Сім літер, що палають в слові «Україна», 
Сім літер, що вогнем лягли на Монпарнас, 
І сім зрадливих куль на вулиці Расіна 
Призначення, мементо і святий наказ.


Так зболено відгукнулася поетка Наталя Лівицька-Холодна на підле вбивство Симона Петлюри у Парижі 1926 року чекістським найманцем. А ще раніше ім’я Головного отамана військ УНР стало символом волелюбності, мужності, нескореності, української державності. Як на два століття раніше Івана Мазепи, а невдовзі — Степана Бандери. Чи не тому справжніх українців наші вороги ще довго називали петлюрівцями. Яких тільки ярликів не понавішувала радянська пропаганда на цю людину, котра стала в обороні української державності, до останнього подиху боролася за волю України. Більше бруду і відвертої ненависті було вилито хіба що на лідера ОУН Степана Бандеру. Та й обидва, зрештою, загинули від підлої руки московських спецслужб.

 

Сьогодні український народ повертає справжнє обличчя, справжню суть своїх вірних синів і доньок, до яких, безсумнівно, належить і Симон Петлюра. І великий внесок у цю справу зробив і робить відомий український письменник Василь Фольварочний, який виніс на суд читачів перші п’ять книг історичного роману «Симон Петлюра».
У цьому епічному творі перед нами постає українська реальність наприкінці ХІХ століття — і особливо на початках ХХ у всіх надіях, протиріччях і невдачах, коли наш народ отримав ще один історичний шанс відновити свою державність, але належним чином не скористався ним.
Роман густо «заселений» як добре відомими історичними постатями — Михайло Грушевський і Микола Міхновський, Іван Франко і Юрій Коцюбинський, Євген Чикаленко і Володимир Винниченко, Микола Порш і Всеволод Голубович, так і менш відомими, але колоритними особистостями — Василь Королів, Костянтин Мацієвич, Олександр Скоропис-Йолтуховський... Симон Петлюра обіймав міністерські посади в урядах УНР і був лідером Директорії. Василь Фольварочний не ідеалізує свого головного героя, не обминає його сумніви і невдачі. Просто до голосу Петлюри далеко не завжди прислухалися ті, від кого залежало прийняття рішень, а сам він не завжди добивався свого. Як ото через постійні конфлікти з Винниченком, який вважав, що без армії УНР обійдеться, і відверто пробував «загравати» з більшовицьким Кремлем, у середині грудня 1917 року подав у відставку з посади військового міністра. Що сталося через два місяці, ми добре знаємо — беззахисний Київ віддали на поталу бандам Муравйова.
Симон Петлюра завжди вважав наших північно-східних сусідів найнебезпечнішим ворогом української державності і стояв на тому, що тільки українська боєздатна армія зможе захистити вибір волелюбного народу. Ці думки проходять червоною ниткою через увесь твір, надаючи образові головного героя шарм не просто революційного романтика, а цілеспрямованої особистості, яка мислить реальними категоріями. Недарма сп’янілий від алкоголю й крові полковник Муравйов нахваляється в колі офіцерів першим повісити на Золотих Воротах Петлюру. А вже перед входом німецьких військ в Україну згідно з Брестським договором Симон Васильович із болем каже: «У вільних народів герої командують обставинами, а в рабів усе залежить від обставин».
Тепер-то ми вже добре знаємо, що свого часу Симон Петлюра залишив помітний слід в українській публіцистиці, виступав з блискучими літературними і театральними рецензіями та оглядами, мріяв створити популярну масову загальноукраїнську газету. Отож у романі відведено чимало місця журналістським уподобанням головного героя, починаючи від його співпраці з «Літературно-науковим вісником» (Львів) і завершуючи тижневиком «Тризуб» у Парижі. А ще він редагував місячник «Вільна Україна» у Санкт-Петербурзі, партійний часопис «Слово» в Києві, журнал «Украинская Жизнь» у Москві...
У творі «Симон Петлюра» домінує діалог, як мистецький засіб творення характерів, на що, власне, і звертала увагу критика після виходу романів «Чорний бумер», а особливо — «Хрещеники Сталіна» і «Розчахнута душа». Саме на діалоги, за точним визначенням критики, письменник покладає чи не найбільшу відповідальність за оприявлення думок і почуттів своїх героїв; їхня мова, лексика, зміст і тональність висловлення самохарактеризують дійових осіб набагато ефективніше, ніж їхні дії, вчинки чи пояснення письменника. І це не випадково, адже перу Василя Фольварочного належить ціла низка гостросюжетних п’єс, які ще не так давно з успіхом йшли на сценах вітчизняних театрів.
У романі читач знайде чимало документального матеріалу, який органічно вкраплено у сюжетну канву. Йдеться про фрагменти наказів, резолюцій, публікацій у періодиці, спогадів і таке інше, що надає розповіді документальної виразності, історичної достовірності. Так, буквально проймає до сліз, до спазм у горлі відгук Людмили Старицької-Черняхівської «Пам’яті юнаків-героїв, замордованих під Крутами», який розмістила газета «Нова Рада»: «Поки історія людства буде існувати, доти будуть всі, і далекі нащадки наші, з жахом, з огидою згадувати страшне слово «більшовик». Каїн, Юда і більшовик. Три людські потвори, три звірі, що викинула на світ Божий якась страшна безодня. Ні, і ті порівняння неправдиві! Каїн убив брата, але сам вжахнувся свого злочинства і, як безумний, кинувся тікати від братового тіла; Юда продав Христа, але не стерпів муки сумління і «удавився» сам. А більшовик перед смертною карою, перед розстрілом відрізував носи, вуха, проколював очі, випускав тельбухи, добивав недостріляних прикладами по голові, мов скажених собак, і тішився муками своїх братів».
«Симон Петлюра» Василя Фольварочного — це, по суті, перший епічний твір про лідерів українського національно-визвольного руху. Раніше «пощастило» хіба що Богданові Хмельницькому. Однак й Іван Ле, і Павло Загребельний подавали цей образ з класових позицій і аж ніяк не могли обійтися без кліше, властивих так званому соціалістичному реалізму. Тож справжній образ Богдана ще чекає свого автора. Як і такі неоднозначні постаті з української історії, як Іван Виговський, Іван Мазепа, Євген Коновалець, Андрей Шептицький, Роман Шухевич... До речі, тепер Василь Фольварочний завершує роботу над історичним романом про митрополита Йосипа Сліпого, який до останніх днів своїх вірив у відродження греко-католицької церкви на українських землях, залишався вірним сином українського народу і не пішов на жодні компроміси з його ворогами.
І найголовніше. Роман «Симон Петлюра», хоч і йдеться в ньому в основному про роки національно-визвольних змагань, є наскрізь сучасним. Бо події, які розгортаються на сторінках твору, своїми витоками своїми причинними зв’язками так нагадують нинішні часи, що складається враження, ніби все відбувається з нами, а не майже сто років тому назад.
Бо хіба не робить свою чорну справу антиукраїнська пропаганда, на яку не шкодує грошей путінська Москва, хіба не піднімає повсюдно голову українофобська нечисть?
Уроки Головного отамана військ УНР, які нагадав українській владі й українському суспільству письменник Василь Фольварочний у романі «Симон Петлюра», маємо добре засвоїти, щоб не повторилася катастрофа, яка впала на нашу землю понад сто років тому і страшні наслідки якої досі доволі боляче нагадують про себе. Це не просто черговий белетризований екскурс у нашу недалеку історію, чого сьогодні маємо вдосталь, це архісучасний твір, образно кажучи, тривожний церковний дзвін, який нагадує нам про страшну небезпеку, що нависла над нашим народом, над нашою державою.
Роман «Симон Петлюра» Василя Фольварочного цілком заслуговує високої літературно-мистецької відзнаки — Національної премії України імені Тараса Шевченка.


Володимир ВИТВИЦЬКИЙ.

 

Навіть ранній Петлюра був проти власного Війська. Але ніхто з того покоління не розповів «масам», що таке Москва. Ані Польща, ані Туреччина, ані «Схід» і «Захід» — за винятком єдиного Донцова. Ми програли Визвольну війну. Підкреслюю — ми, хорунжі і поручники 1918—19 рр. Бо ми мусили «пазурами й зубами» робити те все, що Війна вимагала».


Проте з історичної відстані варто додати, що завдяки бою під Крутами окупацію Києва було затримано, що дало змогу на переговорах у Брест-Литовську домогтися визнання УНР. Проте налаштованість соціалістів Грушевського, Винниченка та інших керівників УНР на відмову від армії, на дружбу з росіянами зіграла такий злий жарт, що вже нині не повториться. Відомо: коли голова Генерального секретаріату Володимир Винниченко їхав на переговори з делегацією російського Тимчасового уряду, його дружина Розалія встромила в машину червоного прапорця — у Петербурзі ж теж були при владі соціалісти...


Є ще один гіркий урок Крут. Розповідає історик Володимир Сергійчук: «29 січня 1918 року, коли київська молодь проливає під Крутами кров, на станції Ніжин — за кільканадцять кілометрів від поля бою — прибулий з фронту українізований полк імені Тараса Шевченка, оголосивши нейтралітет, займається звичною муштрою, а перед цим ще й хотів роззброїти Студентський курінь у вагонах...» Це теж маємо пам’ятати, щоб за пафосом ушанувань не забувати трагічних помилок наших провідників.


Символ Крут, як знак жертовної боротьби за Україну, відновився в Україні з розвалом Радянського Союзу. Вперше крутянці були пошановані на місці бою в 1991 році, ще до проголошення незалежності України. Розповідає перший голова чернігівського Руху Валерій Сарана: «Першими ідею подали члени Студентського братства з Києва, а ніжинські «рухівці» виготовили і встановили першого березового хреста на полі бою, нагорнувши невеликий курган. Коли ми приїхали на станцію Крути, я помітив працівника КДБ, який по рації доповідав: «Із Чернігова приїхали 13 чоловік!» А я, проходячи повз, кажу: «Не 13, а 14!».


...В нас, українців, багато пам’ятних дат пов’язані з поразками. Але, як зазначав згадуваний автор підпільної листівки, «Крути — це перше зірвання декорацій невільничої комедії, що відбувалася на землях України під час революції, перше прозріння, влада — це боротьба, а держава — це кров і залізо. І тому Крути — воскресіння, по довгих століттях, обірваної Полтавою Визвольної війни, війни народу з народом, країни з країною, віч-на-віч».


Коли я був у Водяному під окупованим Донецьком, то в селі — на місці дислокації «Карпатської Січі» — побачив плакати «Пам’ятай про Крути!». Наші теперішні українські воїни озброєні не тільки сучасною зброєю, а й досвідом Крут. Тому цього разу ми переможемо!

Василь ЧЕПУРНИЙ.