Саме таку тему нещодавно обговорили під час круглого столу в редакції газети «Голос України», в роботі якого взяли участь: Валерій Карпунцов, народний депутат України, кандидат юридичних наук; Анатолій Селіванов, постійний представник Верховної Ради України у Конституційному Суді України, доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України; Михайло Смокович, заступник голови Вищого адміністративного суду України, Секретар пленуму Вищого адміністративного суду України, доктор юридичних наук; Сергій Шкляр, заступник міністра юстиції України, кандидат юридичних наук.
Ред.: Зміни в судовій системі візуально побачити неможливо, як, скажімо, у патрульній поліцейській реформі, де одразу зовнішня картинка змінилася: з’явилися нові люди, в новій формі, з новим обладнанням і ставленням до громадян. Судова реформа — значно складніший процес. І внесенням змін до Конституції України він не закінчується. Проте суспільство вже сьогодні хоче бачити реальні зміни в судочинстві й відчувати себе рівноправною стороною в суді, хоче мати справедливе правосуддя. То з чого треба починати?
А. Селіванов: Сьогодні для держави і суспільства важливо спрямувати потенціал вчених і практиків на втілення нової моделі реформованого правосуддя. До конституційних реалій ще далеко, поки не запрацює механізм реалізації принципів і цінностей Конституції України. Модернізація судової системи України потребує чимало зусиль. Найперше конституційна комісія мала можливість розробити концепцію реформування судової влади, тобто надати пояснення суспільству нової її моделі. Проте суспільство і широке коло вчених з досвідом конституційної модернізації не були залучені до цього процесу. Зазвичай якість законотворення змін до Конституції без участі широкого кола суспільства завжди знижується. Оцінюючи введення нових регуляторів Конституції до Розділу VІІІ «Правосуддя» та Розділу XІІ «Конституційний Суд України», слід мати на увазі, що новий правопорядок у судочинстві суттєво залежить також від «Перехідних положень», в яких передбачені конституційні зміни до Конституції (щодо правосуддя). Які пріоритети важливо врахувати на цьому шляху?
Анатолій Селіванов.
Суспільство очікує нових реалій в правосудді, а саме трьох важливих реформаторських змін, які можуть поновити довіру до судової системи:
1) оновлення суддівського корпусу на рівні першої та апеляційної інстанції, виходячи з вимог частин п’ятої та шостої статей 126, 127 Конституції України;
2) дотримання кожним судом (суддею) основних засад судочинства, які мають бути втілені у нові процесуальні кодекси, що суттєво вплине на реальний доступ громадян до справедливого правосуддя;
3) застосування конституційних важелів у дотриманні єдиних критеріїв незалежності і відповідальності суддів всіх інстанцій при розгляді справ і прийнятті судових рішень.
Важливо наголосити, що оцінку реальним змінам у правосудді, якщо це прямо йдеться про конституційні засади, має давати суспільство, оскільки поряд з державою громадяни мають всі підстави спиратися на власний досвід розв’язання спорів відносно до очікуваних змін у судовій системі.
Без парламенту цих конституційних змін не відбулося б. Наскільки складно було прийти до цих змін, чи поставили вони крапку в процесі реформування судової влади?
В. Карпунцов: Анатолій Олександрович задав тон саме такої дискусії, яку я, як правник — з одного боку, як парламентарій — з другого, хотів би бачити перед винесенням цих змін до парламентської зали. Тобто: чому не було розроблено концепції, що це за зміни і на базі чого вони ґрунтувалися, де обговорення в науково-практичному середовищі, чому так пізно, чому поспіхом і що було взято за основу?
З огляду на річницю Революції Гідності, яку ми згадуємо. Саме згадуємо, а не святкуємо. Люди вийшли в першу чергу тому, що не було справедливого суду.
Повернемося до концепції: чому склалася така ситуація? Процес реформування судової влади був започаткований адміністрацією президента Януковича і тими найближчими радниками-юристами, які його оточували.
Я, як депутат сьомого скликання парламенту, який достроково і добровільно припинив свої повноваження, пам’ятаю, що було бачення владної сторони — нам потрібно це так, а не інакше. І саме так все відображалося у законі. І саме так по духу сьогодні відбувається з нашою реформою: немає дискусій між науковцями і практиками стосовно реформування судової влади. Взяли те, що було напрацьовано, порадилися з європейськими інституціями, але тільки не з українцями, і подали. Міжнародна конференція, яка ініційована Верховним Судом, обіцяє серйозні наслідки праворозуміння. Але ж існує концепція, де те правосуддя, яке потрібно українцям? Де це правосуддя чесне, справедливе, в якому сторона-учасник процесу не буде відчувати себе ображеною, обібраною, обдуреною, а почуватиметься стороною, яка має можливість йти в судовий процес і доводити свою правоту.
Це до того, як відбувався процес прийняття. А що варто ще доопрацювати?
В. Карпунцов: Я прихильник конституційних змін у частині правосуддя. Треба рухатися вперед, а не стояти на місці й критикувати, суспільство не буде стороннім спостерігачем у реформуванні судочинства.
У нас є терміни, які вже виписані. Важливо народним депутатам завчасно побачити всі сторони цих змін і на законодавчому рівні виправляти, звичайно, на рівні закону. А вже згодом, маючи практику і провівши фахову дискусію, переходити до подальших змін у законодавстві, в тому числі й Конституції України.
Михайле Івановичу, а як ви і ваші колеги розділяєте ці конституційні зміни?
М. Смокович: З моменту прийняття Конституції 28 серпня 1996 року минуло двадцять років. І вже всі, у тому числі й судді, відчули недосконалість тих положень Конституції, які були до внесення останніх конституційних змін.
Що стосується судової реформи, а саме положень Конституції, які включають в себе засади судової влади в Україні, то також такі зміни вже давно повинні бути. Особливо це виникло з прийняттям Верховною Радою Закону «Про відновлення довіри до судової влади в Україні».
Я, як суддя, зміни, які були внесені в Конституцію, оцінюю дуже позитивно. Не можна сказати, що все ідеально, тому що на сьогодні політики ще не дозріли, щоб Конституцію зробити ідеальною. Але те, що стосується незалежності, деполітизації судової влади, то певні кроки зроблено і вони відображені в Конституції.
Також у Конституції є кілька положень, які дають змогу розвивати судову систему відповідно до міжнародних та європейських стандартів. Вдосконалювати ефективність і якість судової влади потрібно через механізм реалізації конституційних положень.
Що стосується конкретних змін, вони встановили новий порядок, в якому Верховна Рада вже не задіяна у підборі кадрів на посади суддів. Хоч би там як було, а я десять років працюю на посаді адміністративного судді України, і тільки резонансна політична справа у Вищому адміністративному суді — тоді ж починаються заяви про його ліквідацію. На сьогодні Верховна Рада усунута від втручання — і це позитивно.
Ще позитив — введення Інституту досудового врегулювання господарських спорів. Найсправедливіше рішення суду не розв’язує конфлікт, а визначає переможця і переможеного. Переможений завжди буде ображений на переможця. Тому досудове врегулювання дасть можливість запроваджувати нові форми вирішення конфліктів між громадянами України, так звана медіація, яка є у всіх європейський, світових, розвинених країнах. І саме до суду медіатори повинні примирити людей. І саме таким шляхом ми повинні консолідувати суспільство. І, на мій погляд, це дає можливість розвивати форми медіації, які є в Канаді, Німеччині, Нідерландах та інших європейських, світових країнах. Законопроекти про медіацію подані у Верховну Раду, над ними працюють у комітеті.
Крім того, у нас виникли нові критерії до суддів: доброчесність і компетентність. Суддя повинен довести, де і як він отримав кошти, і за які статки він живе. Щодо компетентності — суддя весь час повинен підвищувати свій фах.
Досить великі повноваження Конституцією передані до Вищої ради, функції якої поки що виконує Вища рада юстиції. Конституцією передбачено десять суддів, одинадцятий — Голова Верховного Суду.
Це основні аспекти змін до Конституції, і вони є великим кроком уперед у розвитку судової системи в Україні.
Думаю, що найближчими законами, які ухвалить Верховна Рада, будуть закон про Вищу раду правосуддя, внесення змін до процесуального законодавства, що дасть відповідний позитивний результат.
А що є й негативного в реформі?
М. Смокович: Перше. У кожній справі сторони повинні бути представлені адвокатом. Поки що ми не готові до такого. Тут багато запитань. Наприклад, громадяни фінансово не готові оплачувати послуги адвокатів. Не зрозуміло, що робити з армією юристів, які працюють в органах державної влади, підприємствах, банківських установах. Адже для представлення інтересів у суді цих структур їм доведеться запрошувати адвокатів. При цьому, маючи кваліфікованих фахівців у кожній галузі права. Чи правильно це?
Далі. Ми були за те, щоб судді, повноваження яких закінчилося, були призначені на посади безстроково за процедурою, яка була визначена колишнім законом про судоустрій і статус суддів. Однак сьогодні їх мають приймати на конкурсній основі.
Щодо монополії на адвокатуру. Що у нас у законодавчій перспективі з цього питання? І, друге, колись під час круглого столу йшлося, що десь 70 відсотків судових рішень взагалі не виконуються. А якщо ця тенденція триватиме, то взагалі який сенс у цих судових рішеннях?
С. Шкляр: З приводу монополії для адвокатури. Я її підтримую — правова допомога має надаватися якісно. Крім того, ця монополія вводиться поступово. Варто нагадати, що у нас державою надається певній категорії населення безоплатна правова допомога. Також зберігається право представляти в суді себе особисто або своїх родичів. Тим паче, що це практика західних країн. Окремо важливо акцентувати увагу на виконання судових рішень. Дійсно, відсоток їх виконання дуже низький. Але стартувала комплексна реформа виконання судових рішень та рішень інших органів, яка має виправити це становище. Приймаючи законопроекти з питань реформи виконання судових рішень, ми не лише вводимо приватних виконавців, щоб покращилася конкуренція, а максимально прибираємо виконавчу дискрекцію для того, щоб знизити корупційні складові цього процесу. Особливо слід відмітити важливу обставину про те, що Кабінетом Міністрів прийнята постанова як для державних виконавців, так і для приватних, яка встановлює грошову винагороду для тих і для інших. До цього грошова винагорода за виконання судових рішень у державних виконавців становила 5 відсотків від стягненої суми, але не більш як 250 неоподаткованих мінімумів доходів громадян. При цьому заробітна плата 2400 гривень на місяць, а виконавчих проваджень десь 150.
Сергій Шкляр.
Зараз же немає обмежень «не більш як». Процент винагороди знижено до 2 відсотків, але верхню межу знято.
Також введено реєстр боржників. Низький рівень виконання судових рішень може пояснюватися тим, що у боржника дуже часто немає грошових активів. З певних підприємств-боржників держава забороняє стягувати борги.
Все це можна вирішити прийняттям певних законів і за умови, коли економіка країни почне нормально працювати.
Що ж до числа 70 відсотків. Сюди входить повернення стягнень без виконання рішення. 70 відсотків — це повне виконання. Наприклад, є рішення судів, які виконуються частково, тому що у боржника не вистачає активів, щоб судове рішення виконати повністю тощо.
А. Селіванов: Завершеність правосуддя для громадян і юридичних осіб означає не тільки отримання судового акту, а і його повне, тобто обов’язкове виконання. Слід підтримати цю позицію заступника міністра Сергія Володимировича, яка означає реформування державної виконавчої служби, для якої Верховна Рада передбачила можливість залучення за ліцензуванням до виконання з певних питань приватні юридичні особи. Контроль за виконанням актів правосуддя Конституція покладає на суддів, які мають врахувати інтереси двох сторін у судовій справі.
Реформування судової влади не може проводитись поза правами та інтересами людини і громадянина, і суспільство позитивно сприйняло конституційні зміни, що спрямовані на визнання їх «вторинного основного права», яке вказує на природні права людини від народження, що мають захищатися індивідуальною подачею конституційної скарги (її закріплено у ст. 55 Конституції). Отже, Конституційний Суд України, розглядаючи такі звернення громадян, не тільки повинен встановити порушення законом прав і свобод людини, а й поновити порушені права у кожній розглянутій судом «конституційній скарзі».
Одночасно у нас з’явилися нові суди, так би мовити, внутрішньої спеціалізації: антикорупційний суд і суд з питань інтелектуальної власності. Дивуєшся, яким чином до юрисдикції, не розуміючи, що таке юрисдикція і спеціалізація, потрапили саме касаційні суди? Вони мають власну предметну юрисдикцію, а тут спеціалізація для двох судів — антикорупційний і з питань інтелектуальної власності.
Як зараз державна виконавча служба може перебудовуватися, тобто шукати нові перспективи? Як виконувати рішення цих судів?
М. Смокович: У цьому випадку Анатолій Олександрович порушив дуже проблемну колізійну ситуацію із судовою спеціалізацією. Ви знаєте, як контролюють питання прав інтелектуальної власності — це є засіб не тільки для захисту, а і для збагачення. А друге питання — антикорупційні суди, створення яких, по суті, є алогічним. Ми робимо реформу, ми обираємо нових суддів, даємо нові критерії, принципи і створенням цих судів ми одразу новим суддям показуємо свою недовіру. Ми не дамо їм розглядати ці категорії справ, вказуючи, що їх розглядатиме інший суд. У мене немає сприйняття цієї моделі.
В. Карпунцов: Створенням цих судів будуть порушуватися всі принципи підсудності та територіальності. У даному випадку, думаю, що це не дуже логічні включення під час реформи, які будуть якось згодом трансформовані.
Сергій Володимирович зупинився досить ґрунтовно на медіації. Якщо взяти в цілому — вона є позитивною, і хоча пробитися паросткам нових ідей через наш «ґрунт» складно, але думаю, що медіації це вдасться. До того ж у вирішенні спорів вагому роль має відіграти набір повноважень вищих установ органів державної влади, через які можна без суду скасовувати відомчі акти чи накази індивідуального характеру, якщо вони суперечать законодавству чи порушують права суб’єктів правовідносин. Нам слід замислитись сьогодні над таким важливим питанням.
Не можна оминути і проблеми низької правової культури громадян. На жаль, за весь час незалежності держава не приділяла належної уваги саме правовому навчанню людини. Ми йдемо до європейських цінностей, але суспільство у нас ще не європейське, оцінюючи реальний матеріальний стан, коли потрібно оплатити професійну діяльність адвокатів. Громадянин ще не вірить правовій допомозі, яку надає держава. Вірили в якійсь частині державному медіатору — прокурору. І досі люди, які жили в радянській системі, йдуть до прокурора, який мав повний спектр повноважень, який чи то приписом, чи то протестом реагував на несправедливість. На жаль, прибравши цю функцію, саме забезпечення прав громадян України, а не загальний нагляд — він не потрібний, держава не потурбувалася про створення органу, який би саме узгоджував взаємовідносини громадянина з тими суб’єктами владних повноважень, які мають право розпоряджатися бюджетними коштами, комунальним майном, землею. Хто зараз цю прогалину заповнить? Я не кажу, що треба повернутися до тієї моделі, яка у нас була. Але слід врегулювати правовідносини, які були вилучені, не знайшли свого відтворення в інших нормах.
У нас двічі прозвучало «правова культура». Звідки вона візьметься, якщо правової освіти немає ні в школах, ні у вищих навчальних закладах?
В. Карпунцов: Оце ж я і наголошую, що з садочка потрібно її прививати.
Можливо, потрібно якимось чином на законодавчому рівні прийняти певні рішення для того, щоб первинна правова освіта була присутня, хоча б у школах.
В. Карпунцов: Ці питання на якихось зародкових рівнях десь присутні в Міністерстві юстиції. Але на належному рівні дійсно її немає. Це питання треба піднімати з рівня високих показників статистики на рівень реальної правової освіти. І тоді буде довіра і до адвоката, і до суду, і до інших суб’єктів, з якими доводиться вступати в правові відносини.
С. Шкляр: Треба справді піднімати рівень правової освіти населення більш активно. На жаль, у нас така ситуація, що навіть фахова юридична освіта не має належного рівня. Якщо ми повернемося до державних виконавців, то в країні взагалі є дев’ять вишів, у яких читають відповідний курс. Є одна чи дві кафедри, які системно теоретично і практично займаються проблемами виконавчого провадження. Треба підвищувати стандарти освіти серед виконавців державних і приватних. Тим більше, якщо це завершальна стадія судового процесу, у нас є прекрасна Національна школа суддів, яка могла б навчати виконавців. Або можемо на базі іншого вишу створити спеціальний навчальний заклад, в тому числі й післядипломної освіти.
А яким би ви бачили загальне підняття рівня правової освіти?
С. Шкляр: Звичайно, починати треба зі школи. У Мін’юсті було розроблено проект «Конституція України для дітей». Зроблений він був доступною мовою. Так і треба продовжувати далі. А для цього необхідно мати відповідні підрозділи, треба мотивувати людей, які цим перейматимуться.
М. Смокович: Що стосується правової культури, то, на мій погляд, правова культура — це не лише знання права, це права поведінки, тобто діяти у відповідності до правил, які установлені. Дійсно, на сьогодні тільки в школах, ліцеях викладають при здобутті середньої освіти, але лише у дев’ятому класі реально використовувати цей етап вивчення права і держави — такий предмет. Тобто, це такі загальні основи права. Звісно, починати треба зі школи, щоб уже виходили наші громадяни України із середньої школи з відповідними знаннями на рівні такого спеціаліста, як після закінчення технікуму, хоча би були такі знання. Це — перше. Друге. Звісно, ми повинні привчати всіх, і особливо Верховна Рада своїм прикладом показувати, правову поведінку. Діяти відповідно до законом встановлених правил.
А. Селіванов: Хотів би підкреслити, що Міністерство юстиції дуже потужно готує і реалізує правові ідеї, які надходять до парламенту. Зараз, буквально тільки зміни до Конституції вийшли, а ми вже ухвалили закон у парламенті щодо приватних виконавців. Дуже цікавий закон, дуже складний закон. А як же він працюватиме? От про це мало хто і веде дискусії.
І в цьому контексті (щодо відсутності предметної дискусії) деякі зміни до Конституції мають такий ідеалістичний погляд на наші реалії. От, наприклад, записано в Конституції, що Верховна Рада, відповідно до закону, утворює і ліквідовує суди. Як це може ліквідовувати суди — одна гілка влади ліквідує структуру іншої гілки влади. Отакі нюанси для інтересів суспільства дуже серйозні, і вони можуть систему правосуддя похитати.
Хотів би наголосити, що на сьогодні проблематичне питання стосується саме запровадження конституційних змін. Чого не вистачає сьогодні, щоб були задіяні й реалізовані норми матеріального права? Процесуальних законів. Тобто сьогодні, якщо ми не змінимо процесуальні кодекси, ми не зможемо реалізувати кращі ідеї, які були закладені у змінах до Конституції.
От, наприклад, Верховна Рада виступає сьогодні суб’єктом відповідальності в сфері, коли розглядаються управлінські відносини. Це сфера державного управління. Але Верховна Рада не є органом державного управління.
Проте в кодексі адміністративного судочинства записано, що там, де існують управлінські відносини, громадянин має можливість пред’явити позов до Верховної Ради. Єдиний законодавчий орган не може міняти свого правового статусу. І тому відповідати за закон чи прийняту постанову вона не може з точки зору політико-правової природи цього органу державної влади. А все це виникає через те, що інколи трактування норм Конституції не проникає в сутність, смисл публічно-правової норми. Я, як приклад, наведу кваліфікаційне оцінювання суддів. Це перетворилося на те, що ВККС України нагадує «інквізицію» для суддів. Як можна під кваліфікаційне оцінювання, під конкурс запрошувати суддів Верховного Суду та касаційних судів? У більшості там працюють кандидати, доктори юридичних наук. Кого може оцінювати член вищої кваліфікаційної комісії, який піддає сумніву компетентність суддів, маючи інший рівень життєвого чи професійного досвіду? Закон встановив оцінювання кваліфікації суддів, щоб виявити здатність до правосуддя, але не в такій мірі і не в такій формі, яку зараз застосовують. Отже, Конституція повинна закладати нові принципи, але не слід забувати, що правосуддя є цінністю і здобутком демократичної держави.
Потрібно ще кілька законодавчих актів, які мали б врегулювати оці недоречності.
А. Селіванов: Правильно, повинна бути професійно розроблена програма або концепція реалізації норм та положень Конституції України за новою моделлю.
Натякаєте на те, що ми повинні чекати нових змін до Конституції?
В. Карпунцов: Ні. Хоча б «дорожню карту» впровадження того, що є.
А. Селіванов: Саме визначити, як буде проведено реформування, навіть судовий контроль над виконанням рішень. Що це за судовий контроль? В якому обсязі? В яких процедурах? Які повноваження мають бути у суддів?
Яка роль державного виконавця? Які між ними слід встановити стосунки? Це все прописати потрібно у нових кодексах. Інакше норми, конституційні принципи можуть не спрацьовувати. Суддя не повинен контролювати державну виконавчу службу, яка відділена від органів правосуддя і віднесена до органів державної виконавчої влади. І тому оці негаразди повинні бути осмислені на теоретичному, науковому рівні. Те саме стосується і процесуального статусу прокуратури. Який він? Ніхто не знає. Яка у неї процесуальна компетенція?
В. Карпунцов: Та й сам термін «публічне обвинувачення», яке має підтримувати прокуратура в суді, в законодавстві не розкрито.
С. Шкляр: Логіка реформування була такою: спочатку зміни до Конституції, а вже потім зміни до процесуальних кодексів. Тобто нові процесуальні кодекси отримаємо в розумній перспективі. За попередніми планами, які були в раді по судовій реформі, вони вже мали бути у вересні цього року передані до парламенту. І відповідно певні питання будуть врегульовані в цих кодексах, у тому числі, відносно контролю виконавців, як державних, так і приватних. А стосовно того, що прийняли новий закон і він поки що не виконується, то я хочу наголосити — закон набрав чинності 5 жовтня цього року. Тобто не так давно. Давайте побачимо, як через рік працюватиме новий закон, коли з’являться приватні виконавці.
Запровадження інституту приватних виконавців, з урахуванням наших реалій, викликає деякі думки стосовно можливості застосування різних корупційних схем? Як і хто зможе проконтролювати приватного виконавця?
С. Шкляр: У нас дуже серйозні вимоги до приватних виконавців. Є такі думки критиків, що ми узаконили так званих «колекторів». Проте це не так. Нехай «колектори» ще спробують стати приватними виконавцями. Треба мати юридичну освіту, стаж роботи, скласти досить серйозний кваліфікаційний іспит, застрахувати свою професійну діяльність, обладнати офіс відповідно до тих вимог, які будуть встановлені Мін’юстом, після того стати ще членом Асоціації приватних виконавців, яка матиме свій кодекс професійної етики, порушення якого призводитиме до зупинення чи втрати ліцензії. На Заході приватний виконавець — шанована професія, щось на зразок топового нотаріуса, адвоката, судді, прокурора. На жаль, цього немає в Україні. Але, думаю, так буде через декілька років.
Питання, де мають бути державні чи приватні виконавці — при суді, при Мін’юсті України чи окремо — дискусійне. На мою думку, це не має значення, якщо ця професія буде престижною, якщо виконавці в офіційний спосіб зароблятимуть якісь нормальні гроші. І при цьому нормально працюватимуть правоохоронні органи, які не дадуть «погратися» виконавцю із законом. Насамкінець хотів би сказати, що іноді й самі судді винуваті в тому, що не виконуються судові рішення. У нас були випадки, коли не зовсім зрозуміло, як виконувати рішення. Виконавець звертається до судді за роз’ясненням, до речі, він має таке право, а суддя процесуально відповідає: «У рішенні написано зрозуміло, роз’ясненню не підлягає».
В. Карпунцов: У нас є нотаріуси і приватні, і державні. Ніякого колапсу нема. Це, можна сказати, вдала реформа. З другого боку, на мою думку, ми маємо не зовсім вдалу реформу з державними реєстраторами. Чому? Не в самій суті, а в якихось деталях. Можливо, чи то відмова від територіальних прив’язок, чи ще до чогось, і, на жаль, це рейдерство, яке просто накрило нас з головою. Саме це мало початок від тих надповноважень, які ми дали людям, які мають зарплату тисячу-дві гривень. І у такій ситуації дуже важко утриматися від хабара за незаконне внесення змін до держреєстру. Скільки таких прикладів. Сотні-тисячі. На жаль, ми знову ж таки маємо питання менталітету.
Валерій КАРПУНЦОВ.
А що з судовим контролем за виконанням рішення?
М. Смокович: Судовий контроль у процесах є, але він сьогодні здійснюється через подання заяви особою, незадоволеною виконанням рішення. Тільки у такій формі. Мені до вподоби новели, які є в кодексі адміністративного судочинства — це контроль через звіт. Тобто суддя, приймаючи рішення, може встановити строк на виконання цього рішення суб’єкта владних повноважень і зобов’язати цей суб’єкт прозвітувати перед судом за виконання. Це така форма судового контролю, вона досить впливова, і потім суд за неподання звіту, або невиконання, може притягнути до адмінвідповідальності відповідного суб’єкта владних повноважень.
Не хочу нічого поганого говорити на адресу виконавчої влади, але на сьогоднішній день стадія виконання рішення суду, згідно з рішенням Європейського суду з прав людини, визнана як судова. Тобто, якщо на стадії виконання є порушення прав людини, то це порушення статті 6 (право на справедливий суд) Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини. А з урахуванням того, що сьогодні виконується лише 70 відсотків рішень судів, то це є одна із складових недовіри до судової влади.
Що стосується оцінювань суддів, то я за постійне навчання суддів. І те, що в нашій державі утворена національна школа суддів, те, що законом прямо передбачено, що суддя кожен рік повинен два тижні бути на навчанні, підвищувати свою кваліфікацію — це все позитиви. Але я негативно сприймаю те, як організували на сьогодні ці конкурсні комісії та іспити для суддів. Інакше як розправа над суддівським корпусом цей процес назвати не можна. І, звісно, через це багато суддів звільнилося.
А хто прийде на їх місце, чи є кадровий резерв?
М. Смокович: З юридичних професій суддя — це найвідповідальніша посада. І приймати рішення не так просто. Кожне слово в рішенні суду треба обґрунтувати, на кожне запитання дати відповідь. При цьому суддя багато в чому обмежений. Він як людина, яка весь час під склом, за яким весь час спостерігають усі — і контрольні служби, і громадськість. Тому нам треба було зберегти той суддівський корпус. Можливо, є запитання до якихось суддів, ніхто ж не забороняє, будь ласка, піднімайте рішення, запитуйте в суддів, чому ви таке рішення прийняли. І нехай відповідають. Але, я вам скажу, що пішли з судів люди ще продуктивні, які могли десятки років працювати. Звісно, вони мали право піти у відставку. Вони мають відповідний стаж, по законодавству заслужили на відпочинок. Але ще вони могли працювати. Всі ці нові процеси варто було проводити не так революційно, а еволюційно.
Михайло Смокович.
На жаль, свою роль у ставленні до суддів зіграли не лише політики, а і засоби масової інформації, створивши з судді образ корупціонера, від якого всі біди в нашій державі. Тому що зараз десь у середовищі поза суду людям соромно казати, що вони судді. Пропаганда негативного ставлення до суду відіграла свою роль — вдалося переконати суспільство, що судова влада саме така, і, повірте мені, підняти повагу до судової влади буде непросто. І ще тут найважливіше, на мій погляд, кожний суддя прагне винести законне рішення. І якщо закон чіткий, з нього прямо випливає, як його застосувати, тоді судді залишається встановити обставини і застосувати закон. Але, на жаль, на сьогодні у нас законотворчий процес дуже буксує, дуже багато колізій в законодавстві, що впливає на помилки в судових рішеннях. Тому з доповіді Венеціанської комісії про верховенство права 2011 року щодо правової визначеності випливає, що вина в першу чергу щодо неякісних судових рішень лежить на нормотворчих органах держави.
Залишається сподіватися на те, що становлення системи справедливого судочинства в нашій країні для звичайних громадян відбуватиметься прискореними темпами, і через деякий час професія судді буде шанованою в нашому суспільстві.
Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.
