Наша самоідентичність, самодостатність, державність укорінені в написах Кам’яної могили, трипільських містах, скіфських курганах, київських Золотих воротах, Запорозькій Січі, Українській революції і УНР, Акті про незалежність і вплітаються в тисячолітнє планетарне майбуття.
Дивними, шарлатанськими є сьогоднішні потуги новоявлених північних керманичів привласнити не належну їм славу, історичну тяглість нашого роду.
Як нероздільні ратай і земля, так неподільні ми, українці, і наш край.
Ми публікуємо серію наукових розвідок, які стисло представляють нашу багату тисячолітню історію.
Трипільське житло.
Трипільська пара.
Реконструкція з сайту ukrmap.su.
Представники зарубинецької культури.
Реконструкція з сайту ukrmap.su.
Кам'яна могила.
Фото з офіційного сайту Національного історико-археологічного заповідника «Кам'яна Могила».
Скіфська пектораль.
Трипільский горщик. IV тисячоліття до н. е.
Сучасний горщик. ХХ століття н. е.
Зображення кімерійців на етруській вазі.
Вступне слово
Усі, хто неупереджено вивчає наше минуле, змушені визнавати, що з самого початку свого існування український народ, як зауважував член Центральної Ради Тиміш Олесіюк, є автохтонним протягом багатьох тисячоліть, а не «бездомним приблудою, що з’явився в Україні невідомо звідки, невідомо чому і для чого десь у ХІV—ХV століттях».
Одвічність і нездоланна сила нашої автохтонної хліборобської традиції, що нараховує понад 600 поколінь роду людського, стверджується й ще одним аргументом: де ж ті грізні кочові орди, які наганяли страх на Європу, — їхні степові простори освоїли плугом українці, вихідці зі східного слов’янства. Занепали великі культури, а наша продовжує утримувати своє місце і надалі дає для світу таланти першої величини.
Чому вижили і зберегли мову та традиції? Бо не зрікалися ніколи власної землі й не перетворилися протягом тисячоліть на перекотиполе, як це трапилося з окремими історичними народами.
Незважаючи на страхітливу руїну, яку завжди несли кочові прибульці, наші предки не лише втримали свою землю, а й поширили хліборобство на сусідні чорноземи, витворюючи водночас на кожному історичному етапі своєрідні державні організми та плекаючи свою культуру і цивілізацію. Навіть насильно нав’язане візантійське православ’я не змогло перебороти той потужний заряд духовності корінних хліборобів, тож прислані священики-греки змушені були погодитися із збереженням дохристиянських традицій, які органічно вплелися у світоглядні напрямні українського народу. Можливо, саме це й не дозволило українському християнству піти європейським шляхом, де спалювано на вогнищах своїх інакодумців.
Однак у цьому безупинному поступі ми витратили набагато більше національної енергії, ніж інші народи Європи, які за нашими плечима мали можливість спокійніше зміцнювати свої державні та національні організми. Тим паче, що надмірне хліборобство, відшліфовуючи загалом добрі моральні та господарські прикмети селянина, водночас давало можливість чужинцям опановувати наші міста, де творилися культурні центри, які за таких обставин заповнювалися духовними впливами некорінного населення.
З огляду на це, вже у другому тисячолітті після Різдва Христового змушені були наші предки наздоганяти інші народи семимильними кроками. Особливо тоді, коли після падіння княжої України над майбутнім автохтонів-хліборобів як окремішньої нації нависла загроза повного зникнення на освоєних ними чорноземах від Вісли до Дону. Треба було зібрати нашу суспільну енергію в надлюдські зусилля, щоб не лише зберегтися зі своїми самобутніми рисами, але вистояти в новому двобої з черговими кочовими ордами, розвиваючи одночасно незбагненний для навколишнього світу феномен козацького самоврядування, що покликав до життя і новітнє духовне відродження народу.
Саме козацтво викристалізувало той активний чинник, який не лише відродив у середині ХVІІ століття визнане світовою спільнотою самобутнє самоврядування, а й створив тим самим міцний фундамент майбутнього державотворення нашого народу. Це, зокрема, виявиться упродовж ХХ століття, коли саме козацька традиція об’єднуватиме українство в боротьбі за відродження власної незалежної державності. Водночас втрата українцями на якийсь час її не означала припинення розвитку нашої культури — саме вона постійно була джерелом, з якого живилася національна ідея на кожному новому історичному етапі.
І коли 1 грудня 1991 року на Всеукраїнському референдумі нащадки тих одвічних хліборобів підтвердили одвічне прагнення нашого народу до волі, то нині маємо закріплювати його не лише поступом у господарстві, а й усвідомленням хай і трагічної, однак нами самими твореної величної власної історії. Через її пізнання, насамперед ретельний аналіз гірких прорахунків, зможемо повернути гідність кожного українця, знайти розуміння всіх чужинців, які рахуються з місцем і роллю нашого народу в цивілізаційному поступі людства. Бо «недостатнє самопізнання наше, — як слушно зауважував Володимир Мацяк, — лежить у замалому знанні історії нашого народу». Тому «на руїнах давньої і неодноразової нашої державности розбудовуймо майбутнє самостійне українське державне життя наше за новими зразками державницької практики європейських і світових народів та за старими, добре випробуваними й знаменитими державницькими зразками наших князів, королів і гетьманів, що викликали подив у Европі та вводили в її склад український нарід».
Але це маємо зробити ми, бо якщо до цього й далі братимуться чужі вчені, котрі, зазвичай, ніколи не вчили нашої мови, то яку ж правду вони розкажуть світу, коли черпають відомості про нас з неприхильних хронік сусідів. Тому прислухаймося до нашого літописця: «Господи, не закривай перед нами могил батьків наших, щоб ми могли черпати з них нашу силу».
***
Перша поява первісної людини на території України, що датується мільйоном років до сьогодення, вказує на те, що її земля вже тоді могла забезпечувати осмислену життєдіяльність наших пращурів. Очевидно, що тепле осоння нашого Закарпаття, де біля селища Королевого виявлено перші сліди первісної людини, ще протягом сотень тисяч років залишалося сприятливою оазою для наших далеких предків, які виживали завдяки збиральництву як першому, хай і примітивному, періоду матеріального виробництва людства.
Сотні тисяч років мали минути, щоб у повсякденних клопотах про власне виживання наші предки на своєму досвіді пізнавали навколишній світ, вирізняючи поступово корисні та некорисні ягоди, плоди і гриби, виробляючи інстинкт самозбереження під час небезпеки, яка загрожувала звідусіль.
Опановуючи все ширші терени в зоні свого розселення, відкривали для себе нові види рослин і тварин, пристосовувалися до співжиття в тому природному середовищі, яке постійно ставило перед первісною людиною дедалі складніші питання, на які необхідно було повсякчас давати найповніші відповіді. Нагромадження ж нової інформації, яка систематично оновлювалася, збагачувало людський досвід для кращого забезпечення життєдіяльності, відкривало нові можливості для оптимального вибору майбутнього.
Він полягав не тільки у правильному застосуванні вже набутого за попередні тисячоліття досвіду, а й у ризику вживати невідомі досі дари природи, спробі споживати рештки диких звірів чи риби. Ставши на цей шлях, первісна людина збагатила своє уявлення про можливості навколишнього світу щодо власного забезпечення, тож вдається до додаткових зусиль, спрямованих на його покращання через культивування мисливства і рибальства.
Ці етапи матеріального виробництва, що, зрозуміло, вивищувалися над примітивним збиральництвом, набагато розширили кругозір і уявлення наших предків, а найголовніше — дали можливість значно поліпшити харчування, що на той час було чи не головною турботою людини. Мисливство і рибальство виробляють у неї необхідні прийоми агресії та самозахисту, змушують шукати таких способів опанування наміченою жертвою, до яких та виявиться неготовою через відсутність відповідних природних рефлексів на небезпеку.
Широке застосування мисливства і рибальства різко піднесе можливості людини як істоти, яка мислить, і означатиме її чи не першу визначну перемогу над природою. А ще більшою виявиться приручення диких тварин та використання їх для поліпшення життя. Бо загнати ведмедя у прикидану гілками на його стежці яму, а потім добити камінням — це для тодішньої людини великий поступ у виробленні нових прийомів щодо оволодіння природою. Для цього треба було тисячі й тисячі років неухильного відшліфовування таких новацій. Але ще більше знань і досвіду знадобиться, щоб знайти підходи до дикої тварини, зумівши її чи силою, чи ласкою покоритися й увійти до людського родинного вогнища. На це також підуть тисячі й тисячі років.
Водночас завдяки розширенню спілкування з живою природою первісна людина стає уважнішою до всього, що відбувається навколо, а тому помічає появу нових рослин, насіння яких заноситься вітром. Оскільки збиральництво продовжує залишатися важливим фактором забезпечення, то природним є інтерес до дивних колосків, з яких висипаються у відповідний час придатні до споживання десятки зернин, примушує людину придивитися до цього процесу кругообігу життя у природі і вдатися до запровадження хліборобства.
З якого часу культивується воно на українських землях — наукою достеменно ще не встановлено. Скажімо, відомий дослідник цієї проблеми Ярослав Пастернак уважав, що це сталося принаймні 40 тисяч років тому. Спираючись на знахідки з таких ранніх неолітичних стоянок, як Кам’яна Могила біля Мелітополя, Лука-Врублевецька на Подністров’ї, окремих мезолітичних провінцій у басейні Прип’яті й Десни, а також на Харківщині, він заявляє про безперервну тяглість населення України від палеоліту до неоліту, тобто до часу осілого землеробства, яке світ визнає на наших теренах як трипільську хліборобську культуру.
Вона культивується в нас уже щонайменше сім тисяч років, відколи в тутешні чорноземи лягає для планового засіву зерно пшениці, жита, вівса. Так зване мотичне землеробство, яке застосовувало для обробітку ґрунту лосячі чи оленячі роги, використовувало вже і серпи, хоча, зазвичай, тоді колоски збирали руками. Вимолочене збіжжя розмелювали за допомогою каменів.
І хоч хліборобство було для трипільців основним видом матеріального виробництва, однак паралельно з ним розвивалося скотарство, завдяки чому на той час уже був приручений кінь, а також собака, відгодовували свиней. Для повноцінного забезпечення продуктами харчування трипільці використовують також здавна освоєні людиною рибальство, мисливство, збиральництво. Щодо останнього, то крім ягід і плодів диких рослин збирали переважно прісноводних молюсків, якими годували свиней. Висушені зібрані жолуді розтиралися на зернотерках, а потім домішувалися в тісто.
Використовуючи наконечники стріл з кременю, скребки, кам’яні сокири-клини, полювали трипільці на оленя, лося, косулю, бобра, зайця. Оскільки поселення, зазвичай, засновувалися біля річок, то важливе місце в господарстві відводилося рибальству, яке додавало до раціону рибу поширених тоді видів — щук, сомів, осетрів.
Комплексність матеріального виробництва доповнювалася й розвиненим гончарством, яке використовувало не тільки придатну глину, а й домішки до неї кварцового піску та черепашок прісноводних молюсків. Археологами встановлено, що трипільці ліпили свій посуд без гончарського кола на твердій основі, товщина його днища переважала товщину стін, а самі вони були нерівномірні і не завжди правильної форми. Зовнішня поверхня готувалася рівною і вкривалася нанесеною до розпису і обпалення червоною фарбою.
Гончарні вироби виготовлялися і розписними, і нерозписними. Останні призначалися для приготування їжі, були з товстішими стінками, після обпалення виділялися від сірувато-коричневого до темно-червоного кольору. Серед виявлених зразків ранньої трипільської розписної кераміки виділяється поглиблений спіральний орнамент, а пізній період характеризується появою мотузкового і штампового, характерних для культур епохи бронзи.
Неповторний стиль трипільської кераміки, який і досі зачаровує силою своєї художньої оригінальності, вирізняється сміливістю та гармонійністю ліній, соковитістю барв, підніс її до найкращих світових зразків. Залишаючись справжнім витвором мистецтва тієї доби, вона стала підвалиною для творення в майбутньому українського мистецтва. Саме з її зразків можна бачити творення оригінального світогляду населення Трипілля, що вже усвідомлювало періодичність глобальних криз і катаклізмів як загибель старого і зародження нового.
Очевидно, що наукові дискусії про походження трипільської культури триватимуть. Проте важливо усвідомити, що саме наявність найбільш родючого ґрунту й лагідне осоння України, тобто сприятливі природно-кліматичні умови, найкраще впливали на розвиток хліборобства. Крім того, на користь автохтонності трипільців, а не приходу їх з Малої Азії чи Близького Сходу свідчить антропологія, що відповідає власне українському походженню. Чогось схожого, що несло б прикмети тих віддалених від України регіонів, не виявлено в археологічних розкопках ні на Кубані, ні в Приазов’ї, де вони мали б бути у випадку переходу в Подніпров’я з південного сходу повз Кавказ.
Крім того, стилістичний аналіз кераміки залишків трипільської культури Подністров’я і Побужжя вказує на її більш раннє походження, ніж на Балканах і в Семигородді, тож не випадає приставати і до теорії про походження наших хліборобів з цих регіонів.
Важливим додатковим аргументом на користь автохтонності цих наших предків є і висновок Є. Кричевського, який після детального аналізу форм і техніки виробництва крем’яного знаряддя встановив у високій мірі переконливу безперервну його еволюцію від верхнього палеоліту через мезоліт і ранній неоліт аж до Трипілля. На користь цієї версії свідчать і схожі дослідження крем’яного виробництва трипільських поселенців у Кукутенах, що біля Яс (тепер — Румунія).
Можна припустити, що тривалий період існування трипільської хліборобської культури, яка революційно змінила життя автохтонних племен на чорноземі, очевидно, привертає пильну увагу тогочасних кочових об’єднань, які розселялися неподалік у степових просторах. Саме вони могли спробувати взяти під свій контроль осіле хліборобське населення. Такими могли бути племена середньодніпровської культури на сході, Волинсько-Подільської мегалітичної — на заході, пізньострічкової і шнурової кераміки на північному заході, оскільки їхня кераміка та побутові речі дуже схожі на ті, що вироблялися колись трипільцями.
І як тут не зауважити, що ті орнаменти, які збереглися на прадавніх глечиках чи інших предметах сивої давнини, дуже схожі із сучасною українською вишивкою, а окремі, як встановила народна майстриня Анна Кульчицька, «просто таки ідентичні з нею».
Треба врахувати й те, що звички, традиції, пов’язані з хліборобством у природно-кліматичних умовах нашої землі, особливо з наявністю чорнозему, якого в такій кількості немає в інших народів, протягом тисячоліть творили особливий тип людини. Зовсім інший, ніж це могло зробити рибальство і мисливство, що мало місце, скажімо, у наших північних сусідів, чи скотарство, яке культивувалося в господарів безмежних степів.
Саме хліборобство на чорноземі зіграло найголовнішу роль у творенні особливого менталітету, який відрізняється від сусідського. Воно розслаблює людину тим, що дає можливість мати до наступних жнив рік більш-менш спокійного життя, у той час, коли, скажімо, предкам наших північно-східних сусідів доводиться бути весь час у русі, оскільки постійно треба шукати якусь поживу. Водночас мисливці й рибалки на північний схід від нас у доісторичні часи ще не призвичаєні творити те диво, яке виколошується на наших чорноземах життєдайним хлібом (та й природно-кліматичні умови там не дозволяють!), вони фактично користуються тільки тим, що продукує жива природа. Тож звикають брати все готове, що передається у традицію.
Хлібороби — не агресивний елемент, він тільки готовий оборонятися, тож навколо своїх поселень наші предки насипали великі земляні вали, на яких стояв високий частокіл, а спереду був викопаний глибокий рів. До цього верхові кочовики не були готові, тому змушені були повертатися назад. А ще на сотні кілометрів тягнулися високі вали, які прикривали освоєну хліборобами територію, на якій уже починали формуватися підвалини майбутньої української нації. Загальна довжина таких оборонних споруд на Київщині й Поділлі сягала 2000 кілометрів. Вони йшли у два ряди, а місцями і у три, розмежовуючись один від одного десятками кілометрів.
Тож перебуваючи на перехресті кочових культур і цивілізацій Сходу та Заходу, наші предки переплавляли творчі елементи останніх у процесі своєї етнічної викристалізації. Так, на початку І тис. до н. е. на сучасних українських землях з’являються нові етнічні спільноти, про які вже є згадки в письмових джерелах. Про перше з цих племен — «людей кімерійських» — дізнаємося з «Одіссеї» Гомера. Займалися вони кочовим скотарством. Провідне місце в ньому посідало конярство, що забезпечувало верховими кіньми воїнів і чабанів, а також давало значну частину продуктів харчування.
Поступовий перехід до осілого хліборобського життя змінив спосіб існування кімерійців. Протягом кількох століть, зайнявшись хліборобством на родючих чорноземах, вони переконались, що цей спосіб матеріального виробництва дає більше можливостей для повнішого забезпечення добробуту. Вирощення збіжжя не тільки гарантує розмірений ритм ведення господарства, а й дає можливість більш визначено планувати своє майбутнє, оскільки відпадає потреба в постійному пошуку засобів існування, як це спостерігається при кочовому способі життя. Під впливом цих змін у господарському житті заходять новації в духовних традиціях, усна народна творчість відтепер дедалі більше фіксує в історичній пам’яті події, пов’язані з хліборобством.
Щоправда, це тепер впливає на менталітет осілих на землі кімерійців, вони досить швидко втрачають ту мобільність, яка притаманна кочовикам. Як і у всіх хліборобських племен, у них зникають агресивність, натомість виробляються такі риси, як розважливість, неспішність. Можна стверджувати, що цей кількасотрічний сплав кочової й хліборобської культур на теренах нинішньої України витворює зовсім іншу людину. Вона, втрачаючи військові навички, досить швидко характеризується переважаючими прикметами хліборобського менталітету.
Це також стосується й інших кочових племен, які згодом навідуються на наші чорноземи. Так, коли войовничі скіфи, які жили за рахунок грабіжницьких походів, підкорили кімерійців у VІІ столітті до н. е., то вже десь через двісті з лишком років вони теж поступово перетворюються на осілих хліборобів. І грецький історик Геродот у V столітті до н. е. пише, що є ще скіфи царські, які живуть за рахунок походів, але є вже скіфи-орачі.
Ось так під впливом хліборобства і нашого теплого осоння вже буквально через якийсь десяток поколінь у кочових скіфів вивітрився той військовий запал, з яким вони колись прийшли на наші землі й завоювали кімерійців. Тож коли у ІІ столітті до н. е. навідуються сюди сармати, вони легко завойовують скіфів, бо ті вже осілі. А потім прийдуть нові агресори, домішуючи, як і всі попередні кочові прибульці, своє в нашу хліборобську кров, що відгукуватиметься різними імпульсами на виклики майбутніх часів.
Треба зазначити, що приблизно в ті часи, коли наші терени були підкорені скіфами, розпочинається колонізація Північного Причорномор’я греками, якими в VІ столітті до н. е. засновано міста-поліси: Ольвію, Тірас, Пантікапей, Херсонес. Виникнення грецьких колоній своїм античним впливом підштовхнуло господарський та суспільний розвиток наших пращурів, які на рубежі ІІІ та ІІ століття до н. е. на Поліссі та Середньому Подніпров’ї сформували зарубинецьку культуру.
Відомі Європі як венеди, вони засновують праслов’янську гілку нашої історії, яка знову ж таки через хліборобство, як і через мисливство, рибальство, скотарство і первісну металургію, стверджуватимуть себе в навколишньому світі на переломі двох епох світової історії. Про це свідчитимуть і торговельні зв’язки з навколишнім світом, бо археологи знайшли на їхніх поселеннях античні амфори, скло, бронзові прикраси.
З навалою готів зарубинецький масив ранніх слов’ян був розшматований, з нього згодом виділяється черняхівська культура, власне з якої формуються пеньківська та празька культури середини І тисячоліття н. е., що вилонюють антів і склавинів. За матеріальною культурою вони багато в чому схожі: зокрема, підсічна форма орного рільництва, доповненого присадибним тваринництвом. Найчастіше сіяли пшеницю, жито, ячмінь, просо, горох, розводили корів, свиней, коней. Удосконалювались ремесла, метал обробляли вже окремі майстри-професіонали, але гончарство, ткацтво, вичищення шкір, обробка каменю й дерева залишалися у родинному колі.
Анти, які заселяли територію від Дунаю до витоків Дону і Азовського моря, згодом сформують східну гілку слов’янства, яке є безпосереднім предком українства. Основою його господарства залишалися землеробство і скотарство. Водночас значного розвитку набули ремесла — ливарне, ковальське, ювелірне, каменярське. Важливе місце у господарському житті антів також посідала торгівля з містами-державами Північного Причорномор’я та арабськими країнами, для чого використовувався Дніпро як важливий комунікаційний шлях.
Високий рівень господарства та міжнародні контакти впливали і на розвиток суспільно-політичного устрою антів, який мав демократичний характер. Так, на чолі племені стояв князь і старшини, але всі важливі питання вирішувались на народних зборах — віче. Це дало можливість витворити державне утворення, яке проіснувало приблизно три століття (кінець ІV — початок VІІ ст.) і у 602 році загинуло під натиском аварів. Після цього у письмових джерелах анти більше не згадуються.
Починаючи з VІІ століття в літописах уже вживається назва «слов’яни» — про людність, яка мешкала на правому березі Дніпра. Вони селилися здебільшого по берегах річок і озер. Житла були дерев’яними, обмазані глиною. Жили за традиціями родоплемінного ладу. Майном, передусім землею, володіли патріархальні об’єднання за кревною спорідненістю. Але поступово відбувається перехід до сусідської общини, за якої визначальним було не походження, а місце проживання.
Саме звідси, з середнього Подніпров’я, поширюється основне та найдавніше вогнище слов’янського етногенезу в Європі. За виразом Я. Пастернака, «етнічною розвоєвою базою для східних слов’ян (українців) були праісторичні хліборобські племена Подніпров’я, Подністров’я і Побужжя та їхні нащадки анти, для західних слов’ян такою базою були племена з культурою вольтової кераміки та їх нащадки з лужицькою культурою».
Можна погодитися з цим автором, що протягом тривалого часу духовна культура наших предків еволюціонувала відповідно до вимог щоденного життя, загального розвитку цивілізації, інтенсивності міжплемінних зв’язків і різних етнічних домішок, зумовлених географічним положенням України між Європою та Азією. Проте етнічний масив, головна етнічна база зрослого з українським чорноземом населення залишалася протягом багатьох тисячоліть тією ж самою, що творило зовсім інший антропологічний тип, який відрізняється від сусідніх з нами націй. Осіле хліборобство на чорноземі впливає також і на менталітет. Він має свої особливості, що відрізняються від схожих ознак наших сусідів. Саме це і є свідченням одвічної автохтонності й окремішності нашої нації.
Цікавим є визнання відомого російського письменника Максима Горького окремішності українського народу, яке він озвучив на зустрічі в листопаді 1916 року з українцями Москви: «Для мене, — сказав він тоді, — не підлягає жодному сумніву, що душа народу, його характер, здібності, культура і весь життєвий лад залежить від сонця. Так само, як усе живе, що ми бачимо на нашій землі. Я своїми ногами перейшов Росію в різних напрямках, — казав Горький. Добре знаю майже всі її краї і кутки від чорноморських степів безмежних до похмурих північних борів та тундр. Всюди я жив з народом та придивлявся до нього, і для мене ясно, що душа українця, яка росте й купається в яскравих і гарячих променях полудня, є і мусить бути не тільки іншою, але в багатьох випадках протилежною душі тих, що виросли й перебувають свій вік у сутінках та холоді північних лісів. Окрім того, вона повинна бути багатшою, в ній мусить бути більше барв, значить, і культура, яку ця душа творить, повинна бути багатшою, різноманітнішою, вона має сяяти радощами життя. Широта думки, жага волі, щастя, краси, потреба живої творчості мусять характеризувати і справді характеризують те, що дав і дає світу український народ. Я переконаний, що культура українського народу по суті своїй вище великоруської...
Ласкаве небо, яскраве сонце, запашний степ, повний звуків, тепле шумливе море, в якій-небудь Херсонщині чи Катеринославщині, і раптом Заволжя з безкрайніми віковічними суворими борами, важкий сумерк, зимна мряка і десь глухо в глибині «бом!.. бом!..» Це скит розкольничий, це пустельники, аскети, що зреклися радощів світу і шукають правди в сухих папірцях стародрукованої книжки, спалюють себе на вогнищах, закопують у землю, рятуючись від антихриста... Два цілком різні світи! Чи може бути в них однакова психіка, однакова мова, один світогляд, однаковий життєвий лад? Ясно, що ні! І етнограф, і філолог, і економіст, і політик, і релігійний досліджувач доведуть це нам з цілковитою наочністю...»
Принагідно треба зазначити, що зовсім іншим шляхом, з іншого кореня, під впливом інших кліматичних умов та географічного положення відбувався процес творення нинішнього російського народу. Його найдавнішою етнічною базою були праугрофінські кочові племена звіроловів і збирачів, а прабатьківщиною — величезний регіон розселення від Балтики до Уралу, де літописець називає весь, мерю, мурому, мордвинів, черемисів, вотяків... Згодом вони будуть асимільовані Київською Руссю, а також кривичами та ільменськими словенами, що належали до західних слов’ян.
Проте всі наявні нині археологічні, антропологічні, історичні та етнографічні матеріали доводять, що окремішність українців від росіян існувала в усі часи, що виявлялося в окремому стилі життя, в духовній і матеріальній культурі, в психіці, духовній структурі та в глибоко відчутній національній індивідуальності. Особливо різко бачили цю відмінність чужинці, які вже з раннього середньовіччя відвідували Східну Європу і мали можливість наочно переконатися в існуванні зовсім інших народів на теренах України і Московії.
Можна погодитися з Вадимом Щербаківським, що першими колонізовували землі угро-фінів смоленські кривичі та ільменські словени, які вже мали науку, грамоту і літературу. Крім того, саме вони принесли угро-фінам господарську північно-західну культуру, зокрема систему хліборобства з сохою як інструментом, конем як тягловою силою й овіном для штучного сушіння зерна. І в цьому є головна різниця між українською культурою на волах з плугом, з стодолою або клунею.
Предками ж білоруського народу були літописні племена радимичів, в’ятичів, дреговичів, кривичів і полочан. Відмінність білорусів від українців помітив уже київський літописець, котрий зазначив, що перші найближчі родичі ляхів, тобто західного слов’янства, яке представляли радимичі та в’ятичі.
Таким чином, концепція про триєдиний руський народ, з якого вийшли росіяни, українці та білоруси, — то московська вигадка, яка не змогла переконати світ. Зрештою, він уже відніс наших предків до хліборобських племен трипільської культури, які принаймні за п’ять тисяч років до народження Христа витворили та передали своїм нащадкам таку глибинну суть первинного коду нації, яка виявляється й досі в багатьох традиціях українства, що не тільки найповніше забезпечують людину, а й водночас скріплюють її своєрідними прикметами самобутнього духу.
Але з чорноземом пов’язується вся наша глибинна суть і майбутнє, зрештою, він створив українців.
Володимир СЕРГІЙЧУК,
доктор історичних наук, професор.
ДАЛІ БУДЕ.
