилювався, але стрілянини, і, значить, роботи для військових медиків було все-таки небагато. Та, повернувшись додому, Іван побачив те, про що говорили по телефону товариші по службі: госпіталь стрімко наповнювався пораненими...
У чотирьох відрядженнях Івана Петровича на війну, як у дзеркалі, відбилися і хаос, і героїзм найнепростішого етапу конфлікту, названого АТО. Він разом з іншими медиками евакуював поранених з-під Слов’янська, Красного Лимана, Миколаївки, куди прийшла справжня війна. «Під кулями та снарядами не було часу згадувати уроки, отримані у військово-медичній академії, і те, що писалося в підручниках з того чи іншого випадку. Я навіть не пам’ятаю, чи було страшно. Потрібно було надавати першу допомогу, вивозити поранених з поля бою», — розповідає Іван Петрович. До речі, і третє відрядження прийшло зненацька. Він їхав додому з Вікторією — формально все ще не дружиною — коли йому зателефонували з госпіталю: «Ти де, у маршрутці? Вилазь. Вирушаємо в штаб АТО...» І знову не було часу для моральної підготовки до небезпечного відрядження — ні у нього, ні у коханої жінки. Втім, Вікторія інколи подовгу не бачила Івана, коли він і не був у зоні АТО, а зустрічав у дніпропетровському аеропорту вертушки з пораненими на борті, що постійно прибували. Іван Петрович, як і всі лікарі госпіталю, забув про домівку. Величезне навантаження на кожного співробітника госпіталю змусило керівництво штабу АТО вже не так активно, як раніше, відряджати лікарів на війну. Але в грудні Іван Петрович знову отримав наказ вирушати в зону АТО. «Це далеко від бойових дій. Підсилите районну лікарню в Селидовому», — сказали Івану Петровичу, тоді вже, до слова, призначеному на посаду начальника хірургічного відділення госпіталю — і це після року служби тут, у 27 років.
Замість Селидового Іван Петрович і Олександр Сергійович Дарвай, начальник прийомного відділення госпіталю, опинилися в Пісках. Цей населений пункт на рубежі 2014—2015 років став таким само знаком цієї війни, як Іловайськ, Дебальцеве, донецький аеропорт. З аеропорту дніпропетровські військові лікарі разом із волонтерами, чиї імена теж стали знаковими — це Олексій Мочанов, Хоттабич, Ольга Кроха, Галя Вітерець, вивозили поранених. «Піски постійно обстрілювали. Але ми все-таки зуміли облаштувати тут медпункт, щоб надавати пораненим першу допомогу. Знайшли на околицях розбомблену амбулаторію, забрали звідти вціліле обладнання. Велику кількість необхідних лікарських препаратів привозили волонтери», — розповідає Іван Петрович.
Нерідко Вікторія чула в слухавку гуркіт обстрілів, коли чоловік — дуже коротко — доповідав їй, що живий, і кричала Івану, щоб він біг туди, де можна було сховатися від куль і снарядів... Але небезпека була скрізь... Якось уночі Іван Петрович повертався в Піски із Селидового, куди відвозив поранених, і водій раптом різко загальмував. У декількох метрах на дорозі лежала протитанкова міна... «Не знаю, чому, але водій їхав із включеними фарами, хоча звичайно їде без світла, щоб не привертати увагу. Це врятувало нам життя», — згадує Іван Петрович.
Новий рік він зустрічав під салют «градів». На Різдво вже було веселіше — наближався до завершення місяць відрядження — найстрашнішого та найнебезпечнішого з чотирьох... Після повернення Іван і Вікторія подали заяву в РАГС, справили весілля на своїй батьківщині на Житомирщині, у колі рідних і близьких. У жовтні, на Покрову, Президент України, який прибув до Дніпра, вручав ключі від квартир родинам героїв — загиблих і вцілілих на війні. Отримала ключі також і сім’я Кураченків, яка, нарешті, має свій будинок. У ньому за кілька місяців — дай Боже — стане ще затишніше, радісніше й щасливіше: Вікторія носить під серцем дитину, але хто це — хлопчик чи дівчинка, батьки не хочуть знати до її народження. Зрозуміло одне — маля має жити у мирі, а про війну нехай нагадують хіба що батьківські нагороди...
Сестричка
Чи знала до війни Наталя Лещенко, що стане сестричкою сотням солдат?.. Сестричками хворі називають медсестер і в мирний час. Але нині це слово набуває іншого змісту. Воно поширене тільки між рідними людьми. Їх поєднало життя, за яке вони боролися — кожний по-своєму, як умів.
До моменту, як військлікарів і медсестер Дніпропетровського госпіталю почали відряджати на війну, старшина медичної служби Наталя Лещенко працювала старшою сестрою відділення анестезії, реанімації і інтенсивної терапії. Вона вміла виходжувати хворих, але ніколи не називала їх «сонечко», «зайка» і «киця». Так, як називала поранених — там, у зоні АТО, де їй доводилося неодноразово бувати, і в госпіталі, коли в нього потоком почали надходити солдати зі страшними мітками війни. «Потерпи, зайка... Зараз буде легше...» — і воїну ставало легше... Багатьох вона пам’ятає, з багатьма дружить. Але серцевий біль, що й тепер викликає сльози, хоча минуло кілька років, спричиняє один. Едік, десантник 25-ї бригади. Його оперували на Наталчин день народження: ампутували ногу, яку неможливо було врятувати. Прокинувшись від наркозу, молодий хлопець побачив перед собою сестричку з бездонними, як мирне небо, очима. Він плакав, казав, що не знає, як житиме без ноги, адже він годувальник, і дружина має скоро народити. А Наталя, як могла, втішала його, гладячи по хлоп’ячій голові, як мама, хоча була не набагато старшою: нічого, що без ноги, головне, що живий...
Едік помер у Київському військовому госпіталі — занадто тяжкою виявилася рана. Його смерть, хоча і сталася далеко, не на її очах, вразила Наталю. Можливо, тому що вона вдихнула надію у покаліченого хлопця, який плакав на її плечі, сама повірила в його щасливе майбутнє. Війна вирішила інакше...
Старшина медичної служби Наталя Лещенко.
Майор медичної служби Іван Кураченко.
Підполковник медичної служби Ігор Матрос-Таранець.
.
Фото автора.
