Десять років тому, відповідно до Указу Президента України, в національному календарі нашої країни з’явився ще один меморативний день — День пам’яті жертв політичних репресій.

Багато років поспіль українські архівісти допомагають вводити до наукового обігу та оприлюднювати зазначені історичні джерела, створюючи довідковий апарат до них, публікуючи їх у численних збірниках документів та на інтернет-порталах, проводячи десятки конференцій, круглих столів, семінарів, інформаційно забезпечуючи діяльність редакційних колегій науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією» у рамках однойменної державної програми. Завдяки щоденній копіткій роботі з опрацювання архівних документів історії України повернено тисячі незаслужено забутих імен державних діячів, науковців, митців, представників духівництва. Сотні тисяч архівних довідок дали можливість родичам колишніх репресованих дізнатися про долю своїх близьких, а державні архіви стали своєрідними інформаційними центрами із надання відомостей для соціального захисту громадян, які потребують відновлення прав реабілітованих. Але інколи трапляється так, що працівники архівів долучаються до пошуку постраждалих у вирі сталінських репресій, допомагаючи рідним людям знайти один одного.

Подібна неординарна історія сталася у Центральному державному архіві громадських об’єднань України, де зберігається колекція позасудових справ репресованих. Серед них — архівна кримінальна справа стосовно Морозової Ольги Вадимівни. Вона народилася у м. Кронштадті, у 1902 році. Її батько, Вадим Тихомиров — генерал-майор царської армії, свого часу командував артилерією Усть-Двинської фортеці, брав участь у Першій світовій війні, командував польовою бригадою важкої артилерії, помер у 1916 році. Мати — Віра Михайлівна Тихомирова, як зазначалось у справі, мала дворянське походження, «володіла маєтками у Латвії та Німеччині». Чоловік Ольги Вадимівни помер, і вона самотужки виховувала двох дітей — сина Юрія десяти та доньку Таїду дванадцяти років. Мешкала вона разом зі своєю матір’ю у Києві у Музейному містечку по вул. Цитадельна, 9. Заарештували Морозову О. В. 10 грудня 1937 року. Одним із приводів для її арешту послужило те, що під час проведення виборів до Верховної Ради УРСР, у розмові з агітатором вона дозволила собі висловитися щодо неприйнятності прізвища одного з кандидатів у депутати. Крім цього, вона звинувачувалася у проведенні контрреволюційної фашистської роботи проти Радянського Союзу, у розповсюдженні наклепницьких чуток про те, що комунізм — це смерть культурі, що на радянських фабриках і заводах жахливі умови праці. Також їй ставилось у вину й те, що вона висловлювала співчуття арештованим і репресованим «ворогам народу», називаючи їх кращими людьми.

Начебто стандартні звинувачення, які зафіксовані у багатьох кримінальних справах періоду Великого терору 1937—1938 років, коли маховик репресій працював на повну потужність. Але є у справі Ольги Вадимівни один документ, який помітно вирізняє її серед іншого масиву архівно-слідчих справ репресованих. Можна стверджувати, що це практично єдиний випадок документального підтвердження глибини душевного надлому, який переживала людина, опинившись у жорнах репресивної машини. Перебуваючи під слідством у в’язниці, в січні 1938 року Морозова О. В. написала слідчому заяву такого змісту (подається мовою оригіналу): «Прошу принять во внимание мою болезнь и в связи с невозможностью вести какую-либо полезную работу, расстрелять меня и этим освободить от лишних и больных людей каким и являюсь я». Але вирок по справі Морозової О. В. був дещо іншим. Рішенням Особливої наради при НКВС СРСР від 10 січня 1938 року за проведення контрреволюційної діяльності Ольгу Вадимівну засуджено до десяти років виправно-трудових таборів. Відбувати покарання вона була направлена до «СибЛагу» ГУЛАГу. Відомостей про її подальшу долю та долю її дітей у документах архівної кримінальної справи немає. Прокуратурою міста Києва 28 квітня 1989 року Морозова О. В. була реабілітована, причому у прокурорському висновку зазначалось, що дані про її родичів відсутні. На цьому в цій історії можна було б поставити крапку, проте особливість інформаційного ресурсу архівно-слідчих справ репресованих полягає у тому, що життєві історії їх фігурантів дуже часто виходять за хронологічні межі цих справ.

Наприкінці 1990-х на адресу ЦДАГО України надійшов лист із проханням надати архівну довідку по справі Ольги Вадимівни. Заявником виявився її син — Морозов Юрій Васильович, він проживав у м. Архангельську Російської Федерації. Отримавши відповідь архіву, через деякий час він приїхав до Києва, щоб самому побачити справу, потримати у руках особисті документи матері, з якою його розлучили у дитинстві. У читальному залі він з трепетом гортав сторінки справи, а коли дійшов до її заяви з проханням про розстріл, не витримав і заплакав... Сивочолий, літній чоловік плакав, як маленький хлопчик. Декілька днів Юрій Васильович приходив до архіву, вчитувався у вже знайомі рядки документів, а коли прощався, попросив тільки про одне — допомогти знайти його рідну сестру Таїду, про яку він нічого не знав з дня арешту матері. Але детально вивчивши кримінальну справу, працівники архіву зрозуміли, що за тими даними, що містилися у документах, зробити це практично неможливо. Жодної зачіпки. Невідомо куди направили дитину після арешту Морозової О. В. Якщо у дитячий будинок — у якій? Найімовірніше, там їй могли змінити прізвище. Потім війна — чи вціліла дівчинка? Якщо так, то після війни вона могла вийти заміж і знову змінити прізвище. Купа питань, і жодної відповіді. Проте, мабуть, сама доля вирішила відновити вищу справедливість щодо цієї родини. Пройшло багато років після приїзду Морозова Ю. В,. і Центральний державний архів громадських об’єднань України серед багатьох запитів і звернень громадян із різноманітних питань отримав лист із Білорусії. У ньому йшлося (подається мовою оригіналу): «Моя мать, Морозова Ольга Вадимовна (девичья фамилия Тихомирова), проживающая в гор. Киеве, Киево-Печерской Лавре (Музейный городок), в 1937 или в 1938 году была осуждена и выслана в Западную Сибирь, где и погибла. Мы, с братом и бабушкой также подверглись репрессиям и были выселены из гор. Киева...». Автор листа — мешканка м. Вітебська, Калінкіна (Морозова) Таїда Василівна. Дві рідні людини майже все своє життя жили не на такій вже далекій відстані і нічого не знали один про одного. Працівники архіву провели певну пошукову роботу із встановлення їх сучасного місцезнаходження, а згодом повідомили сторонам їхні адреси і запросили для зустрічі до ЦДАГО України. На превеликий жаль, Таїда Василівна не дочекалась цієї звістки, померла. А Юрій Васильович отримав повідомлення. Сьогодні йому трохи більше за дев’яносто, і він, як і раніше, живе в Архангельську. Із листування з онуками Морозової Ольги Вадимівни архівісти дізналися багато цікавого. Таїда Василівна вважала свого брата загиблим. Вона розповідала своїм дітям про нього, і у її родині шанували його пам’ять. Донька Калінкіної Т. В. повідомила нам, що розмовляла телефоном зі своїм дядьком Юрієм Васильовичем, і вже із своєю родиною збирається на зустріч з ним до Архангельська. Хай їм пощастить!

Ольга БАЖАН,
директор Центрального державного архіву
 громадських об’єднань України,
заслужений працівник культури.

Фото О. В. Морозової,
надане її онукою.