Сьогодні — Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Ця дата започаткована рішенням Генеральної Асамблеї ООН у 2005-му.
Термін «голокост» походить від давньогрецького слова, що означає «жертва спалення». Йдеться про політику гітлерівського режиму — масове знищення євреїв і циган у 1930-х роках та під час Другої світової війни. Тоді, зокрема, загинуло до шести мільйонів європейських євреїв, з них приблизно мільйон — на теренах окупованої гітлерівцями України. Страшним символом тих часів став Бабин Яр у Києві, де від рук окупантів-нацистів загинуло майже все єврейське населення міста.
Великі цифри жертв вражають — але нічого не пояснюють, бо самоцінним перед лицем Бога є навіть одне життя. «Той, хто рятує одну душу, рятує цілий світ...» — ці слова карбуються на медалі, яку вручають так званим Праведникам народів світу. Ще 1963 року Меморіальний комплекс Катастрофи і героїзму єврейського народу Яд-Вашем у Єрусалимі затвердив критерії для отримання цього звання. Праведниками світу називаються неєвреї, які, ризикуючи життям, рятували євреїв під час Голокосту. Вважається, що навіть коли ця людина не є правовірним іудеєм, вона посяде своє місце в Раю. Ми можемо пишатися тим, що Україна — четверта країна світу за кількістю «Праведників світу» після Польщі, Франції та Нідерландів. На стіні пам’яті в Єрусалимі викарбовано імена понад двох з половиною тисяч українців-праведників. Зрештою, не важливо, скільки душ врятовано кожним із них. Бо навіть за одного врятованого можна було заплатити власним життям. Хтось рятував кількох єврейських дітей, записуючи їх своїми. А хтось, як Митрополит Андрей Шептицький, — сотні людей, у тім числі Давида Кагане, який був рабином Львова. На честь кожного праведника у Яд-Вашемі саджають дерево. Хтось гарно сказав: на честь Шептицького там би мусило бути не одне дерево, а цілий парк.
Тим часом наші праведники відомі далеко не всі. Бо довго після війни боялися нагадувати про себе. І не секрет, чому так сталося. Бо оці самі праведники (як і пам’ять про знищених Голокостом) залишалися довгі роки проблемою для радянської влади. Варто лиш згадати, що за радянських часів було вельми небажано згадувати чи тим більше вшановувати жертв Бабиного Яру. Наприклад, у вересні 1966 року мало не всі спецслужби Києва було кинуто на те, щоб не дати провести мітинг пам’яті в Бабиному Яру, де виступили наші письменники Іван Дзюба, Віктор Некрасов, Борис Антоненко-Давидович. Але все-таки — чому влада цього боялася? Можливо, з її боку це був вияв тихого антисемітизму (та й антиукраїнства також, бо гітлерівці поклали в Бабиному Яру сотні оунівців, пам’ять про яких теж була небажаною). А може, це було й непряме визнання вини радянської влади за Голокост? Адже ще до початку війни Сталін знав, що загрожує радянським євреям, коли прийде Гітлер. Але більшість євреїв України та Прибалтики не були евакуйовані й залишилися на вірну загибель. Пояснювали це тим, що треба вивозити в тил заводські верстати, а на людей «не вистачить ешелонів». Але ж їх вистачило на вивезення десятків тисяч українських німців — бо Сталін боявся, що вони перейдуть на бік Гітлера!
...А праведники — це інше. Вони покладалися не на розрахунок, а на власну совість. Саме тому ми мусимо пам’ятати, який сьогодні день і чому ми його відзначаємо.
Катерина АПРЕЛЬКО.
