Частина V. У боротьбі за власну гідність

ПРОДОВЖЕННЯ. ПОЧАТОК У №№ 101 (6606), 107 (6612), 112 (6617), 121 (6626) ЗА 7, 14, 21 ЧЕРВНЯ, 5 ЛИПНЯ.

Наша самоідентичність, самодостатність, державність укорінені в написах Кам’яної могили, трипільських містах, скіфських курганах, київських Золотих воротах, Запорозькій Січі, Українській революції і УНР, Акті про незалежність і вплітаються в планетарне майбуття.
Дивними, шарлатанськими є сьогоднішні потуги новоявлених північних керманичів привласнити не належну їм славу, історичну тяглість нашого роду.
Як нероздільні ратай і земля, так неподільні ми, українці, і наш край.
Ми публікуємо серію наукових розвідок, які стисло представляють нашу багату тисячолітню історію.

Остафій Дашкевич.

Ю. Брандт. «Сутичка козаків з татарами».

Бернард Претвич.

«Ординці ведуть полонених». Малюнок XV ст.

Дмитро Вишневецький.

Процес полонізації найзахідніших українських земель, що розпочався захопленням Галичини в 1349 році Казимиром ІІІ, відбувався насамперед тому, що частина місцевої української шляхти з особистих інтересів переходила в католицизм, не тільки втрачаючи живий зв’язок зі своїм народом, а й сприяючи напливу поляків на українські терени. Львівський католицький архієпископ Прухніцький, з українського роду Порохницьких, так описував цей процес: «Коли траплялось, що була панночка-одиначка з маєтністю або вдова багата, то королі своїх поляків-шляхтичів посилали до Русі, помагали їм своїми впливами; ті женилися зчаста, наповнили Русь і завели віру правовірну, католицьку-римську. Решту зробила пильність пастирів, так що найбільші панове з Русі перейшли до єдності з римським костелом, покинувши грецьку схизму».

Серед тих трьохсот українських шляхетських родин, які в період від Кревської до Люблинської унії подалися до римокатолицизму, чи не найбільше приголомшувала звістка про відступництво сина найбільшого оборонця православ’я Костянтина Острозького Януша. У своєму знаменитому трактаті «Тренос, або ламент святої східної церкви» (1612) відомий український просвітитель Мелетій Смотрицький гірко промовляє від імені православної церкви: «Де тепер той безцінний камінь — карбункул, блискучий як світильник, що я носила в короні своїй між перлами, як мале сонце між звіздами — дім князів Острозьких, що світив над усі інші блиском світлості старої віри своєї? Де інші і також безцінні камені тої корони — славні доми руських князів — неоціненні сапфіри, безцінні діаманти: князі Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські, Пронські, Ружинські, Соломирецькі, Головчинські, Кропинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини та інші незчисленні, яких довго було б вичисляти? Де поруч з ними і інші неоціненні мої клейноди — родовиті, славні, горді, сильні і давні доми по всьому світу голосні доброю славою, могутністю і відвагою народу руського — Ходкевичі, Глібовичі, Кишки, Сапіги, Дорогостайські, Войни, Воловичі, Зеновичі, Паци, Халецькі, Тишкевичі, Корсаки, Хребтовичі, Тризни, Горностаї, Бокії, Мишки, Гойські, Семашки, Гулевичі, Ярмолинські, Чолганські, Калиновські. Кердеї, Загоровські, Мелешки, Боговитини, Павловичі, Сосновські, Скумини, Потії та інші?»

А починалося все це з привіслянських теренів, де українська шляхта з метою здобути собі політичні й економічні преференції під владою польської корони покинула батьківську православну віру й перейшла в католицьку. Але не просто сама змінила конфесію, а й потягнула за собою і підданих, передаючи церкви під костели. А в останніх уже слово Боже звучало не українською... Таким чином, поступово в суцільному етнічному масиві нашого народу з’являються оазиси польськості, її поширюють на схід, що спричиняє відсунення українського етнічного масиву з його прадавніх теренів.

За таких умов перед автохтонним господарем цих земель поставала дилема: ставати до боротьби за свою волю, за власну гідність чи з опущеною головою йти на само-знищення. «Боротьба за власну гідність, — зазначав відомий дослідник з діаспори Юрій Литвиненко, — за право говорити на своїй мові, жити по звичаях своїх дідів — з одного боку, і за право користати з плодів своєї праці — з другого, це є ті два моменти, що керували і продовжують керувати діями кожного народу. У одних, там, де королі або князі встигли виповнити свою роль і створили міцну державу, соціальна боротьба проводиться завжди у внутрідержавних, національних рамках. У других, народів поневолених, які вже загубили власне обличчя і розлялись у чужому їм національному морі, соціальна сторона питання часто бере верх над національною. В українських умовах ці два питання переплилися остілько, що без розв’язання одного розрішити друге стало цілком неможливо».

А без власного політичного проводу про це не ставало й думати. Ситуація складалася критична: «поневолений, зведений до стану рабів народ, позбавлений своєї освіченої і організаційно-здібної вищої верстви, яка могла б служити йому проводирем у визвольних змаганнях; безправна, майже загнана у підпілля, православна церква; безліч, на всіх кордонах, жорстоких ворогів, чекаючих першої можливості прогнати окупанта, щоб самому сісти на його місце — все це не залишало жодної надії українському народові на ліпші часи».

І знову тут виручав українців чорнозем. Якщо колись на його простори наші предки поверталися з поліських пущ і Карпатського передгір’я після зникнення небезпеки з боку степових кочовиків, то тепер соціальні утиски польських феодалів і загроза денаціоналізації на теренах західного розселення змушували українців, у першу чергу Галичини, Холмщини й Підляшшя, подаватися на південні окраїни, де за межею Дикого Поля можна було освоювати багаті землі, не остерігаючись і релігійного переслідування.

Тобто, серед зовсім уже здавалося б безнадійних видів на майбутнє викристалізовується протест свідомого українства у формі міграційних потоків на межу Дикого Поля. Природно, не кожен здатний був покинути плекану століттями батьківську землю і йти у незвідане. Але таких відчайдух з кожним роком більшало, тому на нових землях виростають хліборобські слободи з однойменними назвами з місць виходу й освоюється дикий степ.

До них активно прилучаються і мешканці прикордонних поселень Поділля та Київщини, які спочатку сезонно виїжджають у степ для різних промислів, повертаючись восени з надбаними дарами природи, але потім, коли польсько-литовська влада підпорядковує собі там землю, перебираються на нові місця в Дикому Полі.

З часом з’являються сезонні, а потім і постійні поселення уходників на промисли на дніпровських островах нижче Черкас, аж до порогів. Туди більше подавалися водним шляхом з Верхнього Подніпров’я, басейнів Прип’яті й Десни, де більше займалися рибальством, мисливством і збиральництвом, оскільки хліборобство не було таким інтенсивним, як на чорноземах. Тут же можна було займатися як уже звичними в місцях виходу промислами, так і новими: розробляти селітру в степових могилах, їздити по сіль до солоних озер і лиманів у Причорномор’ї тощо.

До перших переселенців, які вже узвичаюються на нових територіях, згодом почали приставати й інші категорії активного населення. Сучасник Михалон Литвин, переїжджаючи в середині ХVІ століття Україну, так характеризує тих, хто з’являвся на південному пограниччі: «Одні тікали від батьківської влади, або від рабства, роботи, покарань і боргів, інші — шукаючи собі вигоди й кращого місця, приходять сюди, особливо весною; а познайомившись з перевагами цього краю, вони ніколи вже не повертаються до себе, а стають професійними мисливцями на ведмедів і диких биків».

З огляду на ці обставини степове пограниччя і дніпровські острови інтенсивно залюднювалися. І це було цілком закономірним, адже з кожним роком охочих перейти в стан незалежних людей — тих, що вийшли з-під влади свого господаря, ставало дедалі більше. Однак після того, як з 80-х років ХV століття кримський хан розпочинає грабіжницькі набіги на українські землі, то і уходники на дніпровських островах, і степові хлібороби першими відчувають на собі жорстокість орди.

Напружена ситуація, що виникла на південному пограниччі, змушує тамтешніх мешканців братися до зброї, оскільки польсько-литовська влада виявилася неспроможною захистити українське населення від постійно наростаючої кримськотатарської агресії. Тривалий час орда безперешкодно вторгалася глибоко в український етнічний масив, доходила аж до поліських боліт, грабуючи й спопеляючи великі території. В огнищах гинуть міста і села, тисячі й тисячі української людності потрапляють до страшного полону. І скільки горя народного треба було розлити по українській землі, аби заговорило воно словами думи-пісні:

За річкою вогні горять,

Там татари полон ділять...

А в долині бубни гудуть,

Бо на заріз людей ведуть:

Коло шиї аркан в’ється,

А на ногах ланцюг б’ється...

А тим нещасним, кого потягнули в кримську землю, доводилось пройти принизливу процедуру продажу, як худоби, на невільничих ринках Гьозлева, Карасубазара, Кафи. Як зазначав Михайло Драгоманов, замість торгу хлібом почався на узбережжі Чорного моря торг невільниками. Вродливі жінки і дівчата потрапляли до гаремів, а сильні чоловіки й хлопці могли розраховувати на довгі роки бути прикутими як веслувальники до галерних лавок. Страждання українців так описує козацька дума «Плач невільників на турецькій каторзі»:

У три ряди бідних нещасних невольників посажено,

По два та по три до купи посковано,

По двоє кайданів на ноги покладено,

Сирою сирицею назад руки пов’язано.

Польсько-литовський уряд виявився безсилим проти навали орди, він по суті і не помишляє про захист степових кордонів, всі його заходи спрямовані лише для укріплення окремих замків на південному пограниччі. Тож необхідність жити в постійній готовності до відсічі агресії орди змушувала господарів дикого степу й дніпровських островів гуртуватися спочатку в невеликі ватаги, а пізніше в досить сильні військові дружини, щоб захищати власне життя.

Але згодом окремі збройні ватаги, що перебували на дніпровських островах і не мали скоординованого керівництва, розпочинають свого роду полювання за ординцями і завдають превентивних ударів по татарських і турецьких володіннях у Північному Причорномор’ї. Кримський хан і турецький султан першими звернули увагу на ту збройну силу, що народжувалася у пониззі Дніпра. Якщо Варшава, аби не накликати війни на свої терени, всіляко відхрещувалася від уходників, що шарпали турецькі купецькі каравани й відганяли табуни коней у степу, тобто зачіпали інтереси Блискучої Порти, то Стамбул уже знав, як іменувати цих одчайдух — козаками.

Саме так уже давно серед тюркських народів, як свідчить «Турецька енциклопедія», називали турків, кипчаків або огузів, «котрі увійшли в суперечності з офіційною владою і, виділившись із суспільної структури, самостійно або з кількома спільниками вели бродячий спосіб життя і займалися розбоєм. Пізніше так називали узбеків, що повстали проти Небесної Орди... Деякі козаки добровільно або як найманці брали участь у військових походах того чи іншого іноземного правителя. В арабсько-турецькому словникові, виданому у Єгипті в 1242 році, під терміном «козак» мається на увазі бродяга або вигнанець, що немає притулку. До вказаного часу термін «козак» не зустрічався».

Українські обставини формують зовсім інше суспільне явище з тих, хто не хоче бути приреченим на неволю, а бореться за власну гідність. А життя змушувало козака бути справді стійким, мужнім, витривалим. Переслідуваний ворогом він часом залізав у хащі, де кишіло гадами, або кидався в річку й висиджував на її дні тривалий час, дихаючи через очеретину, аж поки не минала небезпека. Чатуючи на неприятеля, часто залягав у високих заростях, де його жорстоко кусали комарі, сліпні й оводи. І козак терпів, бо сам свідомо обрав такий шлях у житті.

Про суворе спартанське життя запорожців венеційський посол Альберто Віміна писав: «Важко уявити собі, скільки вони потерпають від голоду, спраги, втоми і безсонних ночей. Усіма цими «благами» вони особливо користуються під час морських походів, коли їм не раз доводилося голодувати по три дні, харчуватися хлібом, часником, цибулею...»

Тож правильно підмітив І. Рибчин: «Запорозькі козаки розраховували головно на внутрішні психічні динамічні сили, як завзяття, наполегливість, ентузіазм боротьби за свободу і добро своїх рідних. Ці внутрішні прояви ентузіазму невгаваючої боротьби мали для них куди більшу вартість і значення, ніж фортеці, замки та оборонні мури, будовані лицарями і населенням Західної, Південної і Центральної Європи».

Ось чому вже на початку ХVІ століття українське козацтво, що швидко набирало сили, починає особливо бентежити турецького султана. Коли йому кажуть про повстання на окраїнах Оттоманської імперії, він і слухати не хоче. А що стосується українських козаків, то відповідає: «Мушу єдиним вухом слухати».

Постійна небезпека ординських нападів змушувала українську шляхту, що мешкала на південному пограниччі, з молодих літ братися за зброю, бо «чи є, чи нема перемир’я з татарами, все одно з коня мало зсідаємо».

Одним із перших організаторів боротьби з ордою був Костянтин Острозький, великий гетьман литовський. Зокрема, серед тих 60 битв проти татар, що відбулися під його керівництвом, особливо важливими були перемоги під Вишнівцем (1512) і Ольшаницею (1527), коли з полону було звільнено тисячі українських бранців.

Невідворотно втягував українську шляхту у вир боротьби проти татарських набігів і староста барський Бернард Претвич, котрий мав доручення від польсько-литовського уряду оберігати спокій на подільському пограниччі. Цей український прикордонний староста німецького походження, що «з юнацького віку всіма силами і помислами віддався служінню королю і державі і не шкодуючи праці, із загрозою для життя протистояв нападам волохів, татар і турків, відганяючи їх від володінь держави і часто відбивав з пащі торжествуючого ворога здобич і худобу».

У середині XVІ століття ім’я Бернарда Претвича, без перебільшення, гриміло на теренах від Балтики до Босфору, бо завдяки його походам, як казали тоді, страшні «татарські шляхи почали заростати травою», а кількість його перемог над ординцями була відома тоді всім: «Бернард Претвич мав з татарами 70 битв і сутичок, і всі виграв». У ті важкі для українського народу часи часто говорили: «За Претвича вільна від татар границя».

Зрозуміло, Претвич належав до тих окраїнних урядовців Польсько-Литовської держави, котрі в силу своїх службових обов’язків мали зв’язки з українським козацтвом. Обставини змушували його не лише підтримувати контакти зі степовою вольницею, а й користуватися її послугами в боротьбі проти ординців. Бернард Претвич, як і його попередники на посадах старост українського пограниччя — Предслав Лянцкоронський, Остафій Дашкевич, Криштоф Кмитич, бачив у козацтві ту єдину силу, що в тогочасних умовах могла захищати південне пограниччя.

І ті історичні обставини, в яких опинилися українські землі після втрати нашим народом власної державності й посилення ординських нападів, стихійно творили збройну силу для самозахисту. На межі двох світів — осілого, хліборобського і войовничого, кочового — вона формувалася в сплаві обох традицій. Український хлібороб, аби гарантувати життя своїм рідним, захистити свою землю, свою хату, змушений був, ідучи за плугом, тримати при боці шаблю. Відтак він засвоював войовничі прикмети, притаманні ординцям, не втрачаючи і своїх традиційних хліборобських рис. Тож саме «в синтетичному сполученні обох характерів, — як справедливо зазначав дослідник козаччини Павло Кашинський, — склався новий тип української людини — козака».

Він же й наголошував, що творення власної збройної сили мало врахувати: українська нація належить до тих небагатьох етноутворень, для яких хліборобство є не лише заняттям, а й формою життя. А досвід історії переконує, що такі нації не виявляли значних здібностей творити свої держави. Їх суспільне життя визначали слабко об’єднані земельні громади. Більш державотворчими були кочові народи. Спосіб життя останніх змушував їх весь час бути в пошуках засобів до існування. Відтак для задоволення своїх матеріальних потреб вони постійно потребували нових форм і методів таких пошуків. А це стимулювало витворення з внутрішніх ресурсів нової творчої енергії. Саме вона продукувала вищу порівняно з осілими племенами активність, яка поступово переростала в агресивність.

Треба брати до уваги, що окраїнні старости-чужоземці польсько-литовського уряду, з огляду на їхнє походження, не могли взяти на себе обов’язок відродити старокиївську військову традицію, прив’язатися до неї самим і в’язати козацьку силу. Не всі з тодішньої української шляхти, зголосившись до проводу над нуртуючою силою козацтва, зрозуміли, що вони мусять нав’язати обірвану після падіння Русі нитку лицарської традиції.

Але таких можна було пошукати. Наприклад, український князь Дмитро Вишневецький мав за собою не лише славний родовід з гілки турово-пінських Рюриковичів — він був готовий до боротьби. Адже вже з 1548 року поруч з ім’ям Претвича в посланнях султана до польської столиці фігурує і він. Так, у «Реєстрі шкод» за період з 14 по 23 жовтня 1548 року і з 1 серпня по 6 листопада 1549 року записано, що найбільше непокоять турецькі володіння в Північному Причорномор’ї староста брацлавський князь Богуш Корецький, староста барський Бернард Претвич, сини гетьмана Миколи Сенявського Ярослав і Микола, а також князь Дмитро Вишневецький.

Нові можливості з’являються в нього з призначенням старостою черкаським і канівським. Так, обійнявши цю посаду, Дмитро Вишневецький відтепер відповідав перед владою Польсько-Литовської держави за все, що відбувалося в середньому Подніпров’ї, бо територія, яка тоді належала до юрисдикції старости черкаського і канівського, була досить обширною. Починаючи від Дніпра, нижче Ржищева, його межа з Київським староством прямувала на захід — на водорозділ Роставиці й Унави. Від Вчорайшого до Ружина йшов кордон з Житомирським староством, від Ружина до Погребищого — з Вінницьким, від Погребища і по Гнилому Тікичу — з Браславським. Захоплюючи потім частину Звенигородщини, межа тодішньої Черкащини пролягала верхів’ями Турії, далі обходила з півдня басейн Тясмина і в певному віддаленні від правого берега Дніпра спускалася приблизно до устя Самари. На Задніпров’ї Черкаське староство захоплювало нижню течію річки Супій і басейни рік Сули, Псла з Хоролом, Ворскли з Мерлою, Орелі та Самари з Вовчою. А на крайньому сході межа Черкаського староства доходила до Путивля.

Однак, попри відповідальність за все господарське життя староства, Дмитро Вишневецький мав за головний свій обов’язок пильнувати південні кордони держави, на межі з Диким Полем.

Якою ж збройною силою як староста він міг розпоряджатися у той час?

Згідно з люстрацією Черкаського замку 1545 року, тоді тут мешкало 250 козаків, у Каневі «буває людей прихожих, козаків неосілих, не рівно завжди, але як якого часу».

Але він узяв на себе відповідальність перед усім українським народом за його майбутнє, бо саме тут — на межі Дикого Поля — тоді вирішувалася його подальша доля. Зрештою це для нього було не чужим, бо засвоїв уже з родинного звичаю те кредо, яке набагато пізніше гетьман Іван Мазепа виразить твердо: «Же през шаблю маєм право».

І якщо історичні обставини складалися таким чином, що відродження української державницької традиції мало відбутися завдяки збройній силі козацтва, то нащадок турово-пінських Рюриковичів князь Дмитро Вишневецький якраз і годився на цю роль. Саме він міг очолити великий національний зрив, що набирав критичної маси і був готовий вибухнути таким організаційним новотвором, який забезпечив би еволюційний поступ усього суспільства до повного відродження українства.

Закриття саме Чорного шляху було головним завданням оборони південного пограниччя, оскільки Муравський шлях пролягав по Лівобережній Україні з головним напрямком на московські землі. Для закриття Чорного шляху Дмитро Вишневецький, як і його попередники на посадах окраїнних старост польського уряду, активно використовував як хліборобське козацтво, так і уходників на дніпровські острови. Скажімо, той самий Остафій Дашкевич навіть порушував на Петриківському сеймі 1533 року питання про набір із козаків окремого реєстру, який був би на постійній службі у польського короля. Отже, йшлося про використання козаків, приписаних до котрогось з прикордонних старост.

Такі пропозиції шляхта вислуховувала, але далі цього справа не рухалася. Хоч і був прецедент, коли 1524 року за дорученням короля Семен Полозович і Криштоф Кмитич, зібравши чималий почот козаків, ходили в пониззя Дніпра, до Тавані, тримати сторожову службу і там немалі послуги короні вчинили: тиждень билися з татарами, які поверталися з українських земель, — багатьох побили, а інші самі потопилися. Польський король після цього ставив питання перед литовською шляхтою про організацію постійної сторожі на запорозьких островах: «коли б то там тисяча або дві козаків на Дніпрі мешкали, то від них була б знаменита послуга і оборона державі нашій».

Але жоден з попередників князя Вишневецького не втілив у життя ідеї згуртування усіх низовців і хліборобських козаків навколо укріпленої твердині там, у пониззі Дніпра, на межі мусульманського світу. Бо одна справа побудувати на окраїні Дикого Поля замки (їх звели в Києві, Каневі, Черкасах, Брацлаві, Вінниці), до яких ховатимуться поблизькі мешканці, якщо їх встигнуть вчасно повідомити про наближення ординського нападу. І зовсім інша, коли на межі кочовищ цієї орди виростає укріплений форпост, який не лише контролює дніпровський перевіз, а й символізує приналежність навколишньої території, включаючи Дике Поле, народу, котрий був тут завжди і знову з шаблею в руках заявляє на неї свої права.

І цю шаблю можна було вкласти в руки тим, хто мав з ним спільний дух, — такі характерники були на Запорожжі. І князь Вишневецький пішов туди, де можна було згуртувати сильних духом. Це було «об’єднання людей одного духу, гарячої віри і випробуваного характеру! Людей ідеї» — саме ці слова Дмитра Донцова найкраще характеризують запорозьку спільноту, яку зібрав на Хортиці Дмитро Вишневецький.

Ті уходники, котрі вчора ще розпорошувалися по дніпровських островах окремими ватагами і не становили порізнь серйозної загрози для нападників, відтепер, об’єднавшись під захистом Хортицької твердині, відчули свою силу. Вони не лише впевненіше почувалися під захистом укріплених мурів на дніпровському острові, а й мали базу, з якої могли робити вилазки в пониззя Дніпра чи заглиблюватися у степ.

Водночас цей замок-фортеця — що є найголовнішим — стає притягальною силою для всіх тих, хто готовий був прибути сюди і стати в лави захисників рідної землі. Очевидно, більшість їх тоді приєднувалася до запорожців із вірою в те, що організованою збройною силою можна буде добитися повернення своїх родичів із турецько-татарського полону.

Постійні небезпеки, які підстерігали мешканців південного пограниччя, призвели до встановлення серед цього соціального стану особливих форм співжиття, а усвідомлення спільних інтересів підштовхувало до створення спільного проводу. Провід той мав бути національно свідомим, аби почування маси були йому близькими, зрозумілими й прийнятними. І вкоренитися він мав саме там, звідки можна було глянути на всю Україну, аби найгостріше відчути її болі.

Саме з таких міркувань князь Дмитро Вишневецький вибрав на Запорожжі острів Хортицю — «проти кримських кочовищ». Цей острів справді був найбільший серед усіх за дніпровськими порогами. Але той укріплений замок, який прийнятий в нашій історії за першу відому Запорозьку Січ, князь Дмитро Вишневецький побудував на острові Мала Хортиця з огляду на його важливе стратегічне значення.

Саме тут Дмитро Вишневецький об’єднав розпорошених по дніпровських плавнях низовців, прилучив до них той хліборобський елемент з межі Дикого Поля, який уже набув добрих навичок військового ремесла. Отже, він визначив напрям творення власне української збройної сили, що мала органічний зв’язок із землею.

Зрозуміло, радянська історіографія намагалася спростовувати факт участі князя Дмитра Вишневецького в заснуванні першої Запорозької Січі на Хортиці, бо доктрина вульгарного марксизму не допускала того, що в творенні такої прогресивної інституції міг брати участь поряд із широкими трудящими масами і представник заможного класу. Ось чому, виконуючи це ідеологічне замовлення, український радянський історик В. Голобуцький заявляв, що «Запорозька Січ, треба сказати з усією рішучістю, виникла не з волі «ясновельможних» магнатів, на зразок кн. Дм. Вишневецького, а в боротьбі з ними. Вона була заснована не панами, а безіменними героями, котрі повстали на боротьбу проти феодального кріпосницького гніту і чужоземного поневолення».

Справді, Дмитро Вишневецький — виходець із заможної родини, і він належав до українських феодалів Польсько-Литовської держави. Але ж і серед них були патріотично налаштовані діячі, які у важку годину, коли вирішувалася доля Вітчизни, ставали на її захист спільно з народними масами.

Саме таким і був Дмитро Вишневецький, який колишніх утікачів від соціальних і релігійних утисків згуртовував в організовану збройну силу там, де схрещувалися мусульманський і християнський світи. Він першим усвідомив: взяттям під контроль геополітичних координат Північного Причорномор’я власною збройною силою українство застерігається від грізної небезпеки, що крилася в сусідстві з військовою потугою Кримського ханства, якому протегувала наймогутніша тоді Османська Порта.

У цьому якраз і виявилася його державна і військова далекоглядність, бо заснування організованого збройного осередку на Хортиці — це й цеглина в підмурівок відродження Української держави.

Володимир СЕРГІЙЧУК,
доктор історичних наук,
професор Київського національного університету
ім. Тараса Шевченка.

ДАЛІ БУДЕ.