Останніми десятиліттями, відзначаючи ювілеї визначного українського поета, письменника та публіциста Івана Франка, здебільшого оминали увагою важливий для його творчості антипопівський, можна навіть сказати — богоборчий бік діяльності. Тим часом Іван Франко був одчайдух і революціонер.
Під час навчання у Львівському університеті він активно працював у редакції студентського журналу. За це цісарська влада відважила йому, двадцятидворічному, вісім місяців в’язниці, сподіваючись, що таке покарання змусить його замислитися над своєю долею. Іван замислився — й написав бойову поезію під заголовком «Товаришам з тюрми». В ній є такі промовисті рядки: «Ми ступаєм до бою нового // Не за царство тиранів, царів, // Не за церков, попів ані бога, // Не за панство неситих панів...» І далі: «Не моліться же більше до бога: «Най явиться нам царство твоє!» // Бо молитва — слабка там підмога, // Де лиш розум і труд у пригоді стає. // Не від бога те царство нам спаде, // Не святі його з неба знесуть, // Але власний наш розум посяде, // Сильна воля і спільний наш труд».
Це було написано 1878 року в Галичині, яка прокидалась уранці з іменем бога на устах і відходила до сну з ним. З цього випливає, що Іван Франко був не лише з надзвичайно талановитий, а ще й не з лякливих. Цісарська влада ще двічі кидала його за грати, але він від того ставав тільки загартованішим.
Минав час. Чи не вигас антиклерикальний запал у творчості великого українця у зрілі роки? Щоб це з’ясувати, зацитуємо першу строфу вірша, написаного поетом у тридцятитрирічному віці й присвяченого, як ми зрозуміли, церкві: «Се дім плачу, і смутку, і зітхання, // Гніздо грижі, і зіпсуття, і муки! // Хто тут ввійшов, сціпи зуби й руки, // Спини думки, і річі, і бажання!» Того само 1889 року поет зазначив у «Громадському Голосі»: «Чи не попи й біскупи (єпископи.— Авт.) навчили наш народ бити поклони перед кожним урядом, здаватися на ласку згори, ждати помилования там, де належало б упоминатися свого права? Чи не попи й біскупи завсігди спиняли у нас почин яснішої, рішучішої, хлопської і щиро народної політики». Через несприйняття релігійного марновірства Франко зажив серед священицької братії слави небезпечного ворохобника. Його переслідувала греко-католицька церква. У Росії його антиклерикальні твори були під забороною. Одне слово, він критикував попів, а вони відповідали йому взаємністю. Коли Львівський університет захотів надати поетові посаду професора української мови та літератури, здійснитися цьому задумові завадили польські та українські церковники разом з представниками цісарської влади.
Поет завжди цікавився працями західних науковців, які досліджували тексти Святого Письма, а також місцевості, про які в ньому йдеться. Вони намагалися зрозуміти: коли саме виникли ці тексти та хто насправді були їхні автори. Очевидно, Іван Франко відчув у цих ентузіастах каменярів зі своєї юнацької поезії, бо вони лупали скелю марновірства й несли у світ правду про зародження життя на землі, створення перших людських поселень і держав, виникнення вірувань, писемності та законів.
Тож коли перед внутрішнім зором письменника постала цілісна картина виконаної науковцями та дослідниками колосальної роботи, він вирішив викласти витяги з цих наукових здобутків зрозумілою українцям мовою і цим зробити для земляків добру справу. В публікації під заголовком: «Біблійне оповідання про створення світу у світлі науки» він зазначив: «...Всі ті уваги, які я тут подав і далі ще подам, зовсім не мої власні. Я не виссав собі тут нічогісінько з пальця і не жадаю ні від кого, щоб вірив мені на слово. Я подаю здобутки новійшої науки, а властиво лише маленький вибір із багатого скарбу тих здобутків. А ся новійша наука визначається тим, що ні від кого не жадає і ні від кого не терпить віри на слово... До найглибших тайників науки має вільний доступ кожний чоловік, у кого в серці горить чисте й святе бажання — пізнати правду, і в кого розум настілько вироблений, щоб зрозуміти й оцінити її».
Навіть тепер, через 112 років після того, як Каменяр написав ці слова, в них відчувається радість від усвідомлення того, що й до Галичини прийшла велика світла наука, здатна подолати тисячолітні сутінки, що впали на свідомість його земляків. Цю працю Франко опублікував 1905 року у львівському щомісячнику «Новий Громадський Голос». Тоді вона також вийшла у Львові окремою брошурою. Але згуртоване львівське попівство, дізнавшись про зміст твору, викупило весь наклад і безжально спалило. Іван Якович тяжко переживав цей злочин невігласів.
Обізнані українці не дозволили безслідно згинути цій праці. Вони її видавали, щоправда, вже по смерті поета й завжди незначними накладами: 1918 р. — в Канаді, 1969 р. — у США, 1984 р.— в Австралії, 2000, 2002, 2006 рр. — у Львові, 2003-го — у Києві.
1913 року суспільство відзначало сорокаріччя літературної діяльності Івана Франка, на той час уже серйозно хворого. В урочистостях узяв участь митрополит Андрей Шептицький, чим віддав данину поваги ювілярові.
Наприкінці минулого року газета «Свобода» розповіла, зокрема, про листування Шептицького з єпископом з Філадельфії Костянтином Богачевським — через десять років після смерті поета. Єпископ звертався до митрополита з проханням заборонити вславляння Івана Франка у краї. На це митрополит відмовив у тому дусі, що ми живемо в такому столітті, коли народи величаються своєю аристократією, своїми велетнями духу, тим часом у творчості Івана Франка основне місце посідають національні та патріотичні ідеї. І таким він залишиться для українців.
Доброго подивування варта душа Андрея Шептицького, який, зрозуміло, чудово знаючи антиклерикальні твори Каменяра, все ж визнав за неможливе цькувати його пам’ять. Очевидно, пан Андрей мав у серці дещо більше, ніж належить духовній особі, нехай навіть і митрополитові. За це його й згадують добрим словом обидві церкви в Галичині. Що сказати насамкінець? Хіба ось що: Біблія назавжди залишається Великою книгою, бо дає змогу прийдешнім поколінням кидати погляд у далеке минуле людства й зрозуміти, з якого духовного мороку вийшли та ще й досі тяжко виходять люди.
Усі ми народжуємося вигадниками та фантазерами. Навчання нам дано для змужніння тіла, розуму й душі, які мають привести нас до реального сприйняття дійсності. Проте не кожен здатний осягнути природничих та інших наук. Тому й маємо світ, розділений навпіл — для реалістів і для тих, хто вірить у казки. Франко ж був суворим реалістом і в літературі, і в житті. Тому й став богоборцем.
